Вимерлий світ

Ictitherium

admin — Fri, 21 Aug 2026 15:10:00 +0000

Ictitherium — вимерлий рід з родини Hyaenidae, виділений Труессаром (Trouessart) у 1897 році. Ictitherium мешкав на всій території Євразії у пізньому міоцені.

Типовий вид — Ictitherium viverrinum. Родове ім’я походить давньогрецьких слів ἴκτις («куниця») та θηρίον («звір»). Рід Ictilherium довго був «сміттєвим» таксоном для дрібних та середніх гієнід з Євразії. Ситуація почала змінюватись лише починаючи з 80-х років XX століття. Зараз в рамках роду виділяють два безсумнівних види: Ictitherium viverrinum та Ictitherium syvalense. Присутні також деякі сумнівні види, кількість яких відрізняється в різних дослідженнях.

Іктитерій був стрункою гієною середнього розміру, завдовжки близько 1,2 метра. Його морфологія конвергентна з морфологією гривастого вовка (Chrysocyon brachyurus). Ictitherium мав довгі, стрункі ноги, схожі на ходулі. Незважаючи на ці довгі кінцівки, він не був швидким бігуном. Анатомія його суглобів, навпаки, свідчить про те, що він був пристосований до ефективного ходіння, стрибків на здобич та огляду високої трави у своєму середовищі існування — саванно-лісових угіддях.

Зубний ряд Ictitherium ідеально пристосованим до споживання комахоїдної їжі. Однак у нього не було потужних зубів, необхідних для розгризання кісток, як у сучасних гієн. Цей рід був дуже численним і широко поширеним і мав досить розвинений соціальний устрій, в рамках якого полювання здійснювалося групами.

Пізній міоцен у Східній Африці. Представлені: Ictitherium ebu, Amphimachairodus kabir, Dinofelis barlowi, Gomphotherium sp., Deinotherium bozasi, Palaeotragus germaini, Aepyceros sp.

Цей рід був віднесений Гінсбургом (Ginsburg) у 1977 році до окремої підродини під назвою Ictitheriinae в межах родини Hyaenidae. В 1982 році Куртен (Kurten) знову відніс його безпосередньо до родини Hyaenidae.

Доісторичні гієни: Ictitherium, Chasmaporthetes, Adcrocuta, Pachycrocuta.

Скам’янілості

Череп Ictitherium viverrinum в Американському музеї природної історії в Нью-Йорку.

Джерела

The post Ictitherium first appeared on Вимерлий світ.

Bataspis

admin — Thu, 20 Aug 2026 15:15:00 +0000

Bataspis — рід вимерлих безщелепних риб з класу Galeaspida, що існував у ранньому девоні на території сучасної провінції Юньнань, Китай. Типовий та єдиний вид — Bataspis crux.

Рід описаний у 2026 році групою вчених на чолі з Сіньюанем Меном (Xinyuan Meng) за матеріалами з формації Сішаньцунь. Тварина відома завдяки унікальній будові головного щита, бічні відростки якого нагадують крила кажана. Вони, за результатами гідродинамічного моделювання, забезпечували їй одні з найкращих гідродинамічних характеристик серед усіх відомих галеаспід.

Родова назва Bataspis походить від англійського слова bat («кажан») — через подібність форми кутових відростків головного щита тварини до перетинчастих крил кажанів. Видова назва crux утворена від латинського слова crux («хрест»). Воно також через давньоскандинавську та давньоанглійську мови дало початок дієслову to cruise («крейсувати», «рухатися з боку в бік»). Видова назва — натяк на передбачувану здатність тварини ефективно планерувати чи «крейсувати» у товщі води.

Голотип виду, зразок IVPP V30969 (майже повний головний щит зі своїм контрвідбитком), був знайдений поблизу міста Цюйцзін, у районі Цілінь провінції Юньнань, Китай. Матеріал походить із формації Сішаньцунь (групи Цуйфеншань), що датується раннім девоном. Зразок зберігається в колекції Інституту палеонтології хребетних та палеоантропології (IVPP) в Пекіні.

Bataspis crux — риба середнього розміру. Головний щиток голотипу та єдиного відомого екземпляра має максимальну довжину 49,6 мм, а довжину по середній лінії — 45,8 мм. Передбачається, що максимальної ширини головний щиток досягає між кінчиками рогових відростків. Ця довжина, виходячи з двобічної симетрії, оцінюється в 143 мм. Ростральний край гладкий, з помірною кривизною. Головний щиток виступає в задньо-бічному напрямку у вигляді пари рогових відростків, а в задньому напрямку — у вигляді пари внутрішніх рогових відростків.

