Близько 436 мільйонів років тому, у морях раннього силуру, мешкали брахіоподи Nucleospira calypta. Нове дослідження китайських палеонтологів показало, що ці тварини не розташовувались на морському дні випадково, а зберігали між собою певну відстань. Така поведінка, яку можна порівняти із сучасним «соціальним дистанціюванням», була зумовлена особливою будовою їхніх мушель.

Вчені з Нанкінського інституту геології та палеонтології виявили, що по краях мушель цих брахіопод розташовувалися тонкі щетинки — завтовшки близько 20 мікрометрів і довжиною до кількох міліметрів. Їх було дуже багато, від двохсот до двохсот п’ятдесяти в однієї особини, і вони майже повністю вкривали краї мушлі. Коли дві тварини наближалися занадто близько одна до одної, щетинки стикалися, фактично створюючи «зону відчуття» і перешкоджаючи сусідам зближуватись. Аналіз викопних решток показав, що середня відстань між особинами становила близько сантиметра, що було більше, ніж можна було б очікувати у випадковому розташуванні.

Цікаво, що Nucleospira calypta не мала ніжки, якою більшість брахіопод кріпляться до ґрунту. Її мушлі були пласкими і гладкими, тож тварини могли злегка пересуватися по дну під дією течій або використовуючи рух щетинок. Це давало змогу коригувати своє положення і уникати надмірної конкуренції за їжу — планктон, що фільтрувався з води. Таким чином, колонії цих організмів розташовувалися не хаотично, а у вигляді своєрідної «розсіяної спільноти».

Факт збереження щетинок у скам’янілостях сам по собі вражає. Вони лишилися завдяки рідкісному процесу подвійної мінералізації: спочатку їх замістив пірит в безкисневому середовищі, а згодом кальцит. Це дозволило вченим не лише відновити деталі будови, а й зробити висновки про поведінку організмів. Знахідка стала першим прямим доказом того, що у вже тодішніх екосистемах існували анатомічні адаптації, які допомагали тваринам регулювати відстань між собою.

Відкриття кидає нове світло на екологію силурійських морів. Воно свідчить, що навіть прості на вигляд організми мали складні способи взаємодії, які дозволяли їм співіснувати ефективніше. «Соціальне дистанціювання» Nucleospira calypta не було усвідомленою поведінкою, але мало цілком практичний сенс — зменшувало конкуренцію та забезпечувало виживання колонії. Це показує, що елементи просторової організації, які ми зазвичай асоціюємо із сучасними тваринами, виникли набагато раніше, ніж можна було б уявити.

Джерела

https://phys.org/news/2025-07-prehistoric-social-distancing-million-year.html

The post Древні мешканці морського дна з унікальною звичкою first appeared on Вимерлий світ.

Міжнародна команда палеонтологів, геологів і біологів, проаналізувавши структуру меланосом у скам’янілих мезозойських ссавців, виявила, що вони, швидше за все, мали темне, рівномірно тьмяне забарвлення хутра. У своїй статті, опублікованій в журналі Science, група описує, як вони створили прогностичну модель для аналізу структури меланосом, знайдених у скам’янілих зразках хутра.

За останнє десятиліття вчені виявили, що меланосоми зі скам’янілостей пір’я та шкіри динозаврів можуть бути використані для визначення їхнього забарвлення. Меланосоми — це тип органел у клітинах, які відповідають за пігментацію. Попередні дослідження показали, що візерунки в меланосомах можна використовувати для визначення забарвлення пір’я, хутра або шкіри.

Це дозволило іншим групам вчених дізнатися про забарвлення багатьох видів динозаврів. У цьому новому дослідженні команда задалася питанням, чи може те ж саме стосуватися ссавців, які жили за часів динозаврів.

