Electroscincus — рід сцинків (Scincidae), що жив у крейдовому періоді. Голотип був знайдений у бурштині з М’янми. Типовий вид — E. zedi. Це найдавніший відомий сцинк.
Зразок походить з середньокрейдових (пізній альб/ранній сеноман) відслонень у районі М’їткіна, долина Хукаунг, провінція Качин, північна М’янма, приблизно за 100 км на захід від міста М’їткіна.
Electroscincus — це невелика ящірка з приблизною довжиною 30 мм без хвоста. Electroscincus zedi відрізняється від усіх інших відомих лускатих мезозою наявністю складних остеодерм, розташованих у шаховому порядку навколо тіла. Це підтверджує його належність до Scincidae. На користь віднесення його до Scincidae також свідчить наявність циклоїдної луски по всьому тілу, що покриває складні остеодерми. У деяких Cordyliformes складні остеодерми присутні лише в лусці черевної поверхні. Остеодерми Electroscincus дуже відрізняються від остеодерм парацелодидних.
Родова назва є поєднанням латинських слів “бурштин” (electrum) і “сцинк” (scincus). Видовий епітет “zedi” вказує на дзвоноподібні ступи, в яких зберігаються реліквії в бірманських буддійських храмах. Це посилання на гладкий бурштин, в якому містяться викопні рештки, а також вшанування Девіда Темпла (David Temple), куратора палеонтології Х’юстонського музею природничих наук (HMNS). Останній зробив значний внесок у палеонтологію та підвищення обізнаності громадськості з бурштиновими скам’янілостями, в тому числі про і соціальний конфлікт, пов’язаний з видобутком бурштину у М’янмі. Девід Темпл був автором виставки “Бурштинові таємниці: перо з епохи динозаврів”.
Scincidae — одна з найбільш багатих на види та космополітичних родин плазунів. До цієї групи також відноситься велика кількість розчленованих викопних решток, проте жодного повного докайнозойського зразка сцинків раніше не було відомо. Electroscincus — перша викопна рештка, яку можна однозначно віднести до цієї групи. Аналізи вчених вказують на те, що він гніздився всередині групи сучасних сцинків, що підтверджується наявністю складних остеодерм, утворених зчленованими дрібними остедермітами. Вчені припускають, що такий тип остеодерми еволюціонував як відповідь на збільшення перекриття лусочок і зменшення жорсткості шкірного панцира. Складні остеодерми можуть бути ключовим нововведенням, яке сприяло диверсифікації в цій мегарізноманітній родині.
Скам’янілості
