Olotimcolobus — викопний рід приматів родини мавпових (Cercopithecidae), що існував у Східній Африці в пізньому міоцені, приблизно 6,2–6,0 млн років тому. Скам’янілості цього роду виявлено у формації Лемудонго на південному заході Кенії. Типовий і єдиний вид — Olotimcolobus narokensis. Вид і рід Olotimcolobus описано 2026 року в межах систематичного перегляду викопних мавп цієї формації.

Olotimcolobus належав до підродини колобусових (Colobinae) — групи мавпових, до якої належать сучасні колобуси та лангури. Його виокремлення як нового роду стало можливим завдяки дослідженню нових викопних матеріалів, зокрема часткового черепа, а також порівнянню з іншими викопними й сучасними представниками родини. Типовим зразком є частковий череп, що має позначення NMK-NK 79104.

Рештки Olotimcolobus narokensis походять із формації Лемудонго на південному заході Кенії. Вік відкладів становить приблизно 6,2–6,0 млн років, що відповідає пізньому міоцену.

Родова назва Olotimcolobus утворена за участю слова olotim, що мовою маа означає «мавпа лісу». Назву запропонували спільно з місцевою громадою масаїв. У виборі назв брав участь Лайбон Мокомпо Оле Сімел (Laibon Mokompo Ole Simel), духовний лідер масаїв, а переклад здійснив Генрі Сайтабао (Henry Saitabao) з Національних музеїв Кенії. Видовий епітет narokensis пов’язаний із Нароком — регіоном Кенії, де розташована формація Лемудонго.

Формація Лемудонго вирізняється значним різноманіттям викопних мавпових. До перегляду систематики тут було відомо три види колобових. Нові матеріали дали змогу встановити наявність четвертого виду — Olotimcolobus narokensis. Крім того, раніше відомий невеликий представник колобових, систематичне положення якого залишалося невизначеним, отримав назву Lemucolobus orkimusei.

У цій формації також уперше для місцевої фауни було ідентифіковано представника підродини папіонових (Papioninae). Таким чином, викопні матеріали свідчать про співіснування кількох еволюційних ліній мавпових у Східній Африці наприкінці міоцену.

Скам’янілості

Джерела

1. https://ca.wikipedia.org/wiki/Olotimcolobus_narokensis
2. https://www.icp.cat/index.php/ca/sala-de-premsa-4/noticies-icp/item/3708-descobreixen-dos-nous-generes-de-primats-de-fa-6-milions-d-anys-en-un-jaciment-fossil-de-kenya
3. https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1002/ajpa.70317
4. https://www.facebook.com/groups/789853862066520/posts/1732641327787764/
5. http://novataxa.blogspot.com/2026/10/olotimcolobus.html

The post Olotimcolobus first appeared on Вимерлий світ.

Herugavialis — вимерлий рід морських крокодилів з групи гавіалоїдів, знайдений у формації Мокаттам (еоцен, лютецький етап) в Єгипті. До цього роду належить єдиний вид — Herugavialis cairensis, знайдений поблизу Каїра. У Herugavialis не було відростка верхньої щелепи в слізній залозі, на відміну від усіх сучасних крокодилів.

Цей вид спочатку був описаний у роді Tomistoma, до якого входить лише один сучасний вид — псевдогавіал Шлегеля (Tomistoma schlegelii). Він залишався там майже століття, навіть після того, як більш ґрунтовні дослідження виявили, що він не належить до цього роду. У дослідженні 2026 року його було перенесено до окремого роду — Herugavialis. Назва цього роду пов’язана з давньоєгипетським богом Гором, якого, як вважається, зображено у Великому Сфінксі (збудованому з тієї самої геологічної формації, в якій було виявлено Herugavialis), а також із відсутністю носа у Сфінкса, що нагадує відсутність носової ділянки (премаксили) у черепа голотипу Herugavialis.

У 2018 році Лі (Lee) та Йейтс (Yates) провели філогенетичний аналіз, одночасно використовуючи морфологічні, молекулярні (секвенування ДНК) та стратиграфічні (вік скам’янілостей) дані. Вони визначили Tomistoma cairense як гавіалоїда, більш примітивного, ніж останній спільний предок як гавіала (Gavialis gangeticus), так і псевдогавіала (Tomistoma schlegelii).

У 2026 році вид Tomistoma cairense було віднесено до нового роду Herugavialis. Вчені визнали, що його належність до роду Tomistoma робила цей рід парафілетичним. Було встановлено, що рід Herugavialis є ближчим родичем гавіала, ніж псевдогавіала, у межах родини Gavialidae.

