Icaroramus — вимерлий рід жуків родини (?) Cretophengodidae, знайдений у бірманському (качинському) бурштині Північної М’янми. Єдиний відомий вид роду — Icaroramus perisi, описаний у 2026 році.
Комаха є родичем сучасних світляків (родина Lampyridae) і належить до групи лампіроїдних жуків, відомих здатністю до біолюмінесценції. Знахідка унікальна тим, що в одному екземплярі збереглися одразу дві ознаки — надзвичайно складно розгалужені вусики та добре розвинений світловий орган. Це робить Icaroramus важливим джерелом інформації про ранню еволюцію сенсорних і сигнальних систем у світляків та їхніх родичів.
Рід описаний за єдиним типовим видом Icaroramus perisi. Філогенетичний аналіз показав приналежність нового роду до вимерлої родини Cretophengodidae — групи, спорідненої із сучасними родинами Lampyridae, Phengodidae та Rhagophthalmidae.
Голотип (самець, № NIGP209038) походить із родовища бурштину поблизу села Нойже-Бум у долині Хукаунг, округ Танай, район Мʼїткʼїна, штат Качин, Північна М’янма. Вік бурштину відповідає середній крейді (пізній альб — ранній сеноман), тобто зразку близько 99–100 мільйонів років.
Родова назва Icaroramus складена з імені Ікара — персонажа давньогрецького міфу, який злетів надто близько до Сонця й впав у море, — та латинського слова ramus («гілка»), що вказує на численні довгі гілки вусикових члеників. Назва метафорично натякає на своєрідне еволюційне «перенапруження» — унікальну ускладненість вусиків, яка була втрачена і не передалося сучасним лініям. Родова назва — чоловічого роду. Видовий епітет perisi дано на честь палеоентомолога Девіда Періса (David Peris).
Тіло видовжене, завдовжки близько 11,2 мм і завширшки 5,1 мм. Головна відмінна риса Icaroramus — унікальна будова вусиків, якої не знайдено більше в жодного відомого вимерлого чи сучасного жука. Вусики 12-члениковi. Сегменти з 4-го по 11-й мають так звану «квадригетероромозну» будову — кожен несе одразу дві пари морфологічно різних гілок (рамусів). Одна пара довша, розширена на кінці й вкрита грубими щетинками, інша — коротша, тонша й вкрита лише дрібними волосками. Дослідники вважають, що така складна структура значно збільшувала площу нюхової поверхні й давала комасі диференційовані сенсорні поля, ймовірно пристосовані для вловлювання феромонних сигналів.
Задні кути передньоспинки гострі й трохи витягнуті назад (на відміну від тупих кутів у спорідненого роду Cretophengodes). Простернум перед кульшовими западинами довший за поздовжній діаметр самої западини. Простернальний відросток заходить далеко за передні кульші й входить у мезовентральну западину, яка добре розвинена.
Черевце складається із шести вентритів. Уся поверхня шостого вентрита світна — тобто несе фотогенний (світловий) орган. Це відрізняє Icaroramus від Cretophengodes, у якого можливий світловий орган розташований лише на медіальних ділянках 1–3-го вентритів.
Поєднання в одному екземплярі надзвичайно розвинених вусиків і функціонального світлового органа дозволило авторам дослідження висунути гіпотезу про роздільні функції цих двох систем сигналізації. На відміну від сучасних світляків, у яких біолюмінесценція здебільшого слугує саме для пошуку партнера, у Icaroramus пошук партнера, ймовірно, забезпечувався переважно хемокомунікацією — виявленням феромонів за допомогою складних вусиків. Натомість світіння, за припущенням дослідників, могло зберігати первісну функцію — попереджувальне забарвлення/сигналізацію для відлякування хижаків, а не сигнал для залучення партнерів.
Ця знахідка розширює уявлення про морфологічну й екологічну різноманітність крейдових лампіроїдних жуків і дає нове розуміння того, як у світляків та їхніх родичів історично виникали й розвивалися складні стратегії сигналізації, що поєднують нюхові та світлові канали комунікації.
Скам’янілості
