🦤 (Місце життя: Південна Америка) 🦤Вимерлий світ

Bicharracosaurus

admin — Mon, 04 May 2026 14:53:40 +0000

Bicharracosaurus — рід макронарієвих зауроподів, ймовірно брахіозавридів, який мешкав у пізньому юрському періоді в формації Каньядон-Калькарео на території сучасної Аргентини. Рід є монотипним, типовий вид — Bicharracosaurus dionidei.

Типовий екземпляр Bicharracosaurus, MPEF-PV 1730, був виявлений у провінції Чубут в Аргентині, у центральній частині ділянки відслонення, що розташована поблизу річки Чубут. Про знахідку повідомив місцевий фермер Діоніде Меса (Dionide Mesa) у березні 2001 року. Розкопки на цьому місці проводилися у 2002 році. Більшу частину зразка було вилучено до 2011 року, хоча у 2018 році було знайдено ще кілька шийних хребців.

Голотип, MPEF-PV 1730, знайдено в шарі формації Каньядон-Калькарео, який датується оксфордом, 157,4 мільйона років тому. Він складається зі скелета без черепа. Зразок включає сім середніх та задніх шийних хребців, чотири окремі шийні ребра, повний спинний хребет з десятьма хребцями, два ребра, п’ять крижових хребців з частинами тазової кістки, зрощених з передньою частиною правої стегнової кістки, дев’ять окремих хвостових хребців, шеврон та різні фрагменти ребер. Він належав дорослій особині.

У 2026 році Олександра Реуттер (Alexandra Reutter) та її колеги на основі цих скам’янілостей описали Bicharracosaurus dionidei як новий рід і вид макронарієвих зауроподів. MPEF-PV 1730 був визначений, як голотипний зразок. Назва роду, Bicharracosaurus, поєднує неформальне іспанське слово bicharraco, що означає «велика тварина», з огляду на його величезні розміри, та латинізоване грецьке слово saurus, що означає «ящірка». Видова назва, dionidei, походить від імені фермера Діоніде Меса, який знайшов цей екземпляр.

Довжина Bicharracosaurus, за оцінками, становила 15 метрів, а вага — 20 тонн.

Вважається, що шийних хребців було дванадцять. Шия не надто подовжена. Шийні хребці мають множинні повітряні камери та довгі плевроцелі, пневматичні бічні порожнини, — зі складними роздільними гребенями, які відрізняються за будовою як від хребця до хребця, так і зліва направо.

Було встановлено кілька характерних ознак. Три з них є аутапоморфіями, тобто унікальними похідними ознаками. У середніх і задніх хребцях хвоста центродіапофізарна ямка пронизана трикутним пневматичним отвором. У останніх ззаду хребцях шиї постзигодіапофізарна пластинка на своєму нижньому кінці має невеликий виступ, спрямований вгору. Центри крижових хребців мають суглобові фасети у формі човна.

Bicharracosaurus був віднесений до родини Brachiosauridae, де займає досить базальне положення, як близький родич Australodocus.

Скам’янілості

Середні спинні хребці Do3-5 (MPEF-PV 1730/9) Bicharracosaurus dionidei. (A) — вид спереду; (B) — вид ззаду; (C) — лівий бічний вид; (D) — правий бічний вид та (E) — вид зверху.

Джерела

The post Bicharracosaurus first appeared on Вимерлий світ.

Lycopsis

admin — Thu, 30 Apr 2026 15:40:00 +0000

Lycopsis — вимерлий рід хижих південноамериканських метатеріїв, що мешкав у міоцені на території Південної Америки. Типовий вид — Lycopsis torresi.

Представники Sparassodonta: Prothylacinus patagonicus, Lycopsis longirostrus, Borhyaena tuberata, Proborhyaena giganteus, Arminiheringia auceta, Thylacosmilus atrox.

Хоча цей вид отримав свою назву лише в 1927 році, Флорентіно Амегіно (Florentino Ameghino) ще в 1895 році описав вид, який зараз вважається синонімом Lycopsis torresi, Anatherium oxyrhynchus, на основі нижньощелепної гілки з кількома зубами. Скам’янілість була знайдена в Пуесто-Естансія-Ла-Коста в провінції Санта-Крус, Аргентина, і датується міоценом. Типовий матеріал Lycopsis був зібраний у липні 1895 року із середньоміоценових відкладів формації Санта-Крус уздовж річки Санта-Крус у цій же місцевості. Скам’янілості (MLP 11–113) були фрагментарними і складалися лише з кількох уламків щелепних кісток верхньої та нижньої щелеп, включаючи кілька молярів. Однак ці скам’янілості отримали назву лише в 1927 році, коли Анхель Кабрера (Ángel Cabrera) назвав їх Lycopsis torresi. Родова назва означає «вовкоподібний вигляд» за анатомією нижньої щелепи. Видова назва — на честь аргентинського палеонтолога та тодішнього директора Музею Ла-Плати Луїса Марії Торреса (Luis Maria Torres).

Lycopsis мав найбільший ареал поширення серед усіх спарасодонтів. Скам’янілості було знайдено на двох крайніх точках Південної Америки: на Карибському узбережжі на півночі та в Патагонії на півдні. Крім того, знахідки було зроблено й в інших місцях континенту. Lycopsis жив приблизно 18–9 мільйонів років в міоцені.

Збережені рештки свідчать про те, що Lycopsis, судячи з усього, був пристосованим до наземного способу життя. У нього прямі ліктьова та гомілкова кістки та напівпальцеходячі стопи. Водночас він мав добре розвинені грудні та плечові м’язи разом із протиставним великим пальцем на передніх кінцівках — риси, що вказують на пристосування до хапання предметів, тому він цілком міг бути напівдеревним. Нестабільний нижній суглоб гомілки задньої кінцівки, короткі плюсневі кістки та добре розвинений великий палець стопи не дозволяли йому бігати з великою швидкістю.

Ймовірно, Lycopsis полював на дрібну здобич (у черевній ділянці скелета одного екземпляра Lycopsis longirostrus були знайдені рештки гризуна Scleromys colombianus) з засідки в лісистій місцевості, якою була територія Ла-Вента в міоцені. Це, цілком можливо, дозволяло йому уникнути конкуренції з боку інших великих хижаків, таких як Dukecynus, Anachlysictis та крокодиломорф Langstonia. Дані про ізотопний склад вуглецю свідчать про те, що L. viverensis, ймовірно, полював на гризунів, таких як Cardiatherium і Tetrastylus, а також на літопернів Cullinia і Theosodon. Сучасні хижаки, такі як кволи, куниці та мангусти, можуть дати уявлення про спосіб життя цього доісторичного ссавця.