Щоб з’ясувати це, вчені спочатку проаналізували візерунки меланосом у 116 сучасних ссавців, використовуючи електронну мікроскопію, щоб зафіксувати візерунки меланосом. Потім вони використали ці зображення та візерунки для навчання прогностичної моделі. Далі вони таким же чином отримали зображення шести скам’янілостей ссавців з мезозою, а потім використали модель для виявлення закономірностей. Модель показала, що всі ці мезозойські істоти, найімовірніше, мали темне і рівномірно тьмяне забарвлення.

Вчені вважають, що їхні результати не є несподіваними. Попередні дослідження показали, що ссавці, які жили за часів динозаврів, були маленькими і вели нічний спосіб життя. Більшість сучасних дрібних нічних ссавців, таких як кроти і полівки, мають темне хутро і однорідне забарвлення. Це ускладнює їх розпізнавання хижаками, наприклад, совами.

Команда припускає, що після вимирання динозаврів ссавці диверсифікувалися, щоб заповнити ніші, які вони залишили після себе, і розвинули забарвлення шкіри та хутра, краще пристосовані до різноманітних середовищ. Дослідники припускають, що високий вміст меланіну в зразках хутра, які вони вивчали, міг бути корисним і в інших відношеннях, наприклад, допомагаючи забезпечувати терморегуляцію або механічну міцність.

Джерела

1. https://phys.org/news/2025-03-melanosome-patterns-mesozoic-mammals-dark.html
2. https://www.sci.news/paleontology/early-mammals-13747.html

The post Візерунки меланосом мезозойських ссавців свідчать про те, що вони мали темне, рівномірно тьмяне забарвлення хутра first appeared on Вимерлий світ.

Заморожену мумію великого дитинчати кошачих було знайдено у верхньоплейстоценовій вічній мерзлоті на річці Бадяриха (басейн річки Індигірка) на північному сході Якутії. Вивчення зовнішнього вигляду зразка показало його значні відмінності від сучасного левеняти подібного віку (три тижні): незвичайна форма морди з великою пащею і маленькими вухами, дуже масивний шийний відділ, подовжені передні кінцівки і темне забарвлення шерсті. Томографічний аналіз черепа мумії виявив ознаки, характерні для Machairodontinae та роду Homotherium.

Вуглецевий аналіз показує, що знахідці близько 31 800 років, а отже, вона походить з пізнього плейстоцену. Мумія складається з передньої частини тіла і голови, а також кісток стегон і задніх кінцівок. У повному вигляді тварина мала б лише 35 см завдовжки.

Анатомічні деталі черепа ідентифікують дитинча як зразок Homotherium latidens, шаблезубого кота, спочатку описаного у Великобританії, а пізніше знайденого на плейстоценових знахідках по всій Європі та Азії.

Інші види гомотерів відомі з Америки та Африки. Це були довгоногі коти розміром з лева, із зазубреними верхніми іклами, сильно сплющеними з боку в бік. Іноді їх називають скімітарозубими котами.

Бадярихинське дитинча є останнім у списку плейстоценових тварин, знайдених з сибірської вічної мерзлоти, про багатьох з яких повідомлялося в ЗМІ, але вони ще не були предметом наукового вивчення. Окрім шерстистих мамонтів і шерстистих носорогів, до них належать вовки, бурі ведмеді та печерні леви.

Порівнюючи зуби і кістки левеняти з зубами і кістками сучасних левенят, вчені припускають, що на момент смерті йому було три тижні.

Голова коротка і округла — більше, ніж у левеняти, — а вуха закруглені і високо розташовані на голові. Шия довша і товща, ніж у левів, що підтверджує висновки, зроблені раніше на основі анатомії шийної кістки.

Давнє питання стосується того, наскільки помітними були ікла за життя. Нещодавній аргумент, висунутий фахівцями, полягає в тому, що губи і шкіра навколо щелеп приховували зуби, коли паща була закрита. На жаль, дитинча занадто мале, щоб мати збільшені верхні ікла, якими славляться ці коти, але його верхні губи набагато більші, ніж у левів. Це підтверджує ідею про приховані ікла.

