Xiphactinus — гігантська хижа риба з крейди 🦤 Вимерлий світ

Xiphactinus — вимерлий рід великих хижих морських кісткових риб, що існували від пізнього альбу до пізнього маастрихту (крейдовий період). Xiphactinus виростав до 5-6 метрів у довжину і виглядав як велетенський ікластий тарпон (з яким він, однак, не була спорідненим).

Вид Portheus molossus, описаний Коупом, є молодшим синонімом X. audax. Скелетні рештки Xiphactinus походять зі сланців Карліле та вапняків Грінхорн у Канзасі (де першу знахідку Xiphactinus було виявлено у 1850-х роках у крейді Ніобрара), а також з крейдових формацій по всьому східному узбережжю (зокрема, у Джорджії, Алабамі, Північній Кароліні та Нью-Джерсі) у США. Знахідки є також у Європі, Австралії, Кангукській та Ешвільській формаціях Канади, формації Ла-Луна у Венесуелі та Саламанкській формації Аргентини.

У ксіфактина дуже потужні щелепи, обсаджені величезними іклоподібними зубами, нижня щелепа масивна, через що рибу прозвали «рибою-бульдогом». Плавці довгі, вузькі. Грудні плавці несуть потужний емалевий шип по передньому краю. Довжина цього шипа доходила до 1 метра. Старі автори вважали, що риба могла використовувати його як зброю. Тіло було покрите досить великою лускою.

Голова була такою ж довгою або довшою, як у дорослого ведмедя грізлі, а щелепи були глибшими пропорційно до їхньої довжини. Морда була коротшою і глибшою, ніж у бульдога. Зуби – гострі циліндричні ікла, гладенькі, блискучі, неправильної форми. На певній відстані в кожній щелепі вони виступали на три дюйми над яснами і були занурені на один дюйм у край щелепи, будучи, таким чином, такими ж довгими, як ікла тигра, але більш тонкими. Два таких ікла перехрещувалися по обидва боки від середини передньої частини. Крім дрібної риби, рептилії, без сумніву, задовольняли потреби його апетиту.
Едвард Дрінкер Коп (Edward Drinker Соре)

За способом життя це був пелагічний хижак. Види Xiphactinus, взагалі, були ненажерливими рибами. Було зібрано щонайменше десяток екземплярів X. audax із залишками великої, неперетравленої або частково перетравленої здобичі в шлунку. Зокрема, один викопний екземпляр “риба-в-рибі” довжиною 4,2 м був зібраний Джорджем Стернбергом (George F. Sternberg) з іншим, майже ідеально збереженим іхтіодектидом Gillicus arcuatus довжиною 1,9 м всередині. Більша риба, очевидно, померла незабаром після того, як з’їла свою здобич, найімовірніше, через те, що жертва боролася і розірвала їй внутрішні органи. Ця скам’янілість виставлена в Музеї природничої історії Стернберга в місті Хейс, штат Канзас.

Як і багато інших видів у пізньокрейдяних океанах, мертву або поранену особину, ймовірно, з’їдали акули (Cretoxyrhina і Squalicorax). Рештки Xiphactinus були знайдені у великому зразку Cretoxyrhina, зібраному Чарльзом Стернбергом. Зразок виставлений в Музеї природничої історії Канзаського університету.

Найбільш вражаючою частиною Xiphactinus є його схожий на бульдога вираз морди, з вивернутою щелепою і гігантськими, схожими на ікла зубами. Щелепа була дуже рухливою, здатною широко відкриватися, щоб захопити здобич великого розміру.

Грудні плавці Xiphactinus трималися на твердих кісткових плавникових променях, що надавали їм вигляду крил. Його тіло було довгим і налічувало понад 100 хребців уздовж хребта. Хвіст був глибоким і роздвоєним, прикріпленим до тіла вузькою основою. Всі ці ознаки вказують на те, що Xiphactinus був надзвичайно швидким, сильним плавцем і активним, ефективним хижаком.

Про їхні личинкові та ювенільні стадії практично нічого не відомо. Найменший викопний зразок X. audax складається із зубастої передщелепної кістки та нижньої щелепи особини, довжина якої, за оцінками, становить близько 30 см.

Вид вимер наприкінці пізньої крейди, коли Західний внутрішній морський шлях почав відступати від центру Північної Америки разом з усіма іншими іхтіодектидами.

Хоча відомо, що в дорослому віці Xiphactinus виростали дуже великими, ми дуже мало знаємо про них у дитячому віці.

Як і сучасні тарпони, Xiphactinus, ймовірно, проводив свою ювенільну стадію життя на мілководді для захисту та використання багатих харчових ресурсів, можливо, рідкісних у відкритих морських водах. Ця гіпотеза, однак, потребує підтвердження через відсутність мілководних прибережних відкладів із Західного внутрішнього моря. Зуби молодого екземпляра вказують на те, що раціон Xiphactinus, ймовірно, не зазнав значних змін під час росту. Таким чином, навіть маленькі екземпляри могли бути рибоїдними хижаками.

Скам’янілості

Джерела

Поширити

Скам’янілості

Джерела

Фільтрувати

Meta Data and Taxonomies Filter