Спарасодонти з формації Ла Вента. В центрі — Dukecynus magnus, найбільший спарасодонт цієї фауни, відомий за погано збереженим черепом. Праворуч — Lycopsis longirostrus, відомий за майже повним скелетом та кількома іншими рештками. Ліворуч — Anachlysictis, шаблезубий спарасодонт, геологічно давніший і менш спеціалізований, ніж його родич Thylacosmilus.

L. longirostrus важив 15 кг і мав висоту в плечах 35 см. L. padilli був дещо більшим, важив близько 22 кг, що робило цей вид найбільшим хижаком-ссавцем свого часу. Ізотопний аналіз свідчить про те, що L. viverensis мешкав у менш відкритих середовищах, ніж його далекий родич, Thylacosmilus. З іншого боку, вважається, що L. longirostrus мешкав у густо заліснених місцевостях. Це підтверджується відсутністю решток фороракосових.

Замальовка фауни Ла Вента в міоценовій Колумбії. Крайній зліва, на дереві, невеликий хижак Lycopsis. Нижче — “шаблезубий” Anachlysisctis біля мертвого Miocochilius. Крайній справа — великий хижак Dukecynus. Позаду — великий травоїдний Xenastrapotherium. На дні, біля самого озера, можна побачити травоїдного Huilatherium.

Раніше рід Lycopsis відносили до підродини Prothylacyninae родини Borhyaenidae. Однак виявилося, що ця родина не є монофілетичною. Чотири види роду Lycopsis є спорідненими між собою і займають базальне положення в межах Borhyaenoidea.

Скам’янілості

Скелет L. longirostrus.

Череп Lycopsis.

Джерела

The post Lycopsis first appeared on Вимерлий світ.

Isodapedon

admin — Fri, 17 Apr 2026 16:54:30 +0000

Isodapedon — вимерлий рід ринхозаврів, знайдений у формації Санта-Марія в Бразилії, що датується пізнім тріасом (карній). До цього роду належить єдиний вид — Isodapedon varzealis, відомий за частковим черепом.

Скам’янілості Isodapedon були виявлені на ділянці Варзеа-ду-Агуду, що являє собою відслонення формації Санта-Марія (послідовність Канделарія в суперпослідовності Санта-Марія), приблизно за 2 кілометри на захід від міста Агуду, штат Ріу-Гранді-ду-Сул, на півдні Бразилії. Ці шари відносяться до підзони Exaeretodon зони скупчення Hyperodapedon. Згодом зразок було підготовлено та внесено до колекції Центру підтримки палеонтологічних досліджень Кварта-Колонія при Федеральному університеті Санта-Марія (UFSM) під номером CAPPA/UFSM 0371. Зразок складається з частини черепа, злитого з більшою частиною нижньої щелепи.

У 2026 році Чон Хі Шіфельбейн (Jeung Hee Schiefelbein) з колегами описали Isodapedon varzealis як новий рід і вид ринхозаврів на основі цих скам’янілостей, визначивши CAPPA/UFSM 037 як голотипний екземпляр. Назва роду, Isodapedon, поєднує давньогрецькі слова ἴσος що означає «приблизно такий самий» або «рівний», та δάπεδον, що означає «бруківка». Це посилання на поверхні верхньої щелепи, що несуть зуби, які мають однакову ширину. Видова назва varzealis посилається на Várzea do Agudo, місцевість, де було зібрано голотип.

Кілька уламків кісток із зубами, знайдених в інших місцевостях послідовності Канделарія, також можуть належати до виду I. varzealis. Такий висновок можна зробити з огляду на симетричне розташування зубів, яке збігається з таким у голотипу I. varzealis.

Як ринхозавр, Isodapedon був травоїдним плазуном зі спеціалізованою щелепою з випуклою беззубою дзьобоподібною структурою. Ця структура сформована передщелепними кістками. Щелепні кістки, розташовані далі в глибині черепа, мають зубні ряди з густими полями, що складаються з декількох рядів зубів. У Isodapedon нижня поверхня верхньощелепних кісток з обох боків черепа розділена навпіл від передньої до задньої частини жолобком. По обидва боки цієї борозенки розташовані три ряди зубів. Таке симетричне розташування зубів і є характерною рисою за якою рід отримав свою назву. На відміну від цього, більшість ринхозавридів мають асиметричні зубні ділянки, причому одна сторона ширша за іншу або має більше рядів зубів. Як і в інших ринхозаврів пізнього тріасу, череп має майже трикутну форму, якщо дивитися зверху, і є ширшим, ніж довшим.

Щоб перевірити спорідненість та філогенетичні зв’язки Isodapedon, вчені включили його до оновленої версії філогенетичної матриці Фітча (Fitch et al., 2023). Як і в аналізі 2023 року, результати 2026 року визначили рід Hyperodapedon як парафілетичний, оскільки види, які традиційно до нього відносяться, не утворюють єдиної клади. Isodapedon був визначений як сестринський таксон до Hyperodapedon gordoni, типового виду роду Hyperodapedon і єдиного виду, що однозначно належить до нього.

Isodapedon відомий із місцевості «Várzea do Agudo» у формації Санта-Марія, яка датується пізнім карнієм пізнього тріасу. З цієї місцевості також відомі різні інші архозавроморфи, включаючи динозаврів (Bagualosaurus, Pampadromaeus та невизначені зразки), орнітозухіда-псевдозухію Dynamosuchus та протерокампсида Stenoscelida. Кістки, що відносяться до Hyperodapedon sp., були згадані, але не описані детально.

Реконструкція трьох особин Isodapedon (на передньому та середньому плані) та протерочампсида (на задньому плані).

Скам’янілості

Череп і нижні щелепи Isodapedon varzealis (CAPPA/UFSM 0371). (A) Фотографія, ілюстрація та тривимірна модель, створена на основі сканування черепа CAPPA/UFSM 0371 у правому боковому ракурсі. (B) Фотографія, ілюстрація та тривимірна модель, створена на основі сканування черепа CAPPA/UFSM 0371 у лівому боковому ракурсі.

Джерела

The post Isodapedon first appeared on Вимерлий світ.

Lucianovenator

admin — Sat, 11 Apr 2026 12:12:56 +0000

Lucianovenator — вимерлий рід целофізидних тероподів, що мешкав в Аргентині у тріасовому періоді. Назва роду Lucianovenator перекладається як «мисливець Лучано», на честь Дона Лучано Леєса (Don Luciano Leyes), який першим повідомив про знахідку решток. Видова назва bonoi походить від імені Туліо дель Боно (Tulio del Bono), місцевого вченого, що приймав участь у описі тварини. Це один з небагатьох неотероподів, відомих у Південній Америці.