Деякі риси дитинчати є дивовижними і не могли бути передбачені на основі раніше відомих скам’янілостей. Довгі бліді пучки волосся тягнуться назад і вниз від кутів рота, підвищуючи ймовірність того, що ці риси були більш акцентованими у дорослих особин: можливо, вони навіть мали бородоподібне розширення, що закривало частину нижньої щелепи.

Лапи широкі, подушечки під кожним пальцем квадратні, а не овальні, як у котів. Основна подушечка під долонею широка і ниркоподібна, без трилопатевого заднього краю, характерного для сучасних котів, а зап’ясткова подушечка, характерна для сучасних котів, взагалі відсутня. Всі ці деталі лап свідчать про збереження тепла і вказують на те, що Homotherium були пристосовані для ходіння по снігу.

Цікаво, що шкура темно-коричнева, з блідішими ділянками на нижній щелепі і, можливо, на лапах. Це може означати, що дорослі були такими ж однотонними і темними, або ж, що дитинчата і дорослі відрізнялися за кольором і мітками. У деяких сучасних ссавців, класичним прикладом є плямиста гієна, дитинчата темно-коричневі, тоді як дорослі особини мають світле забарвлення і плямистість. Ми не дізнаємося яка гіпотеза дійсна, доки не знайдемо дорослі екземпляри, які зберегли частину своєї шкури.

Протягом багатьох років фахівці сподівалися, що у вічній мерзлоті можуть бути виявлені інші плейстоценові тварини, які дуже відрізняються від сучасних, і знахідка неушкодженого шаблезуба є надзвичайно важливою, але не несподіваною знахідкою. Попереду нас очікує ще більше, як неминучий і тривожний наслідок зміни клімату та швидкого потепління раніше замерзлих середовищ.

Джерела

1. https://www.discoverwildlife.com/prehistoric-life/mummified-sabre-toothed-kitten
2. https://www.nature.com/articles/s41598-024-79546-1
3. https://alphynix.tumblr.com/post/767244031238569984
4. https://www.deviantart.com/emilystepp/art/Homotherium-Cub-Paleoart-1122320596

The post Муміфіковане шаблезубе кошеня, знайдене в сибірській вічній мерзлоті, приголомшило вчених first appeared on Вимерлий світ.

Сучасні коти належать до однієї з двох груп Pantherinae та Felinae. Перша група відома як “великі коти” і до неї належать рикаючі леви, тигри та ягуари. До другої групи, “маленьких котів”, належать муркотливі коти, такі як рисі, пуми, оцелоти та домашні кішки. А от коли шаблезубий котик кликав друзів, який звук він видавав — могутній рев чи горлове муркотіння?

У новому дослідженні вчених з Університету штату Північна Кароліна вивчили дані, що лежать в основі аргументів на користь кожної вокалізації. Вони виявили, що відповідь є більш нюансованою, ніж вважалось раніше, і вона може залежати від форми кількох маленьких кісточок. Робота опублікована в Journal of Morphology.

З точки зору еволюції, шаблезубі відокремилися від родини котячих раніше, ніж інші сучасні групи. Це означає, що леви ближче споріднені з домашніми котами, ніж шаблезубі кішки. Це важливо, адже дебати про те, який тип вокалізації мав би видавати шаблезубий тигр, ґрунтуються на аналізі анатомії жменьки крихітних кісточок, розташованих у горлі. А розмір, форма і кількість цих кісточок відрізняються у сучасних котів, що ричать і муркочуть.

Вокалізацію забезпечують гортань і м’які тканини в горлі, а не кістки. Однак, анатоми помітили, що кістки, відповідальні за закріплення цих тканин, під’язикові кістки, відрізняються за розміром і кількістю у котів, що ричать і муркочуть.