Найпомітнішою рисою Bataspis є будова кутових виростів голови. Кутові відростки шпилеподібні, спрямовані назад і в сторони. Внутрішні кутові відростки лопатеподібні, спрямовані назад, дещо більші за кутовий відросток. Кут між обома відростками перевищує 90°, через що вони мають серпоподібну форму. Край щита між кутовим і внутрішнім кутовим відростками — зазубрений. Ростральний край щита — дугоподібний, без рострального кута чи рострального відростка. Це є унікальним поєднанням ознак серед галеаспід. Ростральний край щита безпосередньо переходить у крилоподібні кутові відростки.

Медіальний дорсальний отвір щілиноподібний, дуже видовжений (співвідношення довжини до ширини перевищує 6), з майже паралельними зазубреними бічними краями. Його задній край майже на одному рівні з центрами очних отворів, а середня частина опукла допереду. Очні отвори великі, округлі, розташовані дорсально (на верхній поверхні щита). Тім’яний отвір невеликий, округлий, розташований позаду заднього краю очних отворів. Система сенсорних каналів типова для еугалеаспідоформ, з трьома парами бічних поперечних каналів та залишками медіального поперечного каналу.

Філогенетичний аналіз розмістив Bataspis у складі родини Tridensaspidae, як сестринський таксон до клади, що об’єднує роди Pterogonaspis і Tridensaspis. Разом з родом Falxcornus Bataspis є одним з найдавніших відомих представників родини Tridensaspidae.

Для оцінки функціонального значення незвичної форми головного щита автори дослідження застосували методи обчислювальної гідродинаміки. Результати показали, що завдяки крилоподібному поперечному перерізу кутових відростків головний щит Bataspis crux забезпечував пасивне утворення підіймальної сили при низькому лобовому опорі у широкому діапазоні кутів атаки.

Отримане співвідношення підіймальної сили до опору виявилося найвищим серед усіх досліджених галеаспід, а також перевершувало аналогічні показники інших груп безщелепних стовбурових щелепноротих. На основі цих результатів автори роблять висновок, що Bataspis crux вів активний спосіб життя, використовуючи форму головного щита для економного планерування в товщі води.

Відкриття Bataspis показує, що відсутність гнучких парних плавців не обмежувала екологічну різноманітність та локомоторні можливості галеаспід та інших груп безщелепних стовбурових щелепноротих, а конвергентне еволюціонування гідродинамічно ефективних форм тіла спостерігалося серед різних неспоріднених груп девонських безщелепних риб.

Скам’янілості

Bataspis crux, голотип, IVPP V30969: A — внутрішній зліпок у дорсальному вигляді; B — зовнішній зліпок у вентральному вигляді.

Джерела

The post Bataspis first appeared on Вимерлий світ.

Bathyopsis

admin — Wed, 19 Aug 2026 15:39:00 +0000

Bathyopsis — рід вимерлих ссавців ряду диноцерат (Dinocerata). Тварина існувала в ранньому еоцені в Північній Америці. Скам’янілості виявлені у штатах Колорадо і Вайомінг у США.

Ця тварина мала видовжене і важке тіло, яке підтримувалося відносно короткими колоноподібними ногами. Череп довжиною 35-50 сантиметрів був вдавлений і витягнутий, з досить довгою заочноямковою ділянкою. Дах черепа плоский, сагітальний гребінь відсутній. Потилиця широка й низька. Bathyopsis мав невеликі черепні роги. Одна пара розташовувалась на верхній щелепі, інша — на лобовій кістці, а ще одна — на тім’яній кістці. У цього роду відсутні верхні різці, але були значно збільшені ікла. Вони були захищені кістковими лопатями, коли рот був закритий. Нижньощелепні лопаті масивніші у самців.

З морфологічної точки зору Bathyopsis є проміжною ланкою між базальними родами Prodinoceras та Probathyopsis (що входять до родини Prodinoceratidae) та пізнішими родами диноцератів Tetheopsis та Eobasileus. Щодо молярів, Bathyopsis за морфологією схожий на Uintatherium, а моляри менш видовжені, ніж у Probathyopsis. Нижня щелепа має великий виступ, подібно до інших уїнтатеріїнів. Череп описують як доліхоцефальний.