Herugavialis можна відрізнити від сучасних йому єгипетських гавіалоїдів за численними анатомічними ознаками. Це ілюструє різноманітність гавіалоїдів у Середземноморському регіоні в цей період. Глобальне похолодання та зниження еустатичного рівня моря у пізньому еоцені–олігоцені, ймовірно, обмежили придатні місця проживання гавіалоїдів у Середземноморському регіоні. Подальше підвищення еустатичного рівня моря та температури, ймовірно, сприяло відновленню високого різноманіття гавіалоїдів, яке спостерігалося у міоцені.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Herugavialis
2. https://novataxa.blogspot.com/2026/10/herugavialis.html
3. https://royalsocietypublishing.org/rsos/article/13/10/261173/483496/Cranial-anatomy-of-the-Middle-Eocene-Egyptian
4. https://www.deviantart.com/gandhidrawing/art/Herugavialis-cairensis-1390612439

The post Herugavialis first appeared on Вимерлий світ.

Mandasuchus — вимерлий рід лорікатоподібних псевдозухій із формації Манда в Танзанії, що датується анізійським етапом середнього тріасу. Це був чотириногий хижак із відносно довгою шиєю. Хоча про цей рід вперше згадав Алан Чаріг (Alan Charig) у 1956 році, офіційний опис було опубліковано лише у 2018 році.

Ця назва вперше була вжита у докторській дисертації 1956 року, написаній Аланом Чарігом (Alan J. Charig) з Кембриджського університету, разом із назвою Teleocrater — архозавром, офіційно описаним у 2017 році. Було знайдено кілька добре збережених екземплярів, хоча матеріал, пов’язаний із черепом, досить обмежений.

Родина Prestosuchidae була виділена в 1967 році Альфредом Ромером (Alfred Romer) для об’єднання роду Mandasuchus та трьох інших офіційно названих родів «райзухій». Чаріг з співавторами у дослідженні 1965 року, присвяченому ящеротазовим, висловили припущення, що Mandasuchus міг бути предком «прозауроподів» (базальних зауроподоморфів), не надавши при цьому жодних пояснень. У своєму дослідженні 1993 року, присвяченому філогенії Crocodylotarsi (архозаври крокодилової лінії, нині відомі як Pseudosuchia), Дж. Майкл Перріш (J. Michael Parrish) стверджував, що Mandasuchus не був окремим родом. Він припустив, що цей вид належав до того самого роду, що й європейський архозавр Ticinosuchus ferox, через схожість деяких гомологічних посткраніальних кісток. Однак вчений відклав остаточне таксономічне визначення Mandasuchus доти, доки Чаріг не опублікує опис знахідки. На жаль, Чаріг помер у 1997 році, не опублікувавши матеріалів про багатьох архозаврів, яких він відкрив.

Mandasuchus був нарешті офіційно описаний у 2018 році Річардом Батлером (Richard J. Butler) з колегами в рамках багатонаціонального дослідження скам’янілостей тріасових рифтових систем у Танзанії та Замбії. Філогенетичний аналіз визначив його як лорікатового, більш базального за Prestosuchus і не синонімічного з Ticinosuchus, хоча й не надто віддалено спорідненого з ним.

Родова назва утворена з назви формації Манда та грецького слова suchus («крокодил»). Видова назва походить від грецького tany– («довгий») та auchen («шия»). Видова назва покликана відобразити подовженість шийних хребців мандазуха.

Матеріал черепа Mandasuchus обмежується верхньою щелепою та частиною нижньощелепної кістки. Верхня щелепа низька, з подовженим передочним отвором та щонайменше 12 зубними лунками, розділеними окремими міжзубними пластинками. Передочний отвір оточений передочною ямкою, як і в інших архозаврів. Однак у Mandasuchus передочна ямка є обмеженою та слабо диференційованою порівняно з іншими лорікатами та Ticinosuchus. Висхідний (або дорсальний) відросток верхньої щелепи, що розташований перед передньоочною щілиною, є коротким і дуже тонким. Цей відросток також має унікальну діагональну орієнтацію, якщо дивитися зверху, причому його задній край зміщений всередину відносно переднього краю. Єдиний збережений зуб — тонкий і зазубрений. Фрагмент нижньощелепної кістки є неповним, але, судячи з усього, струнким і схожим на верхню щелепу.

У найдовших шийних хребців Mandasuchus співвідношення довжини до висоти становить близько 1,8. У інших лорікатів хребці коротші, а у попозавроїдів — довші. Шийні хребці дрібніших особин трохи коротші. Нижній край і бічні сторони злегка увігнуті, тоді як відростки, що з’єднуються з ребрами (діа- та парапофізи), і суглобові відростки (пре- та постзігапофізи) масивні й міцні. Уздовж основи остистого відростка проходить довгий гребінь, тоді як дрібніші гребені з’єднують суглобові відростки з переднім і заднім краями остистих відростків, утворюючи глибокі кишені. Самі остисті відростки короткі й розширені у верхній частині. Шийні ребра товсті й злегка стикаються одне з одним.