Голотип (PVSJ 906) Lucianovenator bonoi був знайдений у місцевості «Кебрада-дель-Пума» формації Кебрада-дель-Барро в Аргентині. Вона датується, за оцінками, віком від пізнього норію до рету, приблизно 210–202 мільйони років тому. PVSJ 906 являє собою зчленовану послідовність хребців від третього шийного до четвертого грудного хребця, а також крижову кістку та частину таза. Крім того, до Lucianovenator було віднесено ще три зразки. Це PVSJ 899 (крижова кістка та частина таза), PVSJ 1013 (крижова кістка) та PVSJ 1084 (крижова кістка та частина таза). PVSJ 1004, проксимальний кінець правої гомілки, також може належати до цього виду.

Як і в інших неотероподів, шийні хребці Lucianovenator мають складну систему ямок (fossae) та гребенів (laminae), які з’єднують між собою основну частину кожного хребця (centra), передні та задні суглобові пластинки (pre- та post-zygapophyses), а також верхні та нижні реберні фасетки (diapophyses та pleurapophyses). Хоча шийні хребці Lucianovenator мають багато ямок, чотири конкретні приклади парних ямок (по чотири з кожного боку хребців) можна використовувати для його відрізнення від інших неотероподів.

Перша з них — це глибока ямка, розташована безпосередньо біля основи кожного переднього відростка, а друга — більша ямка, розташована безпосередньо за нею. Ці дві ямки приховані гребенем, відомим як передньо-відростково-центро-діапофізарна пластинка, яка з’єднує кожен передній відросток з відповідним діапофізом, а кожен діапофіз — із задньою частиною тіла хребця. Третя ямка розташована в задній частині хребця. Вона також прихована з боку, на цей раз центропостзигапофізною пластинкою, яка з’єднує кожен постзигапофіз із задньою частиною центру. Кожна з третіх ямок з’єднується з парою великих внутрішніх порожнин, що лежать поруч із каналом для спинного мозку. Ця комбінація ознак є унікальною для Lucianovenator, жоден інший целофізоїд не має всіх цих ознак одночасно. Перша та третя пари ямок схожі на такі у «Syntarsus» kayentakatae, але друга пара — ні. Третя пара дійсно з’єднується з внутрішніми порожнинами у Coelophysis bauri, але так само, як і перша пара, на відміну від випадку з Lucianovenator. Ще однією відмітною рисою Lucianovenator є те, що передні шийні ребра дуже довгі (більше ніж у п’ять разів довші за тіло хребця).

Четверта діагностична пара шийних ямок у Lucianovenator є також єдиною аутапоморфією (унікальною відмітною ознакою) цього роду. Lucianovenator відрізняється тим, що край кожної центродіапофізарної пластинки (яка з’єднує кожну діапофізу з центром) має довгу й глибоку ямку, яка поступово подовжується й поглиблюється у напрямку до основи шиї. У 9-му шийному хребці ямка займає майже всю довжину центродіапофізарної пластинки і є настільки глибокою, що з боку її не видно повністю.

Довжина Lucianovenator, за оцінками, становить 240 сантиметрів. Вага, за оцінками, становить сорок кілограмів. Однак, на думку Грегорі Пола (Gregory S. Paul), довжина становила чотири метри, а вага — п’ятдесят кілограмів.

Філогенетичний аналіз, опублікований разом з описом Lucianovenator, відніс його до родини Coelophysidae, у кладу разом із Coelophysis rhodesiensis та Camposaurus. Ця клада ґрунтується на єдиній ознаці — злитті зигапофізів крижових хребців. Автори статті припустили, що відносна рідкість теропод у ретських відкладах порівняно з норійськими може бути результатом тафономічного зміщення, а не зменшенням різноманітності. Однак, ймовірно, ця група протягом тріасу залишалася обмеженою американськими субконтинентами Пангеї і поширилася на решту світу лише на початку юрського періоду.

Lucianovenator, ймовірно, полював на дрібних тварин, таких як ящірки, а також, можливо, харчувався падаллю, коли вона була доступна. Lucianovenator мешкав у тому ж середовищі, що й динозаври Ingentia та Leyesaurus, а також інші тварини, такі як Dromomeron.

Скам’янілості

Lucianovenator bonoi, шийні та передні спинні хребці голотипового зразка PVSJ 906. 1 — вид зліва; 2 — вид справа; 3 — вид зверху; 4 — вид знизу; 5 — поперечний зріз четвертого шийного хребця у передньому ракурсі.

Джерела

The post Lucianovenator first appeared on Вимерлий світ.

Alnashetri

admin — Wed, 25 Mar 2026 16:21:00 +0000

Alnashetri — вимерлий рід альваресзавроїдних целурозаврів-тероподів, відомий із раннього пізнього крейдяного періоду (сеноманський ярус) у місцевості Ла-Буїтрера, провінція Ріо-Негро, Аргентина. До цього роду належить один відомий вид — Alnashetri cerropoliciensis. Його рештки були виявлені у формації Канделерос.

Alnashetri відомий лише за голотипом MPCA-477 — збереженими у зчленованому стані задніми кінцівками одного екземпляра. Голотип складається з часткової лівої стегнової кістки, дистальних частин лівої та правої гомілкових кісток, правої малогомілкової кістки, проксимальних частин таранних кісток обох гомілок, майже повної правої плюсневої кістки, проксимальних і дистальних частин лівих метаподіальних кісток та третього пальця лівої стопи. Зразок був зібраний у 2005 році в підлокації «Хояда-де-лос-есфенодонтес». Вона є частиною основної викопної локації Ла-Буїтрера, приблизно за 30 км на південь від села Ель-Чокон. Більш повний скелет було виявлено у 2014 році та описано у 2026 році.

Зразки було вилучено з масивних червоних пісковиків, що утворюють верхню частину формації Канделерос підгрупи Ріо-Лімай (сеноманський — туронський етапи), поблизу її межі з формацією Уїнкул. Він походить з нижніх рівнів відслонень у цьому регіоні. Окрім нього, тут знайдено багату фауну дрібних хребетних, включаючи зразки великого ринхоцефала Priosphenodon avelesi, базальної змії Najash rionegrina, нотозухії Araripesuchus buitreraensis, дромезаврида Buitreraptor gonzalezorum, а також ссавців і птерозаврів. Ймовірно, вона датується середньосеномановим етапом пізнього крейдяного періоду, приблизно 97 мільйонів років тому.