Bathyopsis вперше був описаний Едвардом Дрінкером Копом (Edward Drinker Соре) у 1881 році. Типовий вид — Bathyopsis fissidens. Інший вид — B. middleswarti, описаний Вілером (Wheeler) у 1961 році та вважається відмінним від попереднього на основі деяких характеристик (більший розмір, краще розвинені роги). Однак припускається, що відмінності можуть відображати статевий диморфізм (Schoch and Lucas, 1985).

Історично рід Bathyopsis також відносили до Pantodonta, хоча ця класифікація не знаходить підтвердження. Rід Bathyopsis вважається сестринською групою до інших уїнтатеріїн на підставі того, що він має значно менші черепні роги та загалом є меншим за інших уїнтатеріїн. У минулому Bathyopsis відносили як до окремої родини (Bathyopsidae) — за класифікацією Генрі Ферфілда Осборна (Henry Fairfield Osborn), — так і до окремої підродини (Bathyopsinae) — за класифікацією Вілера 1961 року. Однак це рішення було скасоване Шохом і Лукасом у 1985 році, які виділили (нині не використовувану) трибу Bathyopsini. Існує невизначений вид Bathyopsis, відомий за єдиним премоляром, який за формою нагадує Probathyopsis.

Голова Bathyopsis fissidens.

Скам’янілості Bathyopsis були знайдені на заході Північної Америки, у США, в штатах Вайомінг та Колорадо.

Диноцерат раннього еоцену Bathyopsis fissidens, якого переслідує пара Mesonyx obtusidens, на території сучасного штату Вайомінг.

Уінтатерії: Uintatherium anceps; Eobasileus cornutus; Gobiatherium mirificum; Bathyopsis fissidens; Prodinoceras mongolotherium.

Скам’янілості

Череп Bathyopsis fissidens.

Джерела

The post Bathyopsis first appeared on Вимерлий світ.

Nesorhinus

admin — Tue, 18 Aug 2026 15:32:00 +0000

Nesorhinus — вимерлий рід носорогів, що мешкав в Азії у плейстоцені. До нього входять два види: Nesorhinus philippinensis (раніше Rhinoceros philippinensis) з острова Лусон (Філіппіни) та N. hayasakai (раніше Rhinoceros sinensis hayasakai) з Тайваню.

Вид Nesorhinus philippinensis був вперше описаний Густавом Генріхом Ральфом фон Кенігсвальдом (Gustav Heinrich Ralph von Koenigswald) у 1956 році як Rhinoceros philippinensis на основі викопних зубів, виявлених у 1936 році в провінції Кагаян на острові Лусон (Філіппіни). Ці кістки були втрачені, і вчений не визначив голотип. Скам’янілу щелепу N. philippinensis було виявлено паном де Асісом (de Asis) 13 травня 1965 року в районі Форт-Боніфасіо. Зразок було знайдено у відкладі попелу, утвореному вулканом, відомому як формація Гуадалупе. Зразок мав довжину 12,07 см, ширину 6,87 см і товщину 9,47 см. Його вага становила 800 грамів.

У 2014 році в Різалі, провінція Калінга, було виявлено скам’янілість N. philippinensis, разом із 57 кам’яними знаряддями. Вона збереглась на 75%. У дослідженні 2018 року вік скам’янілості носорога було визначено приблизно в 709 000 років (це відповідає ранньому середньому плейстоцену). Автори дослідження виявили сліди обробки на кістках ребер, п’ясткових кістках та обох плечових кістках. Це свідчить про те, що носорога було забито ранніми людьми або гомінідами. Тут не було виявлено кісток жодного гомініна, але понад 50 кам’яних знарядь, знайдених у тому ж контексті, що й рештки носорога, стали прямим доказом людської діяльності на цій ділянці. У 2021 році зразок було оголошено типовим видом нового роду Nesorhinus.

Найдавніші згадки про скам’янілості носорогів на Тайвані датуються 1926 роком. В цьому році Сато (Sato) зібрав нижню щелепу та моляри в Нейчжа на вулиці Дасі (нині район Дасі, місто Таоюань). Через кілька років Ічіро Хаясака (Ichiro Hayasaka) з Імператорського університету Тайхоку виявив нижню щелепу поблизу місця знахідки зразка Сато. У 1942 році Хаясака (Hayasaka) зазначив, що, окрім Дасі, в інших місцях, таких як Дакен (сучасний Дакен, район Бейтунь, місто Тайчжун), Цзоцзеньчжуан (сучасний район Цзоцзень, місто Тайнань) та Ціхоу (сучасний район Цзіцзінь, місто Гаосюн), ймовірно, також є свідчення про нові скам’янілості носорогів.