Тулубові хребці вищі, ширші, а їхні парапофізи поступово зміщуються вгору, але в іншому тулубові хребці схожі на шийні. Їхні остисті відростки нависають над задньою частиною хребців і мають еліптичну форму. Єдиний відомий крижовий хребець — маленький, простий і погано збережений. Хвостові хребці поступово подовжуються й спрощуються вниз по хвосту, у них з’являються шеврони, починаючи з п’ятого хвостового хребця, а остисті відростки поступово вкорочуються. Остисті відростки мають невеликі виступи, менш виразні, ніж у шийних і спинних хребців.

Остеодерми розташовувалися на спині двома рядами, розміщеними у шаховому порядку, тобто зміщеними один відносно одного, завдяки чому панцир виходив асиметричним. Окремі остеодерми були короткими, товстими і перекривали загострений передній край наступних остеодерм.

Лопатка розширюється до верхнього краю та має увігнуті передній і задній краї. На задньому краї біля гленоїдної западини є невеликий м’язовий рубець, схожий на той, що спостерігається у Batrachotomus, хоча й менш виразний. Плечова кістка вузька, з виступаючими та добре розвиненими слідами кріплення м’язів, тоді як ліктьова кістка коротша й досить масивна.

Клубова кістка низька і схожа на клубову кістку тицинозуха, з м’язовими рубцями на двох крижових ребрах на внутрішній поверхні та без вертикального гребеня на зовнішній поверхні. Лобкова кістка дещо подовжена, її основа утворює частину кульшової западини та має невеликий отвір, відомий як замикальний отвір. Кінчик лобкової кістки злегка розширюється, утворюючи опуклий горбок, що нагадує такий у інших базальних лорікатів. Сіднична кістка лише трохи коротша за лобкову і також має розширення на кінці. Хоча ліва та права сідничні кістки мали б тісно стикатися одна з одною, як у тицинозуха та паракрокодиломорфів, цей контакт, мабуть, був достатньо слабким, щоб кістки розділилися під час скам’яніння.

Стегнова кістка має багато характерних ознак архозаврів, таких як збільшені проксимальні горбки, четвертий вертел, схожий на горбок, і, можливо, борозенку на верхній поверхні головки стегнової кістки. Стегнова кістка також має слід прикріплення клубово-стегнового м’яза та виразну овальну ямку на задньому краї, яка не зустрічається в інших псевдозухій. Великогомілкова кістка пряма і має типові для псевдозухих риси. На неповній малогомілковій кістці у верхній половині є горбкуватий рубець від прикріплення клубово-малогомілкового м’яза.

Хоча кістки стопи не збереглися, у Mandasuchus є дві добре збережені проксимальні кістки передплюсни: астрагал і п’яткова кістка. У мандазуха щиколотка «крокодилового типу», або «круротарзальна», зі виступаючим стрижнем на астрагалі, що переходить у дрібнішу ямку на п’ятковій кістці. Щиколотка має багато «крокодилових» рис, зокрема вигнуту (хоча й нечітку) фасетку для великогомілкової кістки на астрагалі та широкий, розширений п’ятковий горб, зміщений від місця дотику п’яткової кістки з четвертою дистальною передплюсновою кісткою.

Скам’янілості

Джерела

1. https://extinct-animals.fandom.com/ru/wiki/Мандазух
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Mandasuchus
3. https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/02724634.2017.1343728
4. https://www.deviantart.com/teratophoneus/art/Mandasuchus-tanyauchen-754659673
5. https://novataxa.blogspot.com/2018/03/mandasuchus.html

The post Mandasuchus first appeared on Вимерлий світ.

Dinodontosaurus (що означає «ящірка зі страшними зубами») — рід дицинодонтів-терапсидів, які мешкали в Бразилії та Південній Африці (Танзанія) у період від середнього до верхнього тріасу. Це був дицинодон середнього та великого розміру з черепом довжиною до 40 сантиметрів та роговим дзьобом. До цього роду належать щонайменше три види: D. brevirostris, D. tener та D. isiyavamanda. Існує також четвертий вид, який вважається nomen dubium, — D. turpior.

Dinodontosaurus tener — найпоширеніший вид дицинодонів, що існував у середньому тріасі. Він найчастіше зустрічається у викопних шарах цього віку в штаті Ріу-Гранді-ду-Сул, у Палеонтологічному маршруті «Рота». Їх знаходять переважно на палеонтологічному місці Чініка в містах Сан-Педро-ду-Сул та Канделарія, де було виявлено групу з десяти дитинчат. Це свідчить про те, що ці тварини мали стратегії групового співіснування та догляду за своїм потомством. Diodontosaurus pedroanum Tupi-Caldas, 1936 та Dinodontosaurus oliveirai, Romer 1943 є синонімами.

Про Dinodontosaurus brevirostris відомо з решток скелета та копролітової «тваринної вбиральні», знайдених в Аргентині. Chanaria platyceps Cox, 1968 та Dinodontosaurus platygnathus є синонімами.

