
Geiseltaliellus — вимерлий рід ігуанових ящірок, які мешкали на території сучасної Західної Європи в еоцені. Він належить до родини Corytophanidae, до якої входять сучасні шоломові ящірки. Відомі численні скам’янілості з Німеччини, Франції та Бельгії, причому найкраще збережені знахідки походять із лагерштетту Мессель у місті Мессель, Німеччина.
Німецький палеонтолог Оскар Кун (Oskar Kuhn) назвав цей рід у 1944 році на честь долини Гайзельталь, де було знайдено перші екземпляри. Він визначив типовим видом Geiseltaliellus longicaudus. У 1990-х та 2000-х роках на основі більш фрагментарних решток із Франції та Бельгії було описано три нові види — G. louisi, G. lamandini та G. grisolli. Згодом G. louisi було синонімізовано з G. longicaudus. У 2009 році зразки з Мессельського кар’єру було визнано такими, що належать до виду, відмінного від зразків G. longicaudus із Гайзельталя. Їх було колективно перекласифіковано під новою назвою — G. maarius.
Geiseltaliellus за зовнішнім виглядом дуже схожий на сучасних ящірок-коритофанід із родів Corytophanes та Basiliscus. Один із видів, G. maarius, навіть мав на голові виразний гребінь, подібний до того, що є у Basiliscus. Добре збережені екземпляри Geiseltaliellus свідчать про те, що він мав схожий візерунок лусок із сучасними коритофанідами. Великі луски покривали верхню частину черепа, менші луски, що перекривались, — більшу частину тіла, а широкі луски — пальці ніг. Хвіст Geiseltaliellus дуже довгий. Коритофаніди мають довгі хвости порівняно з іншими ящірками, але хвіст Geiseltaliellus пропорційно набагато довший, ніж у більшості інших коритофанідів. Його довжина перевищує довжину решти тіла удвічі-втричі. Кінцівки мають пропорції, схожі на кінцівки сучасних коритофанідів: задні кінцівки довгі, а передні — короткі. Такі адаптації, ймовірно, робили Geiseltaliellus ефективним стрибуном і спринтером, подібно до сучасного Basiliscus.
Довгі задні кінцівки, короткі верхні та довгий хвіст Geiseltaliellus, ймовірно, робили його ефективним факультативним двоногим на землі та вправним в лазінні по деревах. Сучасні коритофаніди мають ці ж риси, але більшу частину часу проводять на деревах. Лише молоді особини деяких видів значну частину часу проводять на землі. Довгі передостанні фаланги у Geiseltaliellus, які характерні для багатьох інших дереволазних тварин, оскільки забезпечують кращий захват гілок, свідчать про те, що, подібно до сучасних коритофанідів, він був переважно дереволазним, а не наземним. Ця гіпотеза узгоджується з реконструйованим палеосередовищем Мессельської ями в еоцені, яке представляло собою густий ліс.
Сучасні представники роду Basiliscus добре відомі своєю здатністю швидко бігати по поверхні води. Geiseltaliellus, ймовірно, не мав такої здатності, оскільки у нього не було збільшених лусок на нижній стороні лап, як у Basiliscus, які забезпечують більшу площу поверхні.
Geiseltaliellus належить до Pleurodonta — однієї з двох основних клад у рамках ширшої групи Iguania. Інша клада називається Acrodonta. Сьогодні ареали Pleurodonta та Acrodonta майже не перетинаються: Pleurodonta здебільшого обмежується Новим Світом, тоді як Acrodonta — Старим Світом. Наявність Geiseltaliellus у Європі свідчить про те, що ареал Pleurodonta не завжди був таким обмеженим, як зараз. Однак найближчі родичі Geiseltaliellus походять з Північної Америки. Це дозволяє припустити, що цей рід виник у Новому Світі і став еволюційним «глухим кутом» після того, як його представники поширилися до Європи.

Скам’янілості