У 1971 році, коли колекціонер скам’янілостей Чан-Ву Пан (Chang-Wu Pan) відвідав Цзоцзень, він отримав кілька скам’янілих зубів носорога від місцевого учня початкової школи Ши-Цін Чен (Shih-Ching Chen). Останній знайшов їх у руслі річки Цайляо. Пан і Чен дослідили місце знахідки зубів носорога і припустили, що скам’янілості були вимиті з шару мулової породи вздовж русла річки, а в самому шарі породи, ймовірно, можуть зберігатися інші скам’янілості носорогів. Про це відкриття повідомили професору Чао-Чі Ліну (Chao-Chi Lin) з Національного університету Тайваню.

У грудні 1971 року Тайванський провінційний музей сформував команду, до складу якої увійшли професор Чао-Чі Лін (Chao-Chi Lin), Чан-Ву Пань (Chang-Wu Pan) та Чун-Му Чен (Chun-Mu Chen, відомий колекціонер скам’янілостей із Цзоцзень). Вони повинні були провести перші розкопки в Цзоцзень з метою вилучення скам’янілостей носорога, зокрема зубів і кісток кінцівок. У 1972 році до групи приєдналися японські палеонтологи Токіо Сікама (Tokio Shikama) та Хіроюкі Оцука (Hiroyuki Otsuka) для проведення других розкопок. Під час них було вилучено решту кісток кінцівок. У 1984 році Оцука та Лін назвали цей вид R. sinensis hayasakai на честь Ічіро Хаясаки (Ichiro Hayasaka). Відомі знахідки на Тайвані, що датуються раннім і середнім плейстоценом.

Обидва види були відносно невеликими за розміром і порівнянні за розмірами з сучасними суматранськими та яванськими носорогами. Висота в холці становила, причому Nesorhinus hayasaki дещо більший за N. philippinensis. Приблизна маса тіла Nesorhinus hayasaki становила близько 1 018–1 670 кг, у порівнянні з 998–1 185 кг для N. philippinensis. N. hayasakai має три аутапоморфні ознаки, усі з яких виявляються на зубах. Це наявність гачка на P2–4, відсутність лінгвального цингулуму на верхніх молярах, а також тригонід на нижніх щокових зубах. Нижні щокові зуби мають гострий двогранний кут у оклюзійній площині.

Вважається, що Nesorhinus мігрував, переходячи з острова на острів, з азіатського материка на Тайвань і Лусон десь у пізньому міоцені або пізніше, ймовірно, спочатку з азіатського материка на Тайвань, а потім з Тайваню на Лусон. Існують припущення, що цей вид тісно пов’язаний з родом Rhinoceros, до якого належать сучасні індійський та яванський носороги.

Скам’янілості Nesorhinus hayasakai з Цзоцзень належать до формації Чітін, яка являє собою фацію з перешарованих пісковиків і сланців, геологічний вік якої становить приблизно від 990 000 до 460 000 років тому (ранній — середній плейстоцен). Скам’янілості з формації Чітін вказують на те, що місцем проживання Nesorhinus hayasakai, ймовірно, були відкриті луки, а тварин у цій екосистемі сукупно називають фауною Чочен. До неї входять такі великі тварини, як мамонти, Elaphurus, дикі кабани, Rhinopithecus, Homotherium та Toyotamaphimeia, що співіснували з N. hayasakai. На острові Лусон N. philippinensis співіснував із карликовим видом стегодона, Stegodon luzonensis, а також із філіппінським оленем.

Носороги: Coelodonta antiquitatis, Chilotherium wimani, Teleoceras major, Nesorhinus philippinensis, Prosantorhinus douvillei, Uintaceras radinskyi.

Скам’янілості

Скелет N. hayasakai.

Джерела

The post Nesorhinus first appeared on Вимерлий світ.

Arctobatrachus

admin — Sun, 16 Aug 2026 15:18:00 +0000

Arctobatrachus — вимерлий рід амфібій з групи темноспондилів з родини Plagiosauridae. Рештки знайдені у формації Скульд (Skuld) у Норвегії, що датується середнім тріасом (ладиній). Рід містить єдиний вид — Arctobatrachus urdensis, відомий за частковим зчленованим скелетом, що включає череп, але не має кінцівок, таза та кінчика хвоста.

