Megalenhydris 🦤 Вимерлий світ

Megalenhydris barbaricina — вид гігантських видр, що походить з пізнього плейстоцену Сардинії. Він відомий з єдиного скелета, знайденого в Гротта ді Іспініголі поблизу Доргалі, і був описаний у 1987 році. Цей вид є одним із чотирьох вимерлих видів видр з Сардинії. Інші – Algarolutra majori, Lutra castiglionis і Sardolutra ichnusae. Megalenhydris був великою твариною та досягав значно більшого розміру, ніж інші види. Будова зубів вказує на харчування молюсками та/або ракоподібними. Особливою характеристикою виду є сплощення кількох перших хвостових хребців (решта хвостових хребців не відомі). Це може вказувати на злегка приплеснутий хвіст.

Оскільки був знайдений тільки один екземпляр виду, складно говорити про його поширення на основі лише скам’янілостей. Рештки були знайдені на дні Гротта ді Іспініголі, глибокої печери поблизу села Доргалі на східному узбережжі острова. Однак, оскільки ця тварина була сильним плавцем та мешканцем острова, можна з упевненістю припустити, що Megalenhydris був поширеним на узбережжях і водних шляхах Сардинії та, можливо, на островах, що її оточують. Проте, ймовірно, Megalenhydris був рідкісним у внутрішніх регіонах острова через своє пристосування до водного способу життя.

Сардинська гігантська видра була б імпозантною твариною за життя. Виходячи з першого моляра, можна оцінити її масу тіла в 17 кг, але якщо врахувати рештки скелета, ця оцінка різко зростає. Очевидно, M. barbaricina був набагато більшим за сучасну гігантську видру (Pteronura brasiliensis), яка, з вагою 28 кг, вже є великою твариною. Megalenhydris може бути таким же важким або навіть важчим, ніж сірий вовк (Canis lupus), і в цьому випадку він був найбільшим хижаком на Сардинії.

Сардинська гігантська видра мала сильні водні адаптації — можливо, сильніші, ніж у будь-якої іншої видри. Її хвіст був сильно сплюснутим у дорсовентральному напрямку, а кігті, здавалося б, пристосовані для лову придонних риб і ракоподібних. Причини екстремальних пристосувань тварини, включаючи аномальний розмір, можуть бути пов’язані з тим, що вона ділила своє середовище проживання на острові не з одним, а з декількома іншими ендемічними видами. Один, Sardolutra ichnusae, був невеликим морським видом, що спеціалізувався на полюванні на швидку рибу. Інший, Algarolutra majori, також полював на ракоподібних. У такій ситуації не дивно, що відбувся досить радикальний поділ екологічних ніш.

Поряд з цим різноманіттям видр жило безліч інших своєрідних і унікальних видів. Плейстоценова Сардинія була відзначена високим ступенем ендемізму, її фауна включала карликових оленів (Praemegaceros cazioti), карликових слонів (Mammuthus lamarmorai), мініатюрних диких собак (Cynotherium sardous) та ендемічних пік (Prolagus), останні дожили до історичних часів.

Вимирання сардинської гігантської видри окутане таємницею. Через те, що єдиний відомий зразок вкритий кальцитом, його неможливо навіть безпосередньо датувати, хоча контекстні дані вказують на походження з пізнього плейстоцену або голоцену. Такі часові рамки дозволяють з достатньою впевненістю стверджувати, що доля Megalenhydris, ймовірно, була пов’язана з долей іншої фауни Сардинії. Тут картина стає дещо зрозумілішою. Важливо, що немає жодних доказів зміни фауни ні під час пізнього плейстоцену, ні на межі голоцену.

Найраніші беззаперечні докази поселень людей на острові датуються віком від 9,0 до 8,5 тисяч років тому, хоча були запропоновані і суперечливі більш ранні дати. І це в значній мірі означає, що ранні люди були головною причиною вимирання, однак наразі неможливо сказати, чи основна маса вимирань сталася під час першого прибуття чи вже з появою сільського господарства.

Тварини Корсики-Сардинії. Зліва направо: Tyrrhenicola henseli, Rhagamys orthodon, Prolagus sardus, Cynotherium sardous, Enhydrictis galictoides, Lutra castiglionis, Sardolutra ichnusae, Megalenhydris barbaricina, Praemegaceros cazioti, Mammuthus lamarmorae.

Скам’янілості

Джерела

Поширити

Скам’янілості

Джерела

Фільтрувати

Meta Data and Taxonomies Filter