Рід Alnashetri був вперше описаний і названий Пітером Маковіцкі (Peter J. Makovicky), Себастьяном Апестегіа (Sebastián Apesteguía) та Федеріко Джанекіні (Federico A. Gianechini) у 2012 році. Типовим видом є Alnashetri cerropoliciensis. Назва роду походить від діалекту гунун-а-кунна мови теуельче і означає «стрункі стегна». Це пов’язано з довгими та стрункими задніми кінцівками голотипу. Видова назва cerropoliciensis вшановує сусіднє невелике селище Серро-Полісія за щедру допомогу його мешканців у польових роботах у місцевості Ла-Буїтрера з моменту її відкриття у 1999 році.

Два Giganotosaurus, Jakapil та Alnashetri.

Alnashetri — це невеликий непташиний целурозавр. Його можна відрізнити від усіх інших целурозаврів за наявністю низького гребеня на дистальному кінці гомілкової кістки, який відокремлює ростральну поверхню, призначену для зчленування з таранною кісткою, від зовнішньої поверхні латеральної кісточки і простягається вгору по тілу гомілкової кістки до верхівки висхідного відростка таранної кістки. Ще однією аутапоморфією Alnashetri є наявність невеликих виїмок, що простягаються вентрально від ямок бічних зв’язок у основі дистальних суглобових напівсуглобів на фалангах III-2 та III-3. Alnashetri легко відрізнити від Buitreraptor, єдиного іншого відомого невеликого теропода з Ла-Буїтрери.

Хоча Alnashetri був целурозавром, про що свідчить фрагментарний характер скелета голотипу, йому бракує синапоморфій, які б дозволили однозначно віднести його до певної клади целурозаврів. Тому його філогенетичне положення спочатку перевіряли в кладистичній матриці, яка широко використовується для дослідження взаємозв’язків між целурозаврами. Цей попередній аналіз показав, що Alnashetri належить до Alvarezsauroidea. До матриці було додано вісім ознак, що мають значення для Alnashetri або для взаємовідносин альваресзавридів, а також чотири нещодавно описані альвареззавроїди. У цьому аналізі Alnashetri було визначено як базальний альваресзаврид, що входить до політомії з іншими альвареззавридами з басейну Неукен. Однак докази, що підтверджують цю спорідненість, базуються на детальному анатомічному дослідженні гомілковостопного суглоба, і така концентрація ознак у межах однієї анатомічної ділянки може призвести до хибних результатів.

У 2024 році Мезо (Meso et al.) віднесли Alnashetri до більш базальної позиції у великому генеалогічному дереві: цей вид виявився більш похідним, ніж Xiyunykus і Bannykus з ранньокрейдяних відкладів Китаю, але не входив до родини Alvarezsauridae. Другий, майже повний екземпляр, описаний у 2026 році, підтвердив це твердження. Автори розмістили його поза межами родини Alvarezsauridae як найбільш базального описаного представника родини, окрім Aorun.

Скам’янілості

Джерела

The post Alnashetri first appeared on Вимерлий світ.

Priosphenodon

admin — Thu, 12 Mar 2026 15:55:57 +0000

Priosphenodon — вимерлий великий травоїдний ейленодонтинний ринхоцефал, відомий із середнього крейдового (альб-турон) періоду Аргентини. Це один з найбільших відомих сфенодонтів.

Типовий вид Priosphenodon, P. avelasi, був описаний у 2003 році з пізньокрейдового (сеноман-туронського) періоду формації Канделерос в Аргентині. У 2014 році з тієї ж формації був описаний другий, менший вид, P. minimus, хоча й з більш ранньої одиниці, вік якої вважається ранньокрейдовим. Інші автори заперечують використання роду Priosphenodon, деякі з яких вважають P. avelasi та P. minimus представниками раніше названого роду Kaikaifilusaurus.

Деякі особини Priosphenodon avelasi досягають понад 1 метра довжини, що робить їх найбільшим відомим наземним сфенодонтом. Череп має довжину близько 15 сантиметрів. Передня частина верхньої щелепи має велику дзьобоподібну структуру, ймовірно, сформовану з зрощених зубів на передщелепній кістці. Зуби щільно розташовані у формі конуса в конусі та мають призматичну структуру емалі, подібну до зубів ссавців та ящірки Uromastyx. Це, ймовірно, було адаптацією до стійкості до зносу за відсутності заміни зубів. На піднебінних кістках є великий видовжений ряд зубів, який проходить паралельно до ряду зубів верхньої щелепи. Нігтьові фаланги мають квадратну форму та розширені до дистальних кінців, що відрізняється від відомих у інших лепідозаврів, які зазвичай мають загострені нігтьові фаланги.

Два Priosphenodon, що б’ються, налякали родину Cronopio.

Priosphenodon avelasi демонстрував змінні, але загалом повільні темпи зростання. Ймовірно статевозріла особина, вік якої, підтверджений гістологічним дослідженням кісток, щонайменше 13 років, все ще росла і на момент смерті мала лише близько 40% від максимального розміру.

Priosphenodon minimus відрізняється від P. avelasi пропорційно коротшим черепом, а також значно меншим розміром тіла. Також є низка відмінностей у розташуванні та формі кісток черепа.

Під час їжі зуби на зубній кістці Priosphenodon розташовувалися між верхньощелепними та піднебінними зубними рядами, які, у свою чергу, рухали щелепою вперед-назад і подрібнювали рослинний матеріал. Вважається, що формація Candeleros була відкладена в посушливому середовищі. Рештки P. avelasi є найпоширенішими серед усіх наземних хребетних у місцях їх виявлення. Відсутність інших травоїдних тварин, знайдених тут, свідчить про те, що це могла бути єдина травоїдна тварина, що проживала в цій місцевості.

Представники Rhynchocephalia: 1. Diphydontosaurus avonis; 2. Clevosaurus hudsoni; 3. Pleurosaurus goldfussi; 4. Sphenovipera jimmysjoyi; 5. Priosphenodon avelasi; 6. Kawasphenodon peligrensis; 7. Homeosaurus maximiliani; 8. Ankylosphenodon pachyostosus.

Скам’янілості

Скелет P. avelasi.

Джерела

The post Priosphenodon first appeared on Вимерлий світ.

Tanyka

admin — Wed, 11 Mar 2026 15:14:00 +0000

Tanyka — вимерлий рід земноводних ранніх стовбурових тетраподів, відомий з ранньопермського (кунгурський вік) періоду формації Педра-де-Фого в Бразилії. Рід містить один вид, Tanyka amnicola, відомий за кількома рештками нижньощелепних кісток. Це один з небагатьох гондванського стовбурових тетраподів, що дожили до пермського періоду. Нижня щелепа сильно вигнута, з великими полями зубів, що, ймовірно, дозволяло пережовувати водні рослини або дрібних безхребетних.