Екземпляр Arctobatrachus було виявлено під час експедиції до арктичних гір острова Ведмежого (Bjørnøya) у 1948 році. Повторна експедиція з метою вилучення решти скелета відбулася лише через 37 років. За час, що минув між цими експедиціями, значна частина скелета була пошкоджена внаслідок природного вивітрювання. Екземпляр було названо та повністю описано у 2026 році.

Скам’янілість Arctobatrachus була виявлена влітку 1948 року двома студентами Кембриджського університету під час спільної англійської експедиції, організованої Кембриджем та Лестером, на Ведмежий острів у Свальбарді, Норвегія. В результаті досліджень, проведених командою в відслоненнях формації Скульд на південному схилі Урда, найвищої вершини Мізеріф’єллет, було виявлено скелет гігантського темноспондила. Скам’янілість була роздроблена на багато фрагментів, але в основному залишалася зчленованою, складаючись із черепа, тулуба, грудного поясу та основи хвоста. Оскільки команда не була готова зібрати всю скам’янілість у такому роздробленому стані, вони зафіксували деякі фрагменти у воску та привезли їх до Музею зоології Кембриджського університету.

Наступного року Джек Лоуї (Jack Lowy) опублікував у журналі «Nature» короткий польовий звіт про відкриття скелета. У ньому він попередньо ідентифікував рештки як брахіопіда та визнав пропорції черепа порівнянними з пропорціями Gerrothorax, хоча й значно більшого розміру. На завершення він висловив надію на те, що норвезька експедиція до цього місця знайде «більше і, можливо, кращий» викопний матеріал. Пізніше, у 1949 році, Ф. Р. Паррінгтон (F. R. Parrington), директор Кембриджського музею, переслав звіт Лоуї, польові фотографії та зібрані кістки цього темноспондила до Палеонтологічного музею в Осло, Норвегія.

Через десять років А. Л. Панчен (A. L. Panchen) коротко описав вищезгаданий зразок та вперше опублікував польові фотографії. Панчен (1959) ідентифікував скам’янілість як плагіозавра, «ймовірно… з роду Plagiosternum», але «не обов’язково [типовий вид] P. granulosum», виходячи з форми черепа та його орнаментації. Він використав наявні дані щодо цієї скам’янілості як основу для нової реконструкції черепа Plagiosternum granulosum. Ознайомившись із скам’янілостями в Осло у 1951 році, Ейгіл Нільсен (Eigil Nielsen) виступив із коротким доповіддю про них на Північній геологічній конференції в Тронхеймі у 1965 році. Тут він неофіційно запропонував для цього матеріалу нову назву «Selenostega» (помилково написану як «Selenoslega») «borealis».

Пізніше вважалося, що скам’янілість не могла витримати впливу арктичних зим, тому норвезька експедиція до цього місця була організована лише в серпні 1984 року. Під керівництвом Атле Мьорка (Atle Mørk) команда того ж року випадково знову виявила зразок. Вже в тому ж місяці розпочалися повномасштабні розкопки, які завершилися наступного року. Оскільки експедиція 1948 року оголила дорсальну поверхню скам’янілості, значна її частина була сильно пошкоджена, втрачена або зміщена внаслідок вивітрювання. Матеріал, зібраний у вигляді трьох блоків, було передано до Палеонтологічного музею в Осло (зараз — палеонтологічні колекції Музею природної історії Університету Осло). Тут він зареєстрований як зразок PMO 201.958. Згадки про цей зразок на початку XXI століття відносили його до роду Plagiosternum, як представника підродини Plagiosterninae плагіозавридів з невизначеним місцем у систематиці, або, в ширшому сенсі, як плагіозаврида.

Остаточна підготовка скам’янілості відбулася в Державному музеї природної історії Штутгарта (Німеччина). Тут її досліджували Райнер Шох (Rainer R. Schoch) з колегами. У 2026 році Шох і його колеги на основі цих скам’янілих решток офіційно описали Arctobatrachus urdensis як новий рід і вид базальних плагіозавридів. Вони визначили PMO 201.958 як голотипний екземпляр. Назва роду, Arctobatrachus, є відсиланням як до Арктичного регіону Норвегії, де було зібрано голотип, так і до назви «Ведмежий острів», що включає грецьке слово ἄρκτος — «ведмідь». До нього додано грецьке слово βάτραχος, що означає «жаба» або, у ширшому значенні, «амфібія». Видова назва urdensis походить від назви Урд — гірської вершини, на якій було знайдено голотип.