У той час як у людей є лише одна під’язикова кістка, у муркотливих котиків є дев’ять кісток, з’єднаних між собою в ланцюжок, а у котів, що гарчать, — сім. Відсутні кістки розташовані у верхній частині біля місця їх з’єднання з черепом.

Оскільки шаблезубі тигри мали лише сім під’язикових кісток, вважалося, що вони, звичайно ж, ричали. Але коли вчені подивилися на анатомію сучасних котів, то зрозуміли, що насправді немає вагомих доказів на підтримку цієї ідеї, адже самі кістки не відповідають за вокалізацію. Взаємозв’язок між кількістю кісток і виробленим звуком ніколи не був доведеним.

Дослідники порівняли структуру під’язикових кісток чотирьох видів котів, що ревуть (леви, тигри, леопарди та ягуари) та п’яти видів котів, що муркочуть (пуми, гепарди, каракали, сервали та оцелоти), зі 105 під’язиковими кістками Smilodon fatalis та однією кісткою Panthera atrox.

У шаблезубих котів було лише сім кісток, але їх анатомія дивна. У них відсутні додаткові кістки, які є у муркотливих котів, але форма і розмір під’язикових кісток відрізняються. Деякі з них за формою більше схожі на під’язикові кістки Felinae, але набагато більші.

За словами дослідників, якби відсутні кістки були ключовими для різних вокалізацій, то кістки, найтісніше з ними пов’язані, мали б виглядати по-різному у двох групах. Однак ці кістки виглядають дуже схожими за формою, незалежно від того від яких котів вони походять.

Насправді, дослідники побачили більше варіацій форми в кістках, розташованих ближче до голосового апарату (thyrohyoid та basihyoid). Однорідність верхніх кісток між двома групами свідчить про те, що якщо будова під’язикових кісток відіграє певну роль у вокалізації, то нижні кістки є більш важливими, ніж верхні.

Оскільки у шаблезубих котів ці ключові під’язикові кістки мають форму, як у Felinae, це може вказувати на те, що вони муркотіли, а не ревли.

У Panthera atrox та Smilodon fatalis під’язикові кістки були більшими та міцнішими, ніж у сучасних котів. Це потенційно відображає здатність видавати більш низькочастотні вокалізації, а також більш потужну мускулатуру, пов’язану з ковтанням та диханням.

За формою під’язикових елементів Panthera atrox нагадувала котів, що гарчать. А от їх форма у Smilodon fatalis була досить варіабельною і, загалом, більше схожа на муркотливих котячих.

Таким чином, Panthera atrox могла гарчати, а Smilodon fatalis міг видавати звуки, схожі на муркотіння сучасних котів, але з меншою частотою.

Джерела

1. https://phys.org/news/2023-08-sabertooth-tigers-purr-roar-tiny.html
2. https://www.sci.news/paleontology/panthera-atrox-smilodon-fatalis-vocalizations-12199.html
3. https://twitter.com/BZaiken/status/1102764533385519104

The post Чи могли шаблезубі кішки муркотіти? first appeared on Вимерлий світ.

Нейробіолог Сюзана Еркулано-Хузель (Suzana Herculano-Houzel) з Університету Вандербільта (Vanderbilt University) сколихнула палеонтологічну спільноту своїм дослідженням, в результаті якого вона отримала докази того, що деякі динозаври мали щільність нейронів у мозку, порівняну з щільністю нейронів у деяких сучасних приматів.

У своїй статті, опублікованій в Journal of Comparative Neurology, Еркулано-Хузель припускає, що деякі динозаври, такі як Tyrannosaurus rex, могли мати інтелект, подібний до інтелекту сучасного бабуїна.

Здебільшого в сучасній науці динозаврів зображують як великих, страшних і тупих ящерів, схожих на гігантських ящірок. В останні роки дехто в палеонтологічній спільноті почав переосмислювати такі припущення. Дехто також зауважив, що, ймовірно, різні види динозаврів мали різний рівень інтелекту.