До відкриття Tanyka, вважалося, що ранні групи амфібій були раптово замінені темноспондильними амфібіями та амніотами після колапсу тропічних лісів кам’яновугільного періоду наприкінці московської епохи (~307 мільйонів років тому). Однак Tanyka та інші пізні тетраподи з ранньої пермі, такі як Gaiasia jennyae (описана у 2024 році), демонструють, що заміна стовбурових тетраподів пізнішими темноспондилами та амніотами була складнішою, ніж вважалося раніше.

Викопний матеріал Tanyka був виявлений у виходах пород Педра-де-Фого поблизу Пастос-Бонс у Мараньян, Бразилія. Зразки, віднесені до цього таксону, включають кілька нижніх щелеп різного рівня повноти. Вони зберігаються в Музеї археології та палеонтології (Федеральний університет Піауї). Найповніші з них мають номери MAP-PV 662 та MAP-PV 097. Частина матеріалу була спочатку ідентифікована Сіснеросом (Cisneros, 2015) як невизначений ринезухідний темноспондил. Однак після повторного дослідження більш повного матеріалу стало очевидно, що скам’янілості належать окремому таксону з характеристиками, що виключають його з усіх відомих груп темноспондилів.

У 2026 році Джейсон Пардо (Jason D. Pardo) та його колеги описали Tanyka amnicola як новий рід та вид ранніх тетраподів на основі цих викопних решток. MAP-PV 662 була встановлена як голотипний екземпляр. Родова назва Tanyka походить від гуараніського слова tañykã, що означає «щелепа» або «підборіддя». Видова назва amnicola — це латинське слово, що означає «живе в річці або поруч з нею». Це натякає на відкриття голотипу в руслі річки, а також на ймовірну водну екологію виду.

Tanyka відома виключно за залишками нижньої щелепи. Нижня щелепа голотипу має довжину 17,2 сантиметра, більшість інших згаданих зразків мають приблизно такий самий розмір. Зразок MAP-PV 360, задня частина нижньої щелепи, приблизно на 25% більший за голотип. Як і в інших стовбурових тетраподів, щелепа має приблизно L-подібну форму у дорсальному вигляді. Зчленівна кістка значно піднімається відносно зубного ряду. Латеральна та вентральна частини щелепи мають стільникоподібну скульптуру, що поступається місцем горбкам та гребеням, особливо виділяються горбки в кутку кутової кістки.

Зубна кістка має великі, сплющені зуби, тоді як три короноїдні та адсимфізарні кістки широкі та мають платформу з дрібних зубців. Хоча вони також зустрічаються у бафетидних амфібій, короноїдні зуби у Tanyka порівняно більші та більш цибулиноподібні. У деяких екземплярів ці зубці виглядають дещо зношеними. Через свою форму та скручування, коли щелепи стуляються, вони змикаються таким чином, що короноїдні зуби контактують з верхньою щелепою, а не з зубними кістками, які спрямовані назовні.

Характеристики щелепи Tanyka вказують на те, що вона ближче споріднена зі ранніми тетраподами, ніж з темноспондилами чи амніотами. Широкий, зубчастий ряд короноїдних зубів, що спостерігається у Tanyka, є поширеним явищем у бафетидних амфібій. Нижня щелепа бафетид іноді також мала слабо розвинену гребеневу область, хоча масивне скульптурне оформлення фланця, що спостерігається у Tanyka, не відома у жодного іншого раннього тетрапода.

Щоб перевірити взаємозв’язки та спорідненість Tanyka, вчені включили її до двох філогенетичних матриць (Ahlberg & Clack, 2020 та Marsicano et al., 2024). Обидва набори даних остаточно віднесли Tanyka до частини стовбурової групи тетраподів. Порядок розгалуження ліній стовбурових тетраподів представників був різним в аналізах, але Tanyka була визначена частиною таксонів, які традиційно вважаються «бафетидами». Оскільки всі інші члени цієї групи відомі з московського віку карбону або старіші, Tanyka була б наймолодшою «бафетидою» та єдиною відомою з пермського періоду. Філогенетичні результати вказують на те, що Tanyka відділилась від інших тетраподів до появи найдавнішого представника кронової групи, Balanerpeton, приблизно 346–330 мільйонів років тому. Tanyka представляє чітку окрему лінію від Gaiasia, ще одного пізнього стовбурового тетрапода з Намібії. Це демонструє, що стовбурові тетраподи все ще були екологічно різноманітними аж до ранньої пермі.

Через своєрідну форму та артикуляцію щелепи й сплющені зуби таніки вчені припустили, що вона використовувала свої зубчасті щелепи для живлення дрібними безхребетними або обдирання водних рослин, а не для полювання на велику здобич. Можливо, вона мала подібну стратегію живлення до великого сирена (Siren lacertina), сучасної саламандри, яка також має короноїдні зуби. Однак Tanyka не єдиний відомий стовбуровий тетрапод, який розробив унікальну стратегію живлення. Припускається, що Acherontiscus харчувався дрібними твердопанцирними безхребетними, тоді як Spathicephalus та Sigournea можливо були фільтраторами. Tanyka унікальна тим, що є першим зареєстрованим прикладом травоїдності або всеїдності серед стовбурових тетраподів. Ці дані свідчать про те, що навіть у ранній пермі стовбурові тетраподи все ще досліджували нові ніші, конкуруючи з амніотами та іншими групами земноводних.

Tanyka відома з формації Педра-де-Фого, яка датується кунгурським віком раннього пермського періоду. Біостратиграфічні дані свідчать про подібний вік до бразильської формації Іраті та німецького Хемніцького викопного лісу, які радіометрично датовані 278 мільйонами років тому. Формація Педра-де-Фого являла собою гарячу та сезонно суху екосистему, яка підтримувала постійні водойми достатньої глибини, щоб вмістити великих водних хижаків, таких як Prionosuchus та інші темноспондили.

У системі Педра-де-Фого мешкала різноманітна фауна хребетних. Серед ідентифікованих родів риб є Anisopleurodontis, Bythiacanthus, Glikmanius, Itapyrodus, Rubencanthus, Sphenacanthus та Taquaralodus. Ранні земноводні та водні темноспондили, які співіснували б із Tanyka у цій формації, включають Prionosuchus, Procuhy та Timonya. З цієї екосистеми також відомі наземні тетраподи, зокрема капториніди, такі як Captorhinikos, ранні рептилії, такі як аклеісторинід Karutia, та не описані синапсиди.

Цікаво, що Tanyka не демонструє адаптацій до одного середовища існування, її скам’янілості були знайдені в місцевостях, що представляють тимчасові водно-болотні угіддя, озерні та пляжні середовища існування. Через брак даних невідомо, чи мала Tanyka унікальні фізіологічні адаптації або стратегії життєвого циклу, щоб переносити різні середовища, чи ця риса була спільною для інших стовбурових тетраподів.