Dinodontosaurus isiyavamanda відомий завдяки скам’янілостям, знайденим у відкладеннях Манда в Танзанії, зокрема великому частковому скелету. Назва виду перекладається як «країна Ваманда» на честь народу ваманда, який допоміг вилучити оригінальний скелет. Ця скам’янілість була вперше названа «Ruhuhuungualasaurus croucheri» у магістерській роботі Ларкіна (Larkin, 1994), хоча ця назва є nomen nudum, оскільки вона ніколи офіційно не публікувалася в науковому журналі. Зрештою її було визнано новим видом роду Dinodontosaurus у роботі Джорджа з колегами (George et al., 2026).

Розміри великі: довжина черепа сягає 40 см, загальна довжина становить 2–2,4 м.

Череп короткий і невисокий. Його передочний відділ укорочений. Передщелепні кістки плоскі, тупі спереду. У носовій та лобовій областях є пахіостозні розростання. Сагітальний гребінь розвинений помірно, але помітно піднятий над рівнем виличної дуги. Верхньощелепні ікла довгі, бивнеподібні. Тулуб укорочений. Кінцівки довгі. Хвіст короткий.

Зразки Dinodontosaurus tener характеризуються значною морфологічною мінливістю серед відомих екземплярів. Хоча частина цієї мінливості частково пояснюється тафономічними змінами скелетів, вона також може бути пов’язана з внутрішньовидовою або навіть міжвидовою мінливістю.

Dinodontosaurus — один із найпоширеніших таксонів тетраподів, що мешкали в період середнього тріасу. Його рештки найчастіше зустрічаються у відкладах Ріо-Гранде-ду-Сул та суперпослідовності Санта-Марія.

Копроліти (окам’янілий послід) із формації Чаньярес, які було віднесені до дінодонтозавра, свідчать про те, що він харчувався різноманітними низькорослими рослинами.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.prehistoric-wildlife.com/species/dinodontosaurus/
2. https://novataxa.blogspot.com/2026/09/dinodontosaurus.html
3. https://age-of-mammals.ucoz.ru/index/dinodontozavry/0-1211
4. https://en.wikipedia.org/wiki/Dinodontosaurus

The post Dinodontosaurus first appeared on Вимерлий світ.

Menelikia — рід вимерлих парнокопитних ссавців з родини бикових (Bovidae). Він існував від середини пліоцену до середини плейстоцену (приблизно 4,1–1,4 мільйона років тому), а його скам’янілості знаходять у Східній Африці.

Menelikia, ймовірно, була схожа на сучасних Kobus ellipsiprymnus або Kobus megaceros. Це була антилопа середнього або великого розміру.

Рід Menelikia був описаний Арамбургом (Arambourg) у 1941 році на основі викопних знахідок у східноафриканському пліо-плейстоцені. Типовий екземпляр виду Menelikia lyrocera жив у період від 3,4 до 1,4 мільйона років тому. Вид M. leakeyi, описаний у 1991 році, є дещо старшим (вік 4,1–2,5 млн років). Menelikia входить до групи Reduncini — африканських бикових, до якої належать численні види антилоп, що ведуть напівводний спосіб життя. Наразі вони поширені лише в Африці, але в минулому мали ширший ареал (наприклад, Sivacobus).

Загалом, Menelikia мала більшість характерних рис травоїдного з змішаним раціоном. Вона була схожа на травоїдних, що харчуються травою, завдяки короткому ряду премолярів і вузькому піднебінню, але за іншими ознаками нагадувала травоїдних, що харчуються листям. Єдиними відмінностями від цієї «змішаної» моделі були довгі паракондилярні відростки та широка передщелепа. Остання значно відрізнялася від передщелеп сучасних травоїдів зі змішаним раціоном. Останні мають дуже вузькі передщелепи, ймовірно, для підвищення здатності до вибіркового харчування.

Поєднання морфологічних ознак, виявлених у Menelikia, не зустрічається у жодного сучасного представника бикових, тому можна лише припускати, яким типом рослинності вона харчувалася. Ймовірно, ця рослинність була рівномірно розподілена, оскільки широка передня щелепа не дозволяла вибірково об’їдати рослини. Ймовірно, вона була ніжною та м’якою, оскільки тендітна нижня щелепа та низька суглобова западина не були пристосовані до постійного пережовування твердої їжі.

Неселективний апарат харчування свідчить про те, що раціон Menelikia не змінювався сезонно. Селективне харчування та сезонні зміни раціону, як видається, тісно пов’язані у сучасних тварин, що харчуються різноманітною їжею. В Африці наразі не існує ділянок рослинності, що мають такі характеристики. Однак, з огляду на екологічні зміни, що відбулися в Африці протягом останніх мільйонів років, не було б несподіванкою знайти докази існування такого середовища існування, для якого немає сучасного аналога. Крім того, було доведено, що Menelikia була більш поширеною в південних районах Східної Африки, ніж вид роду Kobus (Kobus sigmoidalis), який, навпаки, був особливо поширений у північних районах.

