Morturneria 🦤 Вимерлий світ

Morturneria — вимерлий рід плезіозаврів-фільтраторів з пізньої крейди сучасної Антарктиди.

Формація Лопес-де-Бертодано розташована на острові Сеймур. Протягом літніх періодів 1981–1982, 1983–1984 та 1984–1985 років палеонтологічні експедиції виявили тут вісім часткових скелетів плезіозаврів. Один з них, TTU P9219, складався з черепа та кількох шийних хребців. Він був знайдений у верхній частині формації, неофіційно відомій як «molluscan units», високо в ущелині. Скам’янілість збереглася всередині жорсткої вапняної конкреції, з якої її дуже важко було видалити. Під час розкопок зразків команда зіткнулися з труднощами з видаленням шарів над скам’янілістю через вічну мерзлоту. Низькі температури також перешкоджали застиганню штукатурки, тому вченим довелось використовувати табірні печі та алюмінієву фольгу, щоб нагріти її, дозволяючи їй затвердіти. Зразок був підготований з використанням електроінструментів і оцтової кислоти для видалення навколишньої породи.

У 1989 році Санкар Чаттерджі (Sankar Chatterjee) і Брайан Смолл (Bryan Small) помістили TTU P9219 в новий рід і вид Turneria seymourensis. Видова назва відноситься до острова Сеймур, тоді як родова назва вшановує доктора Морта Тернера (Dr. Mort Turner), який цікавився палеонтологічними дослідженнями, що там проходили. Однак виявилось, що назва Turneria вже була зайнята, вона використовувалася для роду перетинчастокрилих комах. У світлі цього Чаттерджі та Бенджамін Крейслер (Benjamin Creisler) опублікували нову назву для плезіозавра, Morturneria, у 1994 році. Як і раніше, загальна назва вшановує Морта Тернера.

Однак дослідження 2003 року, проведене Зульмою Гаспаріні (Zulma Gasparini) з колегами, виявило, що Morturneria настільки схожа на Aristonectes, що, швидше за все, це був просто молодий A. parvidens. Оскільки першим був названий Aristonectes, вони прийшли до висновку, що Morturneria була молодшим синонімом цього роду.

У 2017 році дослідження під керівництвом Ф. Робіна О’Кіфа (F. Robin O’Keefe) провело повторний аналіз черепа мортурнерії. Хоча вчені й погодилися з Гаспаріні, що екземпляр був юним, але виявилось, що він відрізняється від Aristonectes і знову є дійсним родом. Вони також виявили, що колекції Техаського технічного університету з острова Сеймур містять посткраніальний матеріал дорослих плезіозаврів, які, хоча і схожі на Aristonectes, безумовно належали до іншого таксону, що ще більше підтверджує розділення двох родів. У дисертації 2019 року Елізабет Лестер (Elizabeth Lester) приписала до цього виду ще один екземпляр, знайдений експедиціями, що виявили голотип Morturneria seymourensis. Цей зразок, TTU P9217, складається з більшої кількості шийних хребців, правої плечової кістки, майже повної лівої передньої кінцівки без проксимального кінця плечової кістки та лівої стегнової кістки. Крім того, було повідомлено про більше матеріалу, що відноситься до голотипу: можлива головка плечової кістки, кістка нижньої кінцівки, можлива кістка зап’ястка і три фаланги.

Плезіозавр був завдовжки біля восьми метрів з коротким товстим тілом, довгою шиєю та короткою плоскою головою.

Зовнішній нарис (отвір ніздрі) утворений передщелепною кісткою на внутрішньому та більшій частині переднього краю, верхньощелепною кісткою на решті переднього та зовнішнього краю та лобною та передлобною на задньому краї. Верхні поверхні передщелепних кісток і верхньої щелепи мають багато отворів (ямок). Кожна передщелепна кістка мала щонайменше вісім зубів. Після п’яти передніх альвеол (зубних лунок) на верхній щелепі межі альвеол стають погано вираженими або відсутніми, а верхній зубний ряд виглядає як борозенка на верхній щелепі. Замість того, щоб бути спрямованими вниз, зуби були спрямовані назовні, де вони з’єднувалися. Верхній край очної ямки (очний отвір) сформований лобною кісткою, причому передлобна формує область, проміжну між верхнім і переднім краями. Є помітний вигин в лобній кістці, передня область розширюється назовні. Можливо, це захищало око. Зовнішній край очниці вигнутий всередину завдяки збільшенню верхньої щелепи.

