Megalibgwilia — найдавніша єхидна 🦤 Вимерлий світ

Megalibgwilia — рід єхидн (Tachyglossidae), відомий лише за австралійськими скам’янілостями, до якого належать найдавніші з відомих видів єхидн. Рід існував від міоцену до пізнього плейстоцену, вимерши близько 50 000 років тому. Види Megalibgwilia були більш поширені в більш теплому і вологому кліматі. Вимирання може бути пов’язане зі зростаючою аридизацією в Південній Австралії.

Megalibgwilia вперше була описана по зламаній лівій плечовій кістці Річардом Оуеном (Richard Owen) у 1884 році як “Echidna” ramsayi. З того часу були описані повні черепи та посткраніальні скам’янілості. Другий вид, M. robusta, був описаний у 1896 році австралійським палеонтологом Вільямом Сазерлендом Даном (William Sutherland Dun). Родове найменування утворене префіксом mega — з давньогрецької мови “великий”, і словом libgwil — так аборигени вембавемба (Wemba Wemba) з Південної Австралії називали звичайну єхидну (Tachyglossus aculeatus).

Хоча їх іноді називають гігантськими єхиднами, вважається, що види Megalibgwilia були схожі за розміром на сучасну проєхидну волохату (Zaglossus bruijnii), але з дещо довшими передпліччями. Таким чином, вони досягали близько 75 см завдовжки і важили близько 10 кг. Megalibgwilia була значно меншою, ніж великий вид, відомий за скам’янілостями в Австралії, Murrayglossus. Скам’янілості M. ramsayi були знайдені у відкладеннях по всій материковій Австралії і на Тасманії. M. robusta був знайдений лише в Новому Південному Уельсі.

Рильце в Megalibgwilia довге, масивне, дещо загнуте донизу і чітко звужене у напрямку до кінця. Широке аркове піднебіння несе поперечні кісткові гребені. Спереду піднебіння простягається до наріальної западини. Мозковий відділ черепа слабо куполоподібний. Ямка за скроневою кісткою глибока.

Зовні Megalibgwilia нагадувала проєхидн, але мала потужнішу статуру, масивнішу і меншою мірою витягнуту та вигнуту морду, відмінну будову піднебіння, а також довші передпліччя та гомілку. Загалом ноги відносно довші та пряміші, ніж у будь-якої іншої відомої єхидни. Вважають, що завдяки цій особливості Megalibgwilia краще орієнтувалися в густому підліску й успішніше долали перешкоди, що зустрічалися на шляху. Будова кінцівок також вказує на їхню пристосованість до риття, а посилене рильце могло використовуватися як важіль під час перевертання хмизу та каміння в пошуках корму.

Висловлено припущення, що мегалібвілії були менш спеціалізованими, ніж інші представники родини. Згідно з цією точкою зору, на їхньому язику була відсутня акантидна борозна, притаманна проєхиднам, і не була розвинена складна язикова мускулатура, характерна для австралійської єхидни. Основу раціону могли становити великі й багаті на жир личинки жуків і нічних метеликів, а не земляні черв’яки, як у проєхидн, або мурахи й терміти, як у австралійської єхидни. Крім іншого, їхня відмінність за характером харчування сприяла поділу екологічних ніш у спільних районах проживання. Однак прямих доказів цих припущень немає.

Неясно, до якого сучасного роду єхидн Megalibgwilia стоїть ближче, оскільки її будова значною мірою має проміжний характер. Не можна виключати того, що вона дала початок і проєхиднам, і австралійській єхидні. Нарешті, деякі дослідники вважають, що ступінь морфологічної мінливості Megalibgwilia цілком вписується в рамки роду проєхидн.

Більшість викопних решток Megalibgwilia знайдено на південному заході, півдні та південному сході материка. У плейстоценовий час тут панував помірний клімат і були поширені добре зволожені луки, що перемежовувалися з лісовими ділянками. Згідно з іншим припущенням, мегалібвілії віддавали перевагу більш відкритим і сухим місцезростанням з досить твердим ґрунтом. Значну частину решток виявлено в печерних відкладеннях — печері Тайт-Ентренс у Західній Австралії, групі печер Наракурт у Південній Австралії, печерах Веллінгтон у Новому Південному Вельсі, печері Мак-Екхерна у Вікторії, печері Монтегю на Тасманії та ін. Можливо, це пов’язано з тим, що єхидни в минулому, як і сьогодні, часто використовували печери як укриття від хижаків і для вирівнювання температури тіла. Чимало знахідок також зроблено в болотних і річкових відкладеннях.

Мегалібвілія масивна (Megalibgwilia robusta Griffiths, Wells et Barrie, 1991) — вид, рештки якого було знайдено у золотій копальні Канедін-Лід, що розташована поблизу містечка Галгонг у центральній частині сходу Нового Південного Уельсу. Виявлено череп без передньої половини морди і більшої частини мозкової коробки, I-й шийний хребець, фрагмент ключиці і цілу плечову кістку, яку спочатку описали як гігантського качкодзьоба.

З огляду на ступінь збереження і супутню фауну, рештки Megalibgwilia robusta мають плейстоценовий, або, в крайньому разі, пліоценовий, вік. Оскільки вищерозміщений шар базальту був датований середнім міоценом, іноді цей вік намагаються поширити і на знайдені під ним скам’янілості. Однак такий підхід принципово хибний — наприклад, неподалік (у Веллінгтонівських печерах) рештки плейстоценової фауни були знайдені в карстових порожнинах, які утворилися у вапняку девонського часу, однак це не робить девонською саму фауну. Тим не менш, не можна виключити, що кістки єхидни з Канедін-Лід справді старші за базальт, який їх покриває. На жаль, відновити розкопки в шахті не є можливим, оскільки вона давно обвалилася. Таким чином, вік Megalibgwilia robusta залишається дискусійним. З іншого боку, через відсутність передньої частини морди неоднозначна і її систематична приналежність.

Мегалібвілія Рамсая (Megalibgwilia ramsayi Griffiths, Wells et Barrie, 1991) — вид, відомий із цілої низки місцезнаходжень Західної Австралії, Квінсленда, Південної Австралії, Нового Південного Уельсу, Вікторії, острова Кінг і Тасманії. Видовий епітет присвоєно на честь Е.П. Рамсая (E. P. Ramsay), який уперше виявив фрагменти його лопатки і лівої плечової кістки в пліоценовому шарі місцезнаходження Шиншила на південному сході Квінсленда. Пліоценом також датовані дві добре збережені великогомілкові кістки, знайдені біля Кума в Новому Південному Уельсі. Основна ж маса решток має плейстоценовий вік. На сьогоднішній день знайдено повні черепи і більшість елементів посткраніального скелета.

Судячи з усього, на материку тварина зникла до кінця плейстоцену, а її наймолодші рештки з Тасманії датовані раннім голоценом. Імовірно, цей острів став останнім прихистком (рефугіумом) для мегалібвілії Рамсая, так само як і для сумчастого вовка (Thylacinus cynocephalus), сумчастого диявола (Sarcophilus harrisii) та низки інших тварин, які були широко розповсюджені в плейстоценовій Австралії, але згодом тут зникли.

Причиною зникнення мегалібвілій могло стати прогресуюче висушування клімату, що призвело до втрати звичних середовищ існування, що посилювалося надмірним переслідуванням заради м’яса з боку первісної людини. Уразливості сприяли великі розміри і повільність.

Скам’янілості

Джерела

Поширити

Скам’янілості

Джерела

Фільтрувати

Meta Data and Taxonomies Filter