Скам’янілості

Нижня щелепа голотипу T. amnicola, вид зверху (a, b) та знизу (c, d).

Симфізарні (зверху) та короноїдні (знизу) зуби Tanyka.

Джерела

The post Tanyka first appeared on Вимерлий світ.

Xenothrix

admin — Mon, 23 Feb 2026 16:06:00 +0000

Xenothrix (ямайська мавпа) — вимерлий рід мавп Нового Світу, ендемічний для Ямайки. Вперше її було знайдено Гарольдом Ентоні (Harold Anthony) у печері Лонг Майл в 1920 році. Типовий вид — Xenothrix mcgregori.

Гарольд Ентоні відповідає за численні описи видів карибської фауни у 1920-х роках, а його польові записи фіксують відкриття матеріалів мавпи:

“17 січня – Провів весь день, розкопуючи печеру Лонг Майл і отримав кілька хороших кісток. Найважливішою знахідкою була нижня щелепа та стегнова кістка невеликої мавпи, знайдені в жовтому вапняковому детриті. Вони не були пов’язані з людськими рештками, але розташовані настільки близько до них, що тварину можна підозрювати як завезений вид. Вона була глибше за будь-які людські кістки щонайменше на 25–30 см…”
відтворено за Williams and Koopman, 1952

Опис виду зрештою було завершено лише в 1952 році, коли двоє аспірантів, Ернест Вільямс (Ernest Williams) і Карл Купман (Karl Koopman), знайшли пов’язану стегнову кістку та фрагмент нижньої щелепи, забуті у ящику в Американському музеї природознавства. Вони залишалися обережними щодо таксономічного опису примата, оскільки він мав спільні характеристики з багатьма видами широконосих мавп.

Вид названий на честь професора д-ра Джеймса Ховарда МакГрегора (англ. James Howard McGregor, 1872—1954), американського зоолога, який захистив докторську в Колумбійському університеті і став професором анатомії там.

Невелика нижня щелепа має зубну формулу: 2 різця, 1 кінець, 3 премоляри та 2 моляри – що відрізняється від більшості сучасних широконосих, за винятком ігрункових. Однак, вона значно більша за сучасних ігрункових, і дослідження Розенбергера (Rosenberger) здебільшого виключили можливість тісного філогенетичного зв’язку між цими таксонами. Розенбергер припустив, що відсутність третього моляра у Xenothrix не є гомологічною до стану характеристики у ігрункових. Він обґрунтував свою оцінку довжиною молярів відносно ряду молярів та передбачуваним збереженням гіпоконів на M1-2, які були значно зменшеними у ігрунок і тамаринів (Saguinus). Він також припустив, що Xenothrix має тісний філогенетичний зв’язок із родами Callicebus або Aotus. Його висновки були попередніми через фрагментарний характер матеріалу.

Посткраніальні рештки, знайдені Ентоні в 1920-х роках, згодом були описані Макфі (MacPhee) та Фліглом (Fleagle), які віднесли стегнову кістку, сідничну кістку та великогомілкову кістку до ряду Primates. Ці вчені зазначили, що посткраніальні рештки приматів мало нагадують сучасні форми, але вони інтерпретували будову стегнової кістки як показник повільного лазіння. Стегнова кістка також має деякі подібності з Potos flavus, кинкажу. Вони тимчасово прийняли родину Xenotrichidae до тих пір, поки подальший аналіз повністю не прояснить зв’язки Xenothrix.

У 1990-х роках кілька експедицій до ямайських печер призвели до виявлення додаткових краніальних та посткраніальних матеріалів, віднесених до Xenothrix Ці матеріали включають частковий низ морди з піднебінням із P4-M2 ліворуч і праворуч, більшу частину верхньої щелепи та частини клиноподібної кістки. Ця знахідка підтвердила, що зубна формула цього таксона становить 2.1.3.2. За допомогою нової часткової морди вчені змогли в подальшому розвинути гіпотезу, вперше запропоновану Макфі (MacPhee) з колегами, згідно з якою всі антильські мавпи (інші – два кубинські види мавп роду Paralouatta та Insulacebus toussaintiana і Antillothrix bernensis на Іспаньйолі) належали до монофілетичної групи, найтісніше пов’язаної з сучасними Callicebus.

Розенбергер заперечив цю гіпотезу і припустив, що Xenothrix був ямайською дурукулі (Aotus), таким чином змінивши свою попередню точку зору. Він обґрунтував ці висновки відносно великим розміром очниці, як це було виведено з збереженого очного краю, великим нижнім очним отвором і великою ямкою для I1 порівняно з ямкою для I2. Ці характеристики є спільними з Aotus. Макфі та Горовіц (Horovitz) перевірили цю альтернативну філогенетичну схему за допомогою обширних анатомічних порівнянь і шляхом розширення їхнього аналізу парсимонії, використовуючи PAUP*. Вони підтвердили, що монофілія антильських мавп все ще підтримується в найбільш парсимонійних деревах, але у дещо менш парсимонійних деревах Aotus справді пов’язаний з Xenothrix. Вчені віднесли антильських мавп до триби Xenotrichini – сестринської групи триби Callicebini.

Аналіз ДНК свідчить про те, що Xenothrix відноситься до Callicebinae, як сестринський до нещодавно визнаного роду Cheracebus. Xenothrix, ймовірно, колонізував Ямайку близько 11 мільйонів років тому. Це пізніше за найдавніші викопні рештки мавп на Кубі. Таким чином, ямайська мавпа має окреме походження від інших мавп Великих Антильських островів.

Ймовірно, загальна довжина Xenothrix становила близько 70 см, включно з хвостом. Вважається, що він жив подібно до лінивця, проводячи більшу частину часу, повільно пересуваючись по деревах і, можливо, навіть харчувався, висячи догори головою.

Цей вид відомий тільки з викопних матеріалів на Ямайці, де він, як вважають, проживав деякий час після 1700 року (голоцен). Причини вимирання Xenothrix невідомі.

Вимерла фауна карибських островів: 1. Іспаньйольська мавпа (Antillothrix bernensis); 2. Ямайська мавпа (Xenothrix mcgregori); 3. Гаїтянський лінивец “Rak Bwa” (Neocnus toupiti); 4. Галееранська мавпа (Paralouatta varonai); 5. Пуерто-риканський лінивец (Acratocnus odontrigonus); 6. Мавпа з Ла-Отт (Insulacebus toussaintiana); 7. Великий гаїтянський наземний лінивец (Parocnus serus); 8. Кубинський гігантський лінивец (Megalocnus rodens); 9. Карибський тюлень-монах (Neomonachus tropicalis).

Скам’янілості

Скам’яніла частина нижньої щелепи X. mcgregori.