На основі фотографій, зроблених у 1948 році, дослідники відтворили відсутні частини черепа. Сам череп мав вражаючу ширину 70 см, але довжину лише близько 21 см (~8,3 дюйма), що надавало йому незвичайної форми. Череп був набагато ширшим, ніж довшим, а його контур утворював майже ідеальне півколо. Його величезні розміри, великі зуби та незвично широка паща свідчили про те, що це був активний мисливець і, можливо, верхівковий хижак. Крім того, його риси не були схожі на жодні інші, що вказувало на те, що це був цілком новий вид. Його назвали Arctobatrachus urdensis. Філогенетичний аналіз показав, що Arctobatrachus один із найдавніших представників родини плагіозавридів. Це дало дослідникам рідкісну можливість уявити, як могли виглядати предки цього дивного роду. Спочатку ці істоти були активними плавцями з менш плоскими тілами, перш ніж еволюціонувати в більш осілих плоскотілих тварин.

Скам’янілості

PMO 201.958, типовий екземпляр Arctobatrachus urdensis. A — череп у тому вигляді, в якому його було виявлено у 1948 році. B — крупний план лівої щоки (1948). C — череп і скелет тулуба (1948). D — череп у сучасному стані (2025), що демонструє інтенсивне вивітрювання, яке відбулося між 1948 роком і остаточним розкопкою у 1985 році. E — інтерпретаційний малюнок зразка у тому вигляді, в якому його було знайдено, на основі польових фотографій, зроблених у 1948 році, та наявних на даний час решток.

Джерела

The post Arctobatrachus first appeared on Вимерлий світ.

Pharyngolepis

admin — Sat, 15 Aug 2026 15:06:32 +0000

Pharyngolepis — вимерлий рід примітивних безщелепних риб, які мешкали у силурійський період на території сучасної Норвегії. Типовий вид — Pharyngolepis oblonga.

Pharyngolepis був рибою середніх розмірів, зазвичай довжиною близько 15–20 сантиметрів. На відміну від багатьох інших анаспідів, він мав відносно просту будову голови без широкого кісткового панцира. За ступенем видовження тіла та стилем плавання його будову можна певною мірою порівняти з сучасними вуграми.

У Pharyngolepis були добре розвинені анальний і хвостовий плавці, але не було парних або спинних плавців, які допомогли б йому утримувати рівновагу у воді, і тому, ймовірно, він був поганим плавцем і мешкав у безпосередній близькості від морського дна. Замість грудних плавців у Pharyngolepis красувалися кісткові шипи, можливо, для захисту від хижаків. Уздовж спини також був ряд шипів.

Pharyngolepis мав гіпоцеркальний хвіст, у якого нижня лопать була розвиненішою за верхню. Він також мав унікальні плавці, що простягалися вздовж усього боків тіла. Вони не є гомологічними до плавців, що спостерігаються у сучасних риб. Усі представники класу Anaspida є хребетними, але належать до справжніх безщелепних у лінії циклостомів на еволюційному дереві хребетних. Це означає, що вони ближче споріднені з міксинами, міногами та конодонами, ніж із сучасними рибами.

Pharyngolepis oblonga

Ймовірно, Pharyngolepis захоплював їжу з дна океану.

Birkenia, Pharyngolepis, Lasanius та Jamoytius

Pharyngolepis oblongus. Екземпляр з Музею природознавства в Гетеборзі.

Скам’янілості

Скам’янілість Pharyngolepis у Гетеборзькому музеї природної історії.

Джерела

The post Pharyngolepis first appeared on Вимерлий світ.

Parastylephorus

admin — Fri, 14 Aug 2026 15:27:34 +0000

Parastylephorus — вимерлий рід променеперих риб із родини Stylephoridae, відомий із середньоеоценової (бартонської) формації Пабде в Ірані. Рід містить єдиний вид — Parastylephorus anatoides, відомий за майже повним, зчленованим скелетом. До опису цього виду єдиним описаним представником родини Stylephoridae був сучасний Stylephorus. Таким чином, Parastylephorus є найдавнішим і єдиним викопним представником цієї родини.

Скам’янілість Parastylephorus була виявлена у відслоненнях формації Пабдех у горах Загрос поблизу міста Бабахейдар, Іран. Зразок зберігається у відділі геології Ісфаганського університету, де він зареєстрований під номером IUGM 100897. Він складається з більшої частини зчленованого скелета, збереженого на одній плиті. Хвостова ділянка відсутня.