Скам’янілості

Джерела

1. https://it.wikipedia.org/wiki/Menelikia
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Menelikia
3. https://www.deviantart.com/gredinia/art/Menelikia-1350540166

The post Menelikia first appeared on Вимерлий світ.

Amazinyomakhulu — рід оніходонтних лопатеперих риб із лагерштетту «Ватерлоо-Фарм» девонського віку в Південній Африці. Типовий і єдиний відомий вид, Amazinyomakhulu mallinsonia, відомий за ізольованою верхньою щелепою, виявленою у 2008 році. Він був описаний та названий у 2026 році.

Його верхня щелепа мала форму «сокири», з унікально довгим суглобом для лускової кістки та чітким поділом між глибокою задньою частиною та тонким переднім виступом, який, ймовірно, утворював нижній край великого ока. Amazinyomakhulu мав великі зуби, кількість яких була відносно невеликою. Мешкаючи в гирлі річки в регіоні, що знаходився поблизу Південного полюса в пізньому девоні, він є останнім відомим оніходонтом у палеонтологічному літописі. Amazinyomakhulu жив поряд з деякими з найдавніших чотириногих та різноманітним набором інших риб.

Єдиний відомий екземпляр було виявлено у породах формації Вітпорт, що входить до складу лагерштетте «Ватерлоо-Фарм» у Південній Африці, під час дорожніх робіт, проведених у 2008 році. Його було зібрано в рамках «Проєкту девонських екосистем» і передано до колекції Музею Альбані в Маханді. Тут зразку було присвоєно номер екземпляра AM5880. Скам’янілість складається з однієї верхньощелепної кістки та трьох зубів, вкорінених у ній. Її описали та назвали у дослідженні 2026 року, проведеному Робертом Гессом (Robert Gess) та Пером Ахльбергом (Per E. Ahlberg). Назва роду, Amazinyomakhulu, походить від слова з мови ісікхоса, що означає «великий зуб», що вказує на великі розміри зубів тварини. Видова назва, A. mallinsonia, пов’язана з Клайдом Маллінсоном (Clyde Mallinson), який у 2001 та 2002 роках підтримував роботи на «Ватерлоо-Фарм» через свою компанію Geodatec, коли інші джерела фінансування були недоступні. Це перший оніходонт, відомий із високоширотного середовища, після переоцінки попереднього зразка, який вважався оніходонтом, але був помилково ідентифікований.

Верхня щелепа Amazinyomakhulu має форму сокири, а вздовж її верхньої частини розташовані поверхні для зчленування з преоперкулярною та лускатою кістками. Ці ознаки є типовими для онхіодонтів, як і відсутність явної квадратовиличної кістки. Наявність двох окремих зчленувань замість єдиної об’єднаної зчленувальної поверхні відрізняє її від променеперих риб із подібною формою щелепи. Її верхня щелепа особливо схожа на щелепи представників родів Onychodus та Strunius: вона має S-подібний край зубців і, зокрема, подібно до Strunius, характеризується довгим і тонким переднім виступом та глибокою задньою частиною. Цей виступ розташований під очною ямкою, тому ймовірно, що Amazinyomakhulu мав дуже велику очну ямку, подібну до Strunius. Однак, на відміну від Strunius, перехід між задньою та передньою частинами виступу є особливо різким, а задня частина має особливо високий профіль. Крім того, луската суглобова поверхня значно довша за преоперкулярну, що також є унікальною рисою цього виду.

Зуби цього виду є особливо великими порівняно з його родичем і значно меншими за кількістю, ніж у будь-якого іншого оніходонта. У нього лише дев’ятнадцять позицій зубів. Інші оніходонти, такі як Strunius, можуть мати сорок або більше зубів, усі з яких менші за ті, що збереглися в Amazinyomakhulu. Однак було відмічено, що деякі оніходонти мають внутрішній ряд більших зубів та зовнішній ряд менших, більш численних зубів. Отже, на основі відомого матеріалу не можна виключати наявність зовнішнього ряду з більш типовою кількістю зубів.

Лагерштетт «Ватерлоо-Фарм», де було знайдено єдину відому скам’янілість Amazinyomakhulu, розташований на території сучасної Південної Африки, але в девонському періоді він, ймовірно, знаходився поблизу Південного полюса на дуже високій широті. Це єдине відоме у світі місце, яке демонструє, якими були високоширотні полярні екосистеми в девонському періоді. Зокрема, це допомагає простежити екологічний контекст, у якому еволюціонували деякі з перших чотириногих. Вважається, що це був естуарій, де тварини мешкали в умовах різної солоності, від прісноводної до морської, у рамках ширшої екосистеми. Солоність тут змінювалася залежно від пори року. Наземні скам’янілості також особливо поширені порівняно з іншими девонськими місцезнаходженнями, причому тут зустрічається велика кількість безхребетних і рослин.