Джерела

The post Xenothrix first appeared on Вимерлий світ.

Dasosaurus

admin — Fri, 13 Feb 2026 16:14:00 +0000

Dasosaurus — вимерлий рід сомоспондильних зауроподів, відомий з раннього крейдяного періоду (аптій) Бразилії. Рід є монотипним, єдиним відомим видом є Dasosaurus tocantinensis. Його морфологія схожа на титанозавроподібного Garumbatitan з раннього крейдяного періоду Іспанії.

Голотип Dasosaurus, CPHNAM VT 1600, є частковим скелетом, що складається з фаланг, ребер, ліктьової кістки, променевої кістки, великогомілкової кістки, малогомілкової кістки, стегнової кістки, лобкової кістки, сідничної кістки та щонайменше 10 роз’єднаних хвостових хребців, виявлених у тектонічній провінції Парнаїба в Бразилії.

У 2026 році Елвер Майер (Elver L. Mayer) та його колеги описали Dasosaurus tocantinensis як новий рід і вид сомоспондильних зауроподів на основі цих скам’янілостей, визначивши CPHNAM VT 1600 як голотипний зразок.

Родова назва Dasosaurus поєднує латинське слово dasos, що означає «ліс», з посиланням на місцезнаходження виду в Амазонії Легаль, регіоні Бразилії, що включає більшу частину тропічних лісів Амазонії, та грецьке слово saurus, що означає «ящірка». Видова назва tocantinensis походить від назви штату Токантінс, де розташоване місцезнаходження виду.

Dasosaurus належить до макронаріїв. Macronaria — це велика група динозаврів-зауроподів, що характеризуються великими носовими отворами. До цієї групи входять деякі з найвідоміших і наймасивніших динозаврів в історії, такі як Brachiosaurus і Camarasaurus, а також їхні численні родичі, які процвітали від юрського до крейдяного періоду. Макронарії були травоїдними динозаврами з довгими шиями та відносно вертикальним положенням шиї, що дозволяло їм харчуватися листям високих деревах, до якого інші зауроподи не могли дістатися. Їхні черепи, як правило, були короткими та квадратними порівняно з більш видовженими черепами диплодокоїдів. Зуби макронаріїв часто мали форму ложки, що добре підходило для зривання листя, а не їх зрізання.

Скам’янілості

Dasosaurus tocantinensis (CPHNAM VT 1600). Схематична реконструкція з масштабованими кістковими елементами в анатомічному положенні. Збережені частини кісток позначені білим кольором, а реконструйовані частини — світло-блакитним. Силует людини — 1,80 м. Масштабна лінійка — 1 м.

Джерела

The post Dasosaurus first appeared on Вимерлий світ.

Keresdrakon

admin — Sat, 07 Feb 2026 09:07:00 +0000

Keresdrakon — вимерлий рід аждархоїдних птерозаврів з формації Гойо-Ере в Бразилії, що датується ранньокрейдяним періодом (апт-альб, 125–100,5 млн. років тому). Keresdrakon містить один вид, Keresdrakon vilsoni.

У 1971 році Александр Добрускі (Alexandre Dobruski) та його син Жоао Густаво Добрускі (João Gustavo Dobruski) виявили місцезнаходження скам’янілостей поблизу Крузейру-ду-Оесте в штаті Парана. Лише в 2011 році палеонтологи Пауло Сезар Манзіг (Paulo César Manzig) і Луїс Вайншуц (Luiz C. Weinschütz) відвідали це місце. Було виявлено кісткове родовище з сотнями зразків птерозавра, який у 2014 році отримав назву Caiuajara. Серед них були кістки, що належали другому виду птерозавра. Рештки, як Caiuajara, так і нового таксону, були підготовлені волонтером Вілсоном Греінертом (Vilson Greinert).

У 2019 році типовий вид Keresdrakon vilsoni був названий і описаний Олександром Вільгельмом Арміном Келнером (Alexander Wilhelm Armin Kellner), Луїсом Карлосом Вайншуцем (Luiz Carlos Weinschütz), Борха Холгадо (Borja Holgado), Ренаном Альфредо Мачадо Бантімом (Renan Alfredo Machado Bantim) і Джуліаною Мансо Саяо (Juliana Manso Sayão). Родова назва поєднує в собі Keres, злих духів з грецької міфології, з грецьким drakon, «дракон». Видова назва вшановує Греінерта. Оскільки назва з’явилася в електронній публікації, для її дійсності були потрібні ідентифікатори Life Science Identifiers. Це E26A65E0-2859-4CD3-B773-B99D568D366C для роду та 8358C917-6C12-4390-AAB8-37D82723BBCD для виду.

Голотип, CP.V 2069, був знайдений у кістковому шарі C, шарі пісковику. Спочатку вважалося, що ці шари належать до формації Ріо-Парана, але пізніше їх віднесли до формації Гойо-Ере. Вік цієї формації є спірним. Є ознаки того, що вона така ж давня, як апт-альб, але вона також може бути і кампанського. Давній вік краще відповідає характеру знахідок птерозаврів. Голотип складається з часткового скелета з черепом. Він включає морду, квадратну кістку, нижню щелепу, два шийні хребці, чотири спинні хребці, грудину, ребра, праву лопатку, дві плечові кістки, частину променевої кістки, дві стегнові кістки, частину великогомілкової кістки, ліве тазове кістку, праву лобкову кістку і ліву сідничну кістку. Скелет не зчленований. Кістки в основному збереглися в тривимірному вигляді з невеликим стисненням. Вони належать підлітковій особині.

Відома також низка паратипів та згаданих зразків. Всі зразки разом належать щонайменше трьом особинам, ймовірно значно більшій кількості, оскільки вони походять з трьох кісткових поховань. Вони лише частково відокремлені від навколишньої матриці. Деякі кістки були досліджені гістологічно і виявилися кістками молодих або дуже молодих тварин.

Найбільші знайдені елементи крил вказують на розмах близько двох метрів.

Автори опису змогли визначити кілька відмінних рис. Частково це автопоморфії, унікальні похідні властивості. У нижній щелепі передня частина зубної кістки має на верхній стороні короткий тупий виступ. Перша фаланга четвертого пальця має на нижній стороні передньої половини верхньої суглобової поверхні наскрізний отвір. Зовнішня сторона сідничної кістки також має отвір.

Крім того, існує унікальне поєднання не унікальних характеристик, за якими Keresdrakon відрізняється від усіх інших відомих представників Azhdarchoidea. Над fenestra nasoantorbitalis верхній профіль передщелепної кістки заокруглений. Над fenestra nasoantorbitalis перещелепні кістки мають посередині борозенку. На внутрішній стороні пластинчастої кістки знаходиться виступ. Нижній край fenestra nasoantorbitalis товстий. Середні шийні хребці мають великий пневматичний отвір з боків. Коракоїд має сильно асиметричне з’єднання з грудиною.

