Сучасні коти належать до однієї з двох груп Pantherinae та Felinae. Перша група відома як “великі коти” і до неї належать рикаючі леви, тигри та ягуари. До другої групи, “маленьких котів”, належать муркотливі коти, такі як рисі, пуми, оцелоти та домашні кішки. А от коли шаблезубий котик кликав друзів, який звук він видавав — могутній рев чи горлове муркотіння?
У новому дослідженні вчених з Університету штату Північна Кароліна вивчили дані, що лежать в основі аргументів на користь кожної вокалізації. Вони виявили, що відповідь є більш нюансованою, ніж вважалось раніше, і вона може залежати від форми кількох маленьких кісточок. Робота опублікована в Journal of Morphology.
З точки зору еволюції, шаблезубі відокремилися від родини котячих раніше, ніж інші сучасні групи. Це означає, що леви ближче споріднені з домашніми котами, ніж шаблезубі кішки. Це важливо, адже дебати про те, який тип вокалізації мав би видавати шаблезубий тигр, ґрунтуються на аналізі анатомії жменьки крихітних кісточок, розташованих у горлі. А розмір, форма і кількість цих кісточок відрізняються у сучасних котів, що ричать і муркочуть.
Вокалізацію забезпечують гортань і м’які тканини в горлі, а не кістки. Однак, анатоми помітили, що кістки, відповідальні за закріплення цих тканин, під’язикові кістки, відрізняються за розміром і кількістю у котів, що ричать і муркочуть.
У той час як у людей є лише одна під’язикова кістка, у муркотливих котиків є дев’ять кісток, з’єднаних між собою в ланцюжок, а у котів, що гарчать, — сім. Відсутні кістки розташовані у верхній частині біля місця їх з’єднання з черепом.
Оскільки шаблезубі тигри мали лише сім під’язикових кісток, вважалося, що вони, звичайно ж, ричали. Але коли вчені подивилися на анатомію сучасних котів, то зрозуміли, що насправді немає вагомих доказів на підтримку цієї ідеї, адже самі кістки не відповідають за вокалізацію. Взаємозв’язок між кількістю кісток і виробленим звуком ніколи не був доведеним.
Дослідники порівняли структуру під’язикових кісток чотирьох видів котів, що ревуть (леви, тигри, леопарди та ягуари) та п’яти видів котів, що муркочуть (пуми, гепарди, каракали, сервали та оцелоти), зі 105 під’язиковими кістками Smilodon fatalis та однією кісткою Panthera atrox.
У шаблезубих котів було лише сім кісток, але їх анатомія дивна. У них відсутні додаткові кістки, які є у муркотливих котів, але форма і розмір під’язикових кісток відрізняються. Деякі з них за формою більше схожі на під’язикові кістки Felinae, але набагато більші.
За словами дослідників, якби відсутні кістки були ключовими для різних вокалізацій, то кістки, найтісніше з ними пов’язані, мали б виглядати по-різному у двох групах. Однак ці кістки виглядають дуже схожими за формою, незалежно від того від яких котів вони походять.
Насправді, дослідники побачили більше варіацій форми в кістках, розташованих ближче до голосового апарату (thyrohyoid та basihyoid). Однорідність верхніх кісток між двома групами свідчить про те, що якщо будова під’язикових кісток відіграє певну роль у вокалізації, то нижні кістки є більш важливими, ніж верхні.
Оскільки у шаблезубих котів ці ключові під’язикові кістки мають форму, як у Felinae, це може вказувати на те, що вони муркотіли, а не ревли.
У Panthera atrox та Smilodon fatalis під’язикові кістки були більшими та міцнішими, ніж у сучасних котів. Це потенційно відображає здатність видавати більш низькочастотні вокалізації, а також більш потужну мускулатуру, пов’язану з ковтанням та диханням.
За формою під’язикових елементів Panthera atrox нагадувала котів, що гарчать. А от їх форма у Smilodon fatalis була досить варіабельною і, загалом, більше схожа на муркотливих котячих.
Таким чином, Panthera atrox могла гарчати, а Smilodon fatalis міг видавати звуки, схожі на муркотіння сучасних котів, але з меншою частотою.