Серед тварин, зафіксованих у Ватерлоо, — міноги, різноманітні плакодерми, акантоди та інші хрящові риби, а також кісткові риби, зокрема променепері та лопатепері, такі як Amazinyomakhulu. Серед інших лопатеперих риб з цього родовища — целакант Serenichthys, дводишний Isityumzi, гігантський еотетраподофор Hyneria та ризодонт, який, ймовірно, належить до роду Gooloogongia. У Ватерлоо також відомі два ранні чотириногі — Tutusius та Umzantsia, які також належать до Sarcopterygii, групи, що включає лопатеперих риб.

Було відмічено схожість із фауною місцевості Ред-Хілл у формації Катскілл у штаті Пенсильванія (США). Там виявлено багато близьких родичів риб, знайдених на фермі Ватерлоо, зокрема присутні види Hyneria, Groenlandaspis та Bothriolepis. Отже, між гондванською екосистемою Ватерлоо та євроамериканським регіоном, представленим Ред-Хіллом, існував значний обмін фауною. Amazinyomakhulu також підтверджує обмін між цими регіонами завдяки своїй схожості зі Strunius, який є представником єврамериканського регіону. Це наймолодший відомий оніходонт у світі. Onychodus датується дещо більш раннім франським віком, Strunius знайдений у франському та фаменському віках, а всі інші оніходонти існували ще до пізнього девону. Вважається, що оніходонти могли мешкати як у прісноводних, так і в морських екосистемах.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.facebook.com/DinoThaiThai/photos/ไดโนเสาร์เล่าข่าวด่วน-อะมาซิโยมาคูลู-ปปลาตาโตแห่งซีกโลกใต้-ปลาแก่เก่า-เค้าหน้า-พ/1496752029123634/
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Amazinyomakhulu
3. https://extinct-animals.fandom.com/ru/wiki/Амазиньомакулу
4. https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/02724634.2025.2576738

The post Amazinyomakhulu first appeared on Вимерлий світ.

Musango — вимерлий рід унайзавридових динозаврів-зауроподоморфів, що мешкав у верхньотріасовій (норійській) формації «Пебблі Аркоз» у Зімбабве. Рід містить єдиний вид — Musango matusadonaensis, відомий за частковим скелетом. Musango є п’ятим родом динозаврів, описаним з Зімбабве.

Голотипний екземпляр Musango складається з п’яти грудних хребців, щонайменше двох крижових хребців, щонайменше 15 хвостових хребців, фрагментів грудних ребер, гастралій, трьох часткових шевронів, лівої лопатки та коракоїда, неповної лівої плечової кістки, кігтя руки. Також збереглися частина лівої клубової кістки, права лобкова кістка, частина кісток правої гомілки, ліві таранна та п’яткова кістки, ліва плюснева кістка, одну фаланга пальців стопи та різні фрагменти кісток, які неможливо ідентифікувати. Він був виявлений у березні 2018 року на березі озера Каріба експедицією під керівництвом південноафриканських та зімбабвійських вчених, Зараз він знаходиться в колекції Музею природної історії Зімбабве в Булавайо, Зімбабве, під кодом NHMZ 2583.

У 2026 році Пол Барретт (Paul Barrett) із колегами описали зразок NHMZ 2583 як представника нового роду та виду динозаврів-зауроподоморфів. Родова назва Musango походить від назви місця знахідки «Musango Archosaur Site», розташованого в зоні концесії Мусанго поблизу сафарі-табору «Musango Safari Camp» на березі озера Каріба в Зімбабве, де було виявлено голотип. «Musango» — це слово з мови чішона, що означає «той, що живе в чагарниках», що можна трактувати як вказівку на віддаленість місця знахідки голотипу. Видова назва matusadonaensis походить від назви національного парку Матусадона, розташованого поблизу місця знахідки голотипу.

Musango — це п’ятий рід динозаврів, названий з Зімбабве, після «Syntarsus» rhodesiensis у 1969 році, Vulcanodon у 1972 році, а також нещодавно описаних Mbiresaurus у 2022 році та Musankwa у 2024 році.

Цей зауроподоморф був травоїдним з відносно довгою шиєю та невеликою головою. Ймовірно, він пересувався на двох задніх ногах. Автори опису оцінили масу типового екземпляра приблизно в 222 кілограми. Його довжина могла становити близько 4,5 метра. Отже, він був більшим за свого еволюційно примітивнішого та геологічно старшого родича з Бразилії — Saturnalia tupiniquim.