У 2026 році Лоренцо Рідольфі (Lorenzo Ridolfi) з колегами на основі цих викопних решток описали Parastylephorus anatoides як новий рід і вид риб родини стилефоридів. IUGM 100897 був визначений голотипний екземпляр. Назва роду, Parastylephorus, поєднує παρα-, грецький префікс, що означає «біля», зі словом Stylephorus — назвою роду єдиного іншого представника стилефорид. Видова назва anatoides поєднує anas (лат. «качка») з –ειδής (латинізовано як -oides, грецький суфікс, що означає «схожий на»). Видова назва вказує на поверхневу схожість форми голів Parastylephorus та качки.

Parastylephorus — це перший представник родини Stylephoridae, описаний на основі викопних знахідок, що робить його найдавнішим представником цієї клади. Це також другий вид родини Stylephoridae, якому було присвоєно назву, оскільки сучасний Stylephorus залишався єдиним відомим представником з часу його опису в 1791 році.

Анатомія скелета та покривів Parastylephorus у багатьох аспектах схожа на анатомію Stylephorus — його найближчого родича. Як і цей таксон, Parastylephorus має видовжене, сплющене тіло, що нагадує стрічку. Найбільшу глибину воно має в передній частині, одразу за головою, після чого поступово звужується до задньої частини. Грудний плавець має вісім променів, а черевний плавець (та черевний пояс) відсутні. Спинний плавець простягається вздовж спинної поверхні тіла і складається з гнучких променів однакової довжини. У єдиній відомій скам’янілості хвіст відсутній, але хвостовий плавець, ймовірно, закінчувався парою довгих ниткоподібних променів, як у Stylephorus.

Незважаючи на відсутність частини хребетного стовпа, завдяки збереженим 63 хребцям Parastylephorus все одно має більше хребців, ніж Stylephorus, у останнього їх 50–53. На відміну від Stylephorus, тіло якого фактично позбавлене лусок, Parastylephorus має один ряд тонких лусок бічної лінії, що простягаються вздовж усієї довжини тіла з кожного боку. Ці луски мають більш прямокутну форму в передній частині тіла, а до задньої частини стають більш видовженими, з дещо заокругленими кутами.

Як і у Stylephorus, череп Parastylephorus має багато незвичайних особливостей. Особливо унікальним є ротовий апарат, який зазнав значних модифікацій для забезпечення рухомості черепа. Ці адаптації дозволяють швидко розширювати ротову порожнину для живлення шляхом всмоктування. Кістки верхньої та нижньої щелеп повністю позбавлені зубів, на відміну від Stylephorus, у якого як передщелепна, так і зубна кістки мають невеликі зуби.Верхня щелепа має довгий, спрямований назад альвеолярний відросток, що майже досягає середини очної ямки. У Stylephorus цей відросток слабо розвинений. Нижні щелепи надзвичайно довгі, значно перевищуючи довжину нейрокраніума. Ротова порожнина була невеликою, що надавало ротовому отвору морфологію, схожу на піпетку. Кістки, що утворюють підвісну систему, не настільки редуковані, як у Stylephorus.

Тенденція до зменшення розмірів цих кісток, особливо мезоптеригоїда та метаптеригоїда, дозволяє ротовому апарату складатися більш компактно. Однією з особливостей, пов’язаних із рухомістю черепа у Stylephorus, є надзвичайне зменшення перших двох хребцевих тіл. Це спостерігається і в Parastylephorus, але в менш вираженій мірі. Очі у Parastylephorus не збереглися, але, ймовірно, вони мали ту саму унікальну трубчасту морфологію, що й у Stylephorus, завдяки якій останній отримав загальну назву «трубчастоокий».

Значна кількість спільних ознак між Parastylephorus і Stylephorus, незважаючи на те, що ці види жили з різницею в 40 мільйонів років, свідчить про несподіваний рівень морфологічного стазису в цій кладі. Це вказує на те, що план будови тіла стилефорид є успішним у глибоководних середовищах, що підтримується стабільністю цієї області океану.

Скам’янілості

Parastylephorus anatoides, голотип, IUGM 100897, з еоцену Бабахейдара (Іран). Масштабна лінійка — 10 мм.

Джерела

The post Parastylephorus first appeared on Вимерлий світ.