У своєму новому дослідженні Геркулано-Хузель зазначила, що в останні роки біологи виявили, що птахи, які, безумовно, походять від динозаврів, є набагато розумнішими, ніж вважалося раніше. Вони компенсують свій крихітний мозок настільки ж крихітними, щільно упакованими скупченнями нейронів. Це спостереження змусило її замислитися над тим, що, можливо, динозаври теж були розумнішими, ніж вважалося раніше. Вона подумала, що застосування філогенетичного брекетингу — коли елементи еволюційного дерева використовуються для пошуку спільних рис у різних істот — може допомогти.

Дослідниця задалася питанням, чи може така робота допомогти оцінити, скільки нейронів, ймовірно, містилося в мозку різних динозаврів. Вона зазначила, що для цього потрібно зробити деякі припущення щодо пропорційності.

Спочатку вона розглядала динозаврів як окремі групи з різним рівнем інтелекту. Потім вона зробила припущення, що співвідношення нейронів до розміру мозку у таких динозаврів, як T. rex, швидше за все, було б приблизно таким же, як і у сучасних великих птахів, таких як ему або страуси. Це дозволило їй підрахувати, скільки нейронів міг мати T. rex, якби його пропорції були такими ж, як у сучасних великих птахів. При цьому вона виявила, що ці цифри наближаються до показників деяких сучасних приматів, наприклад, бабуїнів.

Геркулано-Хузель зазначає, що такі динозаври, як T. rex, були відносно довгожителями – багато з них могли жити 40 і більше років. Якби вони були розумними, припускає дослідниця, у них міг би бути час розвинути навички вирішувати проблеми або користуватися знаряддями праці.

Джерела

1. https://phys.org/news/2023-01-phylogenetic-bracketing-dinosaurs-neuron-density.html
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Tyrannosaurus

The post Філогенетичний брекетинг вказує, що щільність нейронів у деяких динозаврів порівняна з щільністю нейронів сучасних приматів first appeared on Вимерлий світ.

Тарган, якого в усьому світі зневажають за його хвороботворний потенціал і моторошний вигляд, тепер займає важливу позицію у вивченні бурштинових скам’янілостей. Сталося це завдяки дослідженням вченого з Університету штату Орегон. Джордж Пойнар-молодший (George Poinar Jr.), почесний професор Наукового коледжу Університету Огайо, ідентифікував новий вид тарганів. Самець, якого дослідник назвав Supella dominicana, знаходиться в домініканському бурштині і є першим викопним тарганом, знайденим зі сперматозоїдами.

Збереглася жовта поперечна смуга поперек крил і центральна, вертикальна, жовта смуга, яка, здається, ділить тіло на дві частини. На ногах, особливо задніх, є довгі шипи, які використовувались для захисту. Також цікавим є сім’яний пучок, що містить сперматозоїди з темними акросомами, структурами, котрі покривають головку сперматозоїда. Це примітний факт, оскільки викопні сперматозоїди є рідкісними.

Розмір таргана невеликий — біля 7 мм.

Цей зразок, якому близько 30 мільйонів років, також є єдиним тарганом-ектобіїдом, знайденим у бурштині з Домініканської Республіки, хоча він не має сучасних нащадків ні в Домініканській Республіці, ні деінде у Вест-Індії. Таргани є дуже стійкими істотами, які можуть переживати екстремальні температури, середовища і травми, тому залишається загадкою, чому цей вид вимер.

Як і у випадку з іншим тарганом роду Supella, описаним раніше з мексиканського бурштину, найближчі сучасні родичі S. dominicana знаходяться в Африці та Азії.

Новий вид тарганів є останнім з багатьох задокументованих наукових відкриттів, які Пойнар зробив за свою кар’єру. Його робота зі скам’янілостями, що збереглися в бурштині, також допомогла надихнути франшизу “Парк Юрського періоду” і популяризувала ідею вилучення ДНК зі скам’янілих комах.