Згідно з філогенетичним аналізом, наведеним у науковій статті, Musango є представником кладу Plateosauria та родини Unaysauridae. Його найближчими відомими еволюційними родичами є роди Pradhania, Macrocollum, Unaysaurus та Musankwa, а більш віддаленими — роди Issi та Plateosaurus.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/14772019.2026.2678610
2. https://www.totaldino.com/dino/musango
3. https://www.nhm.ac.uk/discover/news/2026/july/musango-the-new-zimbabwean-dinosaur-discovered-from-a-boat.html
4. https://cs.wikipedia.org/wiki/Musango
5. https://en.wikipedia.org/wiki/Musango
6. https://www.deviantart.com/angeloraptorex230/art/Musango-1363374878

The post Musango first appeared on Вимерлий світ.

Samotherium — вимерлий рід із родини Giraffidae, що мешкав у міоцені та пліоцені на території Євразії та Африки. Типовий вид — S. boissieri, описаний у 1889 році.

Ця тварина була великими розмірами (лише череп досягав довжини близько 60 сантиметрів, а висота у холці могла перевищувати 2 метри), а статура була відносно стрункою. Лапи були довгими та стрункими, але міцними, а череп — видовженим і досить схожим на череп сучасної жирафи. Загалом зовнішній вигляд Samotherium, ймовірно, був дуже схожим на вигляд сучасного окапі, але статура була значно міцнішою, а розміри — більшими.

Samotherium мав на голові два осикони. Осикони зазвичай були спрямовані вгору й вигнуті назад. У самців вони були більшими та сильніше вигнутими, хоча у китайського виду S. sinense осикони прямі та спрямовані вбік, а не вгору. Інші китайські види (наприклад, S. fuguensis та S. quadricornis) мали ще два оксикони, спрямовані вперед.

Samotherium, вперше описаний у 1888 році Форсайтом Мейджором (Forsyth Major), був одним із перших великих жирафів. Він еволюціонував від більш примітивних і менших за розмірами видів, таких як Palaeotragus, у міоцені, ймовірно, у Східній Європі або Південній Азії. Згодом він поширився в Азії та проник навіть до Африки, де розвинувся у вид S. africanus. Останній вважається можливим предком пізніших форм африканських жирафоподібних, можливо, споріднених із справжніми жирафами. Серед різних видів Samotherium варто згадати S. boissieri, знайдений у Греції (Самос), та S. neumayri, знайдений в Іраку та Китаї, який існував аж до нижнього пліоцену. У Китаї Samotherium зазнав значної еволюційної диверсифікації: відомі різні види (S. sinense, S. tafeli, S. fuguensis) з особливим розташуванням рогів. Деякі види (зокрема S. tafeli та S. fuguensis) деякі вчені вважають такими, що належать до окремого роду — Shansitherium. Інші вчені, навпаки, вважають, що деякі китайські форми слід віднести до виду S. boissieri. Форма, споріднена з Samotherium boissieri, була описана на півдні Італії, в районі Чессаніті (Marra et al., 2009).

Пневматичні порожнини в черепі самотеріума вважаються еволюційною ознакою жирафів. Найдавніші види, такі як Palaeotragus, їх не мали, тоді як сучасні жирафи мають аналогічні структури. Вони слугують для збільшення розміру черепа без збільшення маси. Припускається, що вони були важливою передумовою, яка дозволила жирафам подовжити шию. Збільшення розмірів цих лобових пазух стало причиною зміщення осиконів, які спочатку розташовувалися над очницями, а згодом — у центральній частині черепа.

Зубний ряд був більш спеціалізованим порівняно з більш примітивними формами жирафів (такими як Palaeotragus). Моляри, як правило, були вищими (іпсодонтними), як і у сучасних видів.

Викопні рештки свідчать про те, що Samotherium мав округлу морду, що вказує на пасовищний спосіб життя та середовище існування, яке складалося з луків. Одним із поширених хижаків цієї тварини був Amphimachairodus.

Біолог Річард Елліс (Richard Ellis) висунув гіпотезу, що череп самотеріума зображений на давньогрецькій вазі як чудовисько, з яким бореться Геракл. Однак інші автори стверджують, що, швидше за все, це череп варана.

Дослідження 2015 року показало, що довжина шиї самотеріума була проміжною між довжиною шиї жирафа та окапі, судячи з результатів дослідження зразків S. major, знайдених у Греції. Вид S. major зустрічається в Румунії, Греції та Туреччині.

Мікрозношування зубів S. boissieri дуже схожі на такі у сучасних гну, що свідчить про те, що цей вид був травоїдом або, принаймні, мав проміжний тип харчування, на відміну від сучасних жирафів, які харчуються листям.

Скам’янілості

Джерела

1. https://it.wikipedia.org/wiki/Samotherium
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Samotherium
3. https://alphynix.tumblr.com/post/820788161858945024/have-you-ever-seen-half-a-giraffe-samotherium
4. https://age-of-mammals.ucoz.ru/index/samoterii/0-2581
5. https://uchytel.com/ua/Samotherium

The post Samotherium first appeared on Вимерлий світ.