О’Кіф з колегами порівнювали частковий череп мортурнерії з іншими плезіозаврами, особливо з її найближчими родичами, групою, яка називається аристонектиновими еласмозавридами. Вчені виявили, що цей плезіозавр мав надзвичайну анатомію, що дозволяло йому харчуватися дуже незвичним чином, не характерним для інших морських рептилій. І верхня, і нижня щелепи були заповнені десятками довгих голчастих зубів, але замість вертикальної орієнтації її були зуби спрямовані назовні. Більше того, коли рот Morturneria був закритим, зуби верхньої і нижньої щелеп змикалися, заповнюючи щілини між сусідніми зубами.

Вчені також виявили незвичайні особливості самих щелеп. Нижня щелепа мала U-подібну форму, якщо дивитися зверху, а права і ліва сторони були лише слабо з’єднані посередині. У верхній щелепі піднебіння було вигнутим, а кісткова внутрішня ніздря невелика і обмежена.

Виявилося, що існувало багато анатомічних подібностей між мортурнерією та ранніми вусатими китами, які ще мали зуби. Як і мортурнерія, ці ранні вусаті кити мали вигнуте піднебіння і з’єднані між собою зуби. У сучасних і вимерлих вусатих китів також є U-подібні щелепи, які нещільно з’єднані один з одним. Все це дозволяє їм дуже широко відкривати рот і ковтати величезну кількість води. Така ж комбінація ознак привела О’Кіфа та його колег до висновку, що Morturneria була фільтратором, яка використовувала з’єднані між собою зуби, щоб втягувати дрібних тварин із води, як ранні вусаті кити.

Коли щелепи *Morturneria seymourensis* закривалися, зуби з верхньої та нижньої щелеп формували гарну пастку. По суті, рептилія ковтала зграю криля, закривала щелепи, щоб випустити воду, але утримувала криль всередині для жування та ковтання. З такими тонкими зубами, що перетиналися, *Morturneria seymourensis* не могла б полювати на велику рибу чи панцирних молюсків, що були улюбленою їжею більшості плезіозаврів.

Дослідники навіть помітили, що текстура кістки на морді біля зубних рядів була схожою на структуру кісток сучасних вусатих китів, які мають м’ясисті губи за межами китового вуса. Це дозволило припустити, що Morturneria також могла мати губи.

Відомо, що ранні вусаті кити, в яких ще були зуби, заковтували пісок і бруд з морського дна в пошуках риючих тварин, яких можна було б процідити крізь зуби. Сучасні сірі кити сьогодні мають таку ж поведінку, але використовують китовий вус, а не зуби. О’Кіф з колегами вважають, що Morturneria та інші аристонектини мають еволюційну історію подібну до вусатих китів, що є прикладом конвергентної еволюції.

Раніше вважалося, що плезіозаври та більшість інших морських рептилій не можуть бути фільтраторами. Усім їм не вистачає вторинного піднебіння, а це означає, що якщо вони намагатимуться процідити їжу через зуби, вода та їжа будуть виходити через ніздрі. Схоже, Morturneria подолала це, значно зменшивши розмір внутрішніх ніздрів. Можливо, що клапан з м’яких тканин закривав вихідний шлях під час годування.

Morturneria та аристонектини є одними з багатьох повторюваних випадків морських фільтраторів, що з’являються в літописі скам’янілостей. У міру того, як палеонтологи досліджують все більше світу – особливо в негостинних і недостатньо вивчених районах, таких як Антарктида, – безсумнівно, буде знайдено все більше незвичайних і несподіваних скам’янілостей, що збагатять наше розуміння минулого життя. Morturneria жила незадовго до кінця крейдяного періоду і зникла під час того самого вимирання, яке знищило морських рептилій і непташиних динозаврів. Якби ця лінія вижила, можливо, розвинулися б і більш складні фільтрувальні структури.

Рік після падіння метеорита, що вбив динозаврів. В океанах темрява і кислотне забруднення вбивають фітопланктон, руйнуючи морські харчові ланцюги. Поблизу Південного полюса матір *Morturneria* і її дитинчата вмирають від голоду.

Скам’янілості

Джерела

Поширити

Скам’янілості

Джерела

Фільтрувати

Meta Data and Taxonomies Filter