Mesetasaurus

admin — Wed, 12 Aug 2026 15:08:00 +0000

Mesetasaurus — рід еолозаврових титанозаврових зауроподів, знайдений у формації Гуїчон (пізня крейда) у департаменті Пайсанду, Уругвай. Рід містить єдиний вид — типовий вид Mesetasaurus protector, відомий за двома добре збереженими хвостовими хребцями. Це другий таксон титанозаврів, відомий з цієї формації, та другий непташиний динозавр, описаний в Уругваї, після сальтазавроїда Udelartitan.

Голотипний матеріал Mesetasaurus складається з двох хвостових хребців, які, ймовірно, відповідають третій та шостій позиціям. Хребці було знайдено у 1980-х роках. Вони зберігаються у колекції скам’янілостей хребетних Університету Республіки в Монтевідео, Уругвай, де вони зареєстровані під кодом FC-DPV 3740. Вчені додатково виділяють більш передній хребець як 3740A, а більш задній — як 3740B.

У 2026 році рештки було описано як представників нового роду та виду титанозаврів. Родова назва Mesetasaurus походить від назви місцевості, де було знайдено скам’янілості, — Месета-де-Артігас. Видова назва protector пов’язана з уругвайським героєм Хосе Гервасіо Артігасом (José Gervasio Artigas), відомого також як «Захисник вільних народів». Поблизу місця знахідки скам’янілостей встановлено його бюст.

Щоб визначити філогенетичні зв’язки Mesetasaurus, вчені включили його до філогенетичного аналізу Переса Морено (Pérez Moreno et al., 2026). Цей аналіз відніс Mesetasaurus до клади Aeolosaurini, яка поділяється на дві менші клади (названі авторами «Клада А» та «Клада Б»).

Mesetasaurus та його сучасник Udelartitan відомі з пізньокрейдяної формації Гічон в Уругваї. Точний вік цієї формації залишається невизначеним. Деякі автори раніше припускали, що вона належить до нижнього крейдового періоду (апт-альб) через схожість із формацією Мігес. Однак формація Мерседес, що лежить вище, датується кампан-маастрихтським періодом верхнього крейдового періоду, що створює значний часовий розрив. Виявлення у цій формації шкаралуп яєць динозаврів, схожих на Sphaerovum, спонукало пізніших дослідників схилятися до думки, що формація Гічон належить до пізнього крейдового періоду. Автори опису Mesetasaurus припустили, що формацію можна датувати ще точніше — до коньякського та маастрихтського етапів, оскільки саме в цей час жили інші еолозаврини.

Серед інших скам’янілостей з формації Гічон — кілька екземплярів Uruguaysuchus, крокодилоподібного, тісно спорідненого з Araripesuchus, а також зуби неідентифікованих ігуанодонтів та тероподів. Молодша за віком формація Асенсіо в Уругваї також містить екземпляри титанозаврів, зокрема центр хвостового хребця, що відноситься до виду Aeolosaurus sp.

Скам’янілості

Джерела

The post Mesetasaurus first appeared on Вимерлий світ.

Polysacos

admin — Tue, 11 Aug 2026 15:26:00 +0000

Polysacos — вимерлий рід мультиплакофор, відомий за скам’янілостями з карбону. Його сімнадцять пластин панцира розташовані у три ряди, що складаються з семи повторюваних одиниць. Це може свідчити про те, що мультиплакофори є родичами сучасних хітонів. Панцир був облямований кільцем порожнистих шипів, схожих на шипи ордовицького Echinochiton.

Polysacos свідчить, що мультиплакофори мали спинну захисну поверхню, що складалася з головної та хвостової пластинок, лівого та правого рядів пластинок, що перекриваються (по п’ять з кожного боку), та центральної зони з п’яти менших пластинок. Усі вони оточені кільцем великих шипів.

Мультиплакофор зазвичай вважають близькими родичами сучасних хітонів. Однак, можливо, вони насправді представляють набагато більш давню гілку боконервових, яка конвергентно розвинула анатомічні особливості, схожі на хітонові.

Типовий та єдиний вид роду — Polysacos vickersianum. Голотип, USNM 520742, знайдений у формації Едвардсвілл, карбон (ранній міссісіпій), округ Монро, штат Індіана, США. Родове ім’я походить від слів «poly» (грец., що означає «багато») та «sakos» (грец., що означає «щит»). Ім’я середнього роду. Видове ім’я надано на честь на честь Донни Вікерс (Donna Vickers).

Polysacos, довжиною близько 2,5 см, мав сімнадцять панцирних пластин, оточених облямівкою з довгих шипів із увігнутими верхніми