Numidocapra — вимерлий рід бикових з плейстоцену Африки. Рід Numidocapra був вперше описаний у 1949 році Камілем Арамбургом (Camille Arambourg) на основі скам’янілостей, знайдених в Алжирі у відкладах нижнього плейстоцену. Типовим видом є N. crassicornis.

Спочатку віднесений до підродини Caprinae, рід Numidocapra зараз зазвичай класифікується як представник підродини Alcelaphinae. Визнано три дійсні види. Вид Numidocapra arambourgi спочатку був віднесений до окремого роду Rabaticeras. У свій час його вважали предком конгоні (Alcelaphus buselaphus), але зараз таку гіпотезу вже не вважають ймовірною. Інший вид, N. porrocornutus, раніше відносився до роду Damaliscus.

Ці бикові мали вузькі й високі черепи, характерні для роду Alcelaphini. Верхня частина черепної коробки була похилою, з прямим профілем. Їхні роги, при погляді збоку, були вигнуті вгору та вперед, а лобові кістки були злегка підняті в основі рогів. Numidocapra crassicornis був найбільшим представником роду, ймовірно, розміром приблизно з гну. Він мав довгі, вертикальні стрижні рогів, що йшли паралельно один до одного, тоді як Numidocapra arambourgi був меншим і мав розбіжні, скручені роги.

Скам’янілості

Джерела

1. https://uk.wikipedia.org/wiki/Numidocapra
2. https://it.wikipedia.org/wiki/Numidocapra
3. https://en.wikipedia.org/wiki/Numidocapra
4. https://www.deviantart.com/gredinia/art/Numidocapra-1350540338

The post Numidocapra first appeared on Вимерлий світ.

Phosphatotitan — вимерлий рід титанозаврових зауроподів, знайдений у басейні Улед-Абдун у Марокко, що датується пізньою крейдою (маастрихтський вік). До цього роду належить єдиний вид — Phosphatotitan khouribgaensis, відомий за частковим скелетом.

Голотип (MHNM.KHG.888) було знайдено в басейні Улед-Абдун у Марокко. Проте його не було описано як новий рід аж до 2026 року, коли Нік Лонгріч (Nick Longrich) з колегами опублікували відповідний опис. Родова назва поєднує слова Phosphate (фосфат) та Titan (титан), тобто “фосфатний титан”. Видова назва походить від назви провінції Хурібга, де його було знайдено.

Phosphatotitan представлений спинними, крижовими та хвостовими хребцями, а також тазом. Новий вид відрізняється від титанозаврів, описаних для крейдяних відкладень Африки та Європи. Натомість він схожий на південноамериканських логнкозаврів, і особливо на Patagotitan, завдяки коротким тілам спинних і хвостових хребців, розширеним спинним і хвостовим нервовим відросткам та широкій лобковій кістці.

У своїх філогенетичних аналізах вчені визначили Phosphatotitan як сестринський таксон до неназваного марокканського зразка з місцезнаходження Сіді Дауї. Південноамериканські Patagotitan та Argentinosaurus були визначені як послідовні зовнішні групи до цієї африканської групи, разом утворюючи кладу Argentinosauridae. Ці таксони є частиною більшої клади Lognkosauria, єдиними іншими визначеними членами якої також є південноамериканські види.

Невеликі розміри Phosphatotitan порівняно з іншими представниками Lognkosauria (3,5–4 тонни) свідчать про те, що він еволюціонував у напрямку зменшення розмірів.

Близькі родинні зв’язки марокканських титанозаврів та абелізавридів із південноамериканськими видами можуть свідчити про широке поширення цих клад до розриву Південної Атлантики та відокремлення Африки від Південної Америки близько 100 млн років тому. Складний характер океанічного розселення може пояснити наявність різних ліній салтазавроїдів по всьому світу. Фауна динозаврів Гондвани пізнього крейдового періоду була в значній мірі ендемічною через поєднання континентальної фрагментації, вимирання та розселення. Це створило високий рівень ендемізму на південних континентах та в межах Африки, що свідчить про те, що недооцінювання різноманітності динозаврів маастрихту.

Phosphatotitan співіснував із Chenanisaurus, Taleta, Ajnabia, Minqaria, та іншими видами в басейні Улед-Абдун.

Скам’янілості

Джерела

1. https://novataxa.blogspot.com/2026/04/phosphatotitan.html
2. https://www.mdpi.com/1424-2818/18/5/241
3. https://en.wikipedia.org/wiki/Phosphatotitan
4. https://dinopedia.fandom.com/wiki/Phosphatotitan
5. https://www.deviantart.com/cisiopurple/art/Phosphatotitan-1325027657

The post Phosphatotitan first appeared on Вимерлий світ.