Джерела

1. https://www.koin.com/news/oregon/local-osu-researcher-identifies-new-species-of-extinct-cockroach-fossilized-in-amber/
2. https://interestingengineering.com/science/fossilized-cockroach-sperm-amber
3. https://phys.org/news/2022-12-amber-species-cockroach-fossilized-roach.html

The post Дослідник бурштину відкрив новий вид тарганів та, вперше, скам’янілу сперму таргана first appeared on Вимерлий світ.

Пара дослідників, один з яких представляє Кембриджський університет, а інший – Королівський музей Онтаріо, знайшли зачіпку, яка може допомогти визначити місце Typhloesus wellsi, прозваного “інопланетною золотою рибкою”, на дереві життя. У статті, опублікованій в журналі Biology Letters, Саймон Конвей Морріс (Simon Conway Morris) і Жан-Бернар Карон (Jean-Bernard Caron) описують своє дослідження декількох зразків скам’янілості віком 330 мільйонів років і те, що вони дізналися про загадкову стародавню морську істоту.

З тих пір, як він був вперше виявлений в 1973 році, T. wellsi збиває з пантелику вчених, які намагаються визначити його місце на дереві життя. Його ознаки настільки унікальні, що істоту практично неможливо класифікувати. За життя вона була всього 90 мм завдовжки і мала дещо кулясте тіло. У T. wellsi також не було плавників, окрім одного лезоподібного утворення на хвості. У тварини також відсутні хребет, анус, очі або панцир. Було знайдено кілька екземплярів, один з яких мав те, що здавалося крихітними зубами, але ця знахідка виявилася залишками останньої трапези. І це залишило істоту свого роду сиротою на дереві життя, оскільки не було встановлено її походження.

У цьому новому дослідженні дослідники уважно вивчили кілька зразків, що зберігаються в Королівському музеї Онтаріо, і знайшли дещо нове.

Вчені виявили в кишківнику істоти те, що вони описують як зубчасту структуру. Автори дослідження описують її як схожу на зубчасту стрічку з подвійними рядами по 20 зубців, загнутих назад. Подібна структура зустрічається у сучасних молюсків і називається радулою. У T. wellsi вона розташовувалася в передній кишці, що дозволяє припустити, що вона виштовхувалася з рота в навколишню воду для захоплення здобичі, подібно до того, як ящірки виштовхують язик, відзначають дослідники.

Дослідники припускають, що T. wellsi був одним з видів молюсків, а також, що за життя він міг нагадувати крихітного морського слона. Вчені визнають, що їхня робота не визначила місце тварини на дереві життя, але зазначають, що вона може допомогти вченим дізнатися більше про еволюцію молюсків.

Джерело

https://phys.org/news/2022-09-clue-alien-goldfish-mollusk.html

The post Нова деталь, знайдена в “інопланетній золотій рибці”, вказує на те, що це міг бути молюск first appeared on Вимерлий світ.

У новому дослідженні професор Сандер, дослідник Інституту наук про Землю Боннського університету, і його колеги дослідили рештки трьох гігантських іхтіозаврів з формації Кессен у східних швейцарських Альпах.

Знахідки мають вік від 210 до 200 мільйонів років і включають дуже великий зуб без більшої частини коронки, посткраніальну кісткову асоціацію з одного дуже великого хребця і десяти фрагментів ребер, а також асоціацію з семи дуже великих хребцевих центрів.

Палеонтологи порівняли цей матеріал з двома найбільшими іхтіозаврами, відомими за частковими скелетами, Shonisaurus popularis (довжина 15 м) і Shastasaurus sikkanniensis (21 м) з Невади та Британської Колумбії відповідно.

За словами команди, неповний зуб з формації Кессена підтверджує, що принаймні деякі гігантські іхтіозаври мали зуби.

