Deiphon — силурійський трилобіт 🦤 Вимерлий світ

Deiphon — своєрідний рід силурійських трилобітів з ряду Phacopida, родини Cheiruridae. Його рештки були виявлені на території Західної та Центральної Європи, а також у центрі та на заході США. Типовий вид, Deiphon forbesi, відомий з відкладень Богемії. Він був відкритий і вперше описаний французьким палеонтологом Йоахімом Баррандом (Joachim Barrande) у 1850 році. Відомий тим, що мав дуже незвичайну форму, завдяки чому його рештки легко впізнаються в геологічних формаціях.

Deiphon мав пласкувату, кулясту глабель з маленькими, схожими на бородавки, наростами. Якщо вона була заповнені жиром, то, ймовірно, забезпечувала тварині плавучість. З іншого боку, трилобіти з великими глабелями часто вважаються хижаками, оскільки ємність глабелі могла б заповнюватись травними органами або використовувалася для зберігання проковтнутої/захопленої здобичі. Вільні щоки цефалону (голови артропод) утворювали пару довгих, загнутих шипів, а сегменти плевральної частки були розділені і подовжені у якісь реброподібні стійки. Ці особливості, разом з V-подібним пігідієм надавали цьому роду трилобітів дуже кумедну форму, схожу на риб’ячий скелет. Очевидно, що ці подовжені шипи виконували захисну функцію, оскільки вони могли застрягти в горлі хребетних хижаків, таких як силурійський акантод Nostolepis.

Різні види Deiphon відрізняються розмірами глабелі, розмірами та формою пігідія і бічних шипів. Панцирі дейфонів були тонкими та легкими.

Представники родини Cheiruridae мали можливість згортатися в клубок, щоб захистити свою більш м’яку черевну область, а шипи були спрямовані догори і назовні. У всіх дорослих екземплярів роду тіло має до дев’яти сегментів, не враховуючи цефалон або пігідій (який сформований принаймні з двох зрощених і зменшених сегментів).

Оскільки деякі інші просунуті трилобіти з родини Cheiruridae, такі як девонський Crotalocephalus і Cybelloides з ордовика, інтерпретуються як вільноплаваючі, то і види Deiphon також вважаються планктонними. Здебільшого це пов’язано з ідеєю, що його куляста глабель була наповнена жиром, що дозволяло тварині триматись на плаву разом з іншим планктоном, а подовжені плевральні частки запобігали зануренню. Якби це був нектонний трилобіт, то сферична глабель, схожі на грудну клітку плевральні частки і схожі на шипи бічні (щічні) відростки цефалону — все це вкрай негативно впливало б на його гідродинамічні здібності. Виходячи з цього, Deiphon або практично не вмів плавати, або був зовсім повільним плавцем і годувався фітопланктоном або зоопланктоном, що повільно пересувався.

З іншого ж боку, через таку спірну гідродинаміку дейфона та його відносно маленькі очі (на противагу величезним очам, які зазвичай зустрічаються у планктонних трилобітів), деякі фахівці вважають, що це був донний хижак, який гнався за жертвою за допомогою швидкого переміщення субстратом, починаючи пливти лише у разі крайньої необхідності (наприклад, коли потрібно врятуватися від якихось великих хижаків). На користь цієї гіпотези говорить також той факт, що очі дейфона були спрямовані вперед. З цього можна зробити висновок, що він проводив багато часу в активному русі над донним осадом. Можливо також, що він використовував свою непомірно велику глабель, щоб тимчасово зберігати там захоплену жертву перед її перетравленням.

Плавали вони, ймовірно, перевернувшись вниз спиною, подібно до сучасних щитнів, вищезгадані шипи при цьому могли виконувати функції стабілізаторів. Під час плавання дейфони гребли ніжками, а широкий панцир використовувався як своєрідне гідродинамічне крило (що відрізняє цю тварину від багатьох інших трилобітів.

Скам’янілості

Джерела

Поширити

Скам’янілості

Джерела

Фільтрувати

Meta Data and Taxonomies Filter