Anomalocaris 🦤 Вимерлий світ

Аномалокарис (лат. Anomalocaris, від дав.-гр. ἀνώμαλη κᾱρίς «незвичайна креветка») — викопний рід аномалокаридів — тварин кембрію надтипу Lobopodia, примітивних родичів членистоногих. Мешкали в морях, використовували для плавання гнучкі лопаті, розташовані по боках. Для свого часу аномалокарис був гігантською істотою розміром від 60 см до 2 м. Мешкав на території Північної Америки, Китаю та Австралії 535–520 млн років тому.

Рештки аномалокариса тривалий час не могли ідентифікувати. Уперше виявивши його останки, вчені не могли зрозуміти, як же виглядав їх власник. Коли в 1892 р. було знайдено його довгі ротові придатки, палеонтологи вирішили, що вони належали якомусь примітивному представнику ракоподібних. А виявлені в 1911 р. частини кільцевидного рота вони визнали за рештки древньої медузи. І тільки в 1980-х роках стало ясно, що ротові придатки і пластини рота належали одній тварині.

Скам’янілості аномалокариса вперше були знайдені в XIX ст. в Ogygopsis Shale в Канаді. З того часу в різних частинах світу (особливо в Китаї та Австралії) вчені вилучили з гірських порід кілька повних скам’янілостей цієї тварини.

Аномалокариса часто називають прото-членистоногим, це означає, що в той час як він схожий на членистоногих, однак, можливо, належав до трохи іншої еволюційної лінії, що відрізняється від сучасних представників класу. Раніше Anomalocaris часто зображувався з жорстким хітиновим тілом схожим на оболонку краба, але зараз здається, що це не може бути правильним. Найбільш твердими частинами, мабуть, були передні придатки і рот, оскільки скам’янілості цих частин зустрічаються найчастіше. Основна маса тварини мабуть, була м’якшою за ці частини, з пелюстками, які виступали з боків тулуба. Кожна пелюстка накривала попередню і таке перекриття дозволяло пелюсткам на кожній стороні тіла працювати в якості єдиного «плавника», з вражаючою плавальної ефективністю.

Більшість відомих істот кембрійських морів були дуже малими, але Anomalocaris був явним винятком із цього правила. Скам’янілості тварини зазвичай представляють тварин від шістдесяти до ста сантиметрів в довжину. Однак інші часткові залишки вказують на особин розміром до ста вісімдесяти сантиметрів або навіть трохи більше.

У популярній культурі і документальних фільмах аномалокарис часто зображується як вищий хижак, що женеться за трилобітами, розриває їх на частини і хрумтить їх панцирами. Проте, деякі вчені ставлять під сумнів класичний вигляд аномалокариса, як розтрощувача і поглинача твердопанцирних членистоногих, оскільки комп’ютерні моделі показали, що аномалокарис не міг повністю закрити рот. Часто вказують на те, що відсутні жорсткі панцирі здобичі в асоціації зі зразками аномалокариса. У той час як передні придатки можна було б використовувати для розривання, вирости поруч з ними, могли використовуватися для фільтрації осаду і захоплення менших жертв. Після того, як жертва була знайдена, щупальце могло згорнутися навколо неї і затягнути їжу в рот. Такий спосіб харчування не вимагає, щоб рот закривався повністю, досить, щоб він міг дістати до щупальця. Також варто відзначити, що рот розширюється всередину до глотки, можливо, щоб покрити довжину вставленого щупальця, хоча ця особливість скоріше показує метод харчування, а не дієту.

Згідно з однією версією, аномалокарис хапав свою здобич придатками за задній кінець тіла і розгойдував її з боку в бік. Це викликало б стресові пошкодження в слабких місцях кутикули, через що вона могла розірватися, і хижак міг отримати доступ до м’якого вмісту жертви. Ця гіпотеза припускає, що таким чином аномалокарис чинив еволюційний тиск на трилобітів, забезпечивши їм в майбутньому можливість до згортання.

A. magnabasis, великий аномалокарис, виявлений на південь від сланців Берджес мав незвичайні придатки з численними шипиками. Це дозволяло йому ефективніше полювати на м’якотілу здобич.

Нові знахідки в лагерштетті Сиріус Пасет в Гренландіі дали змогу зрозуміти, як жили і чим живилися близькі родичі хижака аномалокариса Tamisiocaris borealis. На їхніх кінцівках вдалося розгледіти довгі шипи з тонкою фільтрувальною гребінкою. Це свідчить про те, що вони перейшли до іншого типу живлення — сестонофагії, тобто відфільтровування дрібної живності з товщі води. Отже, уже в ранньому кембрії товща морської води була населена і в ній сформувався повний харчовий ланцюжок від фітопланктону до хижаків і сестонофагів.

Було показано, що стародавні аномалокариси мали відмінний зір, який забезпечувала пара фасеткових очей. Зіркість аномалокарисів забезпечена щонайменше 16 тисячами гексагональних лінз. Наявність настільки складних очей у аномалокариса дає підставу твердити, що фасетковий зір почав розвиватися у членистоногих набагато раніше, ніж вважали досі. Цілком імовірно, що за гостротою зору древній аномалокарис перевершував багатьох своїх сучасних родичів. Так, для порівняння, кількість лінз в оці мухи — близько 4000, а в оці мурашки — близько 100. Нові результати досліджень радше викличуть суперечки про еволюцію екзоскелета, зокрема про те, як ця еволюція співвідноситься з еволюцією самих очей.

Аномалокарис входить до складу великого комплексу сланців Берджес, а також ряду інших комплексів безхребетних в Китаї та Австралії. В районі сланців Берджес дану тварину найчастіше знаходять в старих шарах, наприклад, в шарі трилобітів гори Стівен. У більш молодих областях, на кшталт ложа філоподів, аномалокарис зустрічається рідше, але досягає великих розмірів: приблизно в два раз більше аномалокарисів з гори Стівен. Колись цих гігантів виділяли в власний вид, Anomalocaris gigantea, проте пізніше самостійність даного виду була поставлена під сумнів.

Інші види аномалокарісів мешкали в зовсім інших умовах: Anomalocaris saron і Anomalocaris kunmingensis були виявлені в Маотяньшанскіх сланцях, які в кембрійського періоду були теплим тропічним морем, а Anomalocaris briggsi мешкав в схожих умовах на території Австралії. Ему Бей і Маотяньшанскіе сланці були розташовані близько один до одного.

Джерела

Поширити