Череп видовжений і набагато нижчий, ніж у Tapejaridae. Морда закінчується спереду гострим кінцем. Повний череп не зберігся, але загальна довжина, ймовірно, становила півметра. Верхній профіль морди злегка хвилястий, що є унікальною особливістю серед Pterodactyloidea. Морда вигнута вниз, але не надто сильно. При закритті беззубих щелеп не утворюється щілина з нижньою щелепою. Морда не пронизана великими отворами. Передній кут великого отвору черепа, fenestra nasoantorbitalis, є помітно гострим. Припускалося, що отвір не був надто великим або високим. Кісткова пластина під ним є помітно товстою. Немає слідів гребеня на морді, а також немає ознак окостенілого гребеня черепа. Піднебіння не має кіля або спеціального розширення. Квадратна кістка довга і має форму стрижня.

Довгі нижні щелепи закінчуються спереду загостреним симфізом. Зубна кістка пронизана зверху помірною кількістю отворів. На нижній стороні симфізу нижніх щелеп знаходиться низький гребінь. На рівні задньої точки цього гребеня зверху починається середній гребінь, який простягається на чотири сантиметри назад, що є унікальною особливістю для всіх птерозаврів.

Довжина нижньої щелепи у голотипі оцінюється в сорок сім сантиметрів. Передня зрощена частина симфізу має довжину двадцять два сантиметри. Задня кісткова пластина, схоже, відсутня, як і сходинкоподібний верхній профіль. Внутрішня частина пластинчастої кістки дуже тонка і має поздовжній гребінь, який не продовжується вперед.

Шийні хребці помірно видовжені, довші за ширину, але не надто. Задні постексапофізи, парні випинання задніх граней тіл хребців, добре розвинені, але передні преексапофізи невеликі. Тіло хребця з кожного боку пронизує великий пневматичний отвір. Всередині кістка порожниста, з опорними кістковими брусками. Остистий відросток високий і пластинчастий.

Грудна кістка прямокутна з плоским і видовженим переднім кінцем. На задньому кінці її знаходиться великий отвір. Лопатка пряма і видовжена з довгою і прямою площиною дотику з коракоїдом, великим горбом на зовнішній задній стороні і великим поглибленням над плечовим суглобом. Ключиця не закінчується чіткою кістковою пластиною, але має широкий горб на нижньому задньому краї, як у Caupedactylus. Площина дотику з грудиною плоска і порожниста, без заднього розширення. Задня частина більш розширена, ніж передня, що є унікальною особливістю Pterosauria.

Верхня частина плечової кістки має довгий і прямокутний високо розташований дельтоподібний гребінь, який пронизується отвором у нижній частині основи. Ліктьова кістка є подовженою і злегка викривленою навколо поздовжньої осі. У всіх відомих зразках верхня частина з суглобовою поверхнею не зрощена з діафізом, що вказує на молодий вік. Те саме стосується знайдених перших фаланг пальця крила. Ці фаланги, злегка вигнуті вперед, мають, крім звичайного пневматичного отвору в нижній частині верхньої частини ззаду, другий отвір, розташований ближче до передньої частини. Це унікальна особливість для всіх птерозаврів.

У тазовій кістці клубова кістка має видовжену форму з добре розвиненою задньою частиною і спеціально розширеною передньою частиною, як у деяких тапеджаридів. Лобкова кістка має високе головне тіло, яке зверху є міцним для контакту з клубовою кісткою, але внизу переходить у тонку кісткову пластинку, яка вигинається всередину. Передня частина цієї пластинки вигинається назовні, утворюючи вхід до тазового каналу. Нижній край лобкової кістки порожнистий, а задній край, що контактує з сідничною кісткою, опуклий. Площина контакту пронизана помітно великим овальним отвором (foramen obturatum), розміром наближеним до деяких тапеджаринів. Вище цього отвору край поперечно потовщений. Сіднична кістка є трикутною пластиною, яка поступово вигинається всередину. Вона має прямий передній і задній краї. Нижній край трохи увігнутий. Задній край у верхній частині трохи вигинається всередину. Бічна сторона пронизана невеликим отвором, який є унікальним для Pterosauria.

Стегнова кістка вигнута вперед. Головка чітко відокремлена від діафіза завуженою шийкою, яка утворює з ним кут 135°. Головка має овальний профіль з внутрішньої сторони. Суглоб округлий, без виїмки. Між головою і трикутним великим вертелом знаходиться пневматичний отвір. Гомілка довга і тонка. Не було знайдено гомілкових кісток, зрощених з малогомілковою кісткою, остання взагалі невідома.

Кересдракон розміщений в межах Azhdarchoidea в Tapejaromorpha, в базовому положенні, поза Tapejaridae. Це ще одна вказівка на те, що його скам’янілості не належать до Caiuajara, оскільки він знаходиться в набагато більш похідному положенні, в Tapejarini. Це також краще відповідає старшому віку.

Позиція в Tapejaromorpha базується на двох ознаках: гребені на нижній стороні нижньої щелепи і горбі на нижньому задньому краї кістки дзьоба. Відсутність гребеня на морді витіснила Keresdrakon з Tapejaridae.

У 2022 році Родріго Пегас (Rodrigo Pêgas) визначив Alanqa, що належить до родини Alanqidae, як сестринський вид до Keresdrakon, базальний в Azhdarchoidea.

Реконструкція, що показує можливу взаємодію хребетної фауни, виявленої на місці «cemitério dos pterossauros»

Скам’янілості Keresdrakon були знайдені в безпосередній близькості від Caiuajara та ноазаврида Vespersaurus, що підтверджує симпатрію¹ цих видів. Серед птерозаврів це перше пряме свідчення симпатрії, тобто прямого зв’язку, а не знаходження в одній стратиграфічній одиниці. З трьох таксонів у кісткових відкладах Caiuajara є найпоширенішим, а Keresdrakon — найрідкіснішим. Ящірка Gueragama і ноазаврид Berthasaura, ймовірно, також були частиною цієї палеоспільноти. Седиментологічні дані вказують на те, що середовище формації Гойо-Ере було пустельним, а аждархідний морда Keresdrakon свідчить про те, що він міг бути хижаком-опортуністом у цьому середовищі.

Скам’янілості

Голотип Keresdrakon vilsoni (CP.V 2069). Череп і нижня щелепа представлені в правому боковому вигляді.

Джерела

Примітки

Симпатрія — проживання близьких видів в межах однієї території. ↩︎

The post Keresdrakon first appeared on Вимерлий світ.