Виходячи з їх пропорційних відмінностей, два набори скелетних останків можуть представляти два різні види іхтіозаврів, подібних до Shastasaurus.

Більший і геологічно молодший екземпляр міг бути розміром майже як Shastasauru sikkanniensis, а менший – як Shonisaurus popularis.

За словами професора Сандерса у великого розміру тіла є чіткі переваги у відборі і життя піде туди, якщо зможе.

Існували лише три групи тварин, які мали масу понад 10-20 тонн: довгошиї динозаври (завроподи), кити та гігантські іхтіозаври тріасу.

Ці жахливі рептилії патрулювали Панталассу, світовий океан, що оточував суперконтинент Пангею в часи пізнього тріасу, приблизно 205 мільйонів років тому, заглядали вони й в мілководні моря Тетіс на східній стороні Пангеї.

Стаття з результатами була опублікована в Journal of Vertebrate Paleontology.

Джерело

http://www.sci-news.com/paleontology/koessen-formation-ichthyosaurs-10754.html

The post Високо в швейцарських Альпах знайшли скам’янілості трьох гігантських іхтіозаврів first appeared on Вимерлий світ.

Майже повна плечова кістка панголіна з палеонтологічного місця Греунчану в Румунії остаточно демонструє, що ці тварини були присутні в Європі в епоху плейстоцену.

Панголіни — ссавці ряду Pholidota, відомі з Азії та Африки. Єдина сучасна родина панголінів, Manidae, включає три роди: Manis, Phataginus і Smutsia. Їх часто називають лускатими мурахоїдами і вони чимось схожі на броненосців, які бродять по південній частині Сполучених Штатів.

Нещодавно знайдена скам’янілість панголіна належить до невідомого раніше виду роду Smutsia, який зараз зустрічається лише в Африці.

Раніше вважалося, що Smutsia є африканським родом, найдавніший його зразок походить з Південної Африки та має вік 5 мільйонів років, а сучасні види зустрічаються по всій Африці. Новий зразок демонструє, що раніше Smutsia мала набагато більший біогеографічний ареал.

Новий вид, названий Smutsia olteniensis, жив приблизно від 1,9 до 2,2 мільйонів років тому (епоха плейстоцену). Його майже повна плечова кістка була знайдена на місці Греунчану (Grăunceanu) в Румунії. В епоху плейстоцена ця місцевість складалася з відносно відкритих луків і лісів, що є незвичайним середовищем проживання для більшості панголінів.

За словами вчених, ідентифікація цієї скам’янілості як панголіна є важливою, оскільки попередні дослідження показали, що панголіни зникли з європейських палеонтологічних записів у середньому міоцені, приблизно 10 мільйонів років тому. Попередні роботи висували гіпотезу про те, що ящери були виштовхнуті до більш тропічних і субтропічних регіонів через глобальні тенденції до похолодання.

Джерела

1. http://www.sci-news.com/paleontology/smutsia-olteniensis-10454.html

The post У Румунії знайдено скам’янілість панголіна віком два мільйони років first appeared on Вимерлий світ.

У пізньокрейдовій формації Хеку в китайській провінції Цзянсі вчені виявили всередині яйця ембріон динозавра, що чудово зберігся. Знахідка дозволила отримати унікальні відомості про пренатальний період життя стародавніх ящерів. Зазначається, що яйце знайшли ще у 2000 році, але помістили в запасники на багато років. Під час ремонту в музеї працівники наштовхнулися на нього, перебираючи старі експонати.

Палеонтолог і автор дослідження Стів Брусатті поділився захопленням, – «Цей ембріон динозавра всередині яйця – одна з найкрасивіших скам’янілостей, які мені доводилося бачити».

«Цей маленький динозавр пренатального періоду виглядає так само, як пташеня, що згорнулося у своєму яйці. Це ще один доказ того, що багато рис, властивих сучасним птахам, вперше з’явилися ще у їхніх динозаврових предків», — продовжує дослідник.

Ембріону від 72 до 66 млн. років та він був ідентифікований як овірапторозавр. Овірапторозаври – це клада тероподових динозаврів, що відома за скам’янілостями крейдового періоду з Азії та Північної Америки. Овірапторозаври мали складне пір’я, багато з них були беззубими, а деякі мали ще й складні гребені на голові. Цілком ймовірно, що їхній дзьоб був вкритий ороговілою рамфотекою (роговий чохол, що прикриває дзьоб птахів). У овірапторозаврів ще зберігалися два функціональні яйцеводи, на відміну від птахів, які зберегли лише один. Проте висиджували вони своє потомство як птахи. Вважається, що для овірапторозаврів була характерна зграйна поведінка.

Скелетик малюка всередині довгастого скам’янілого яйця невеликий – від голови до хвоста він має всього 23,5 сантиметрів, а саме яйце майже на сім сантиметрів коротше ембріона. Передні пазурі розташувалися по обидва боки черепа, який у свою чергу притиснутий до основи хвоста. Вважається, що в таку позу ембріон вкладався ближче до кінця інкубації, оскільки вона дозволяє пташеняті успішно вилупитися зі шкаралупи. У сучасних птахів вона пов’язана з ембріональними рухами, які контролює ЦНС. Раніше вважалося, що ця поза є унікальною для справжніх птахів, які ховають голову під крило, щоб підготуватися до вилуплення.

Ембріон отримав ім’я «Малюк Їньлянь» на честь Музею історії природи каменю Їнлян у районі Ганьчжоу. Точна стадія його розвитку, на жаль, невідома. Порівняльний аналіз показав, що ембріон лежав у позі, яка відрізнялася від поз ембріонів завроподоморфів. Наприклад, один нещодавно виявлений ембріон зауропода мав на морді виступ, схожий на ріг, який допомагав йому проколювати шкаралупу і виштовхуватись з яйця в спосіб, більше схожий на крокодилів та ящірок.

Новий викопний ембріон дає зрозуміти, що деякі особливості раннього розвитку, а конкретніше положення зародку в яйці, що вважалися унікальними пташиними адаптаціями, можуть бути глибше вкорінені в еволюційну лінію теропод.

Команда дослідників припускає, що така поза зародка з’явилася у динозаврів-тероподів багато десятків чи навіть сотень мільйонів років тому. Щоправда, щоб перевірити цю теорію, потрібно ще багато додаткових скам’янілостей ембріонів — не тільки теропод, а й завроподоморфів.

Дослідники порівняли знахідку з двома іншими скам’янілими яйцями овіраптозаврів та побачили відмінності у позі скручування. Така різниця може представляти різні стадії розвитку ембріона з інтервалом лише кілька днів.

Маленький динозавр відповідає тому, як виглядають домашні кури приблизно на 17 день у яйці. Якщо крейдовий динозавр ріс з такою ж швидкістю, то його засипало породою приблизно за три дні до вилуплення.

Поки новий зразок подібної збереженості ще не знайдений, вчені планують вивчити кістки черепа ембріона та розкрити інші частини скелета, які ще вкриті породою.

Джерела

1. https://twitter.com/Tomozaurus/status/1473405028106858499
2. https://www.smithsonianmag.com/science-nature/dinosaur-embryos-tucked-themselves-in-just-like-birds-180979270/
3. https://babel.ua/news/74484-u-kitaji-znayshli-embrion-dinozavra-yakiy-idealno-zberigsya-yogo-vik-ocinyuyut-u-66-mln-rokiv
4. https://paleonews.live/new/1821-oviiraptozavr-in-egg
5. https://bykvu.com/ua/bukvy/u-kytai-znaishly-embrion-dynozavra-bbc/

The post Вчені знайшли ідеально збережений ембріон овірапторозавра, який готувався вилупитися з яйця. first appeared on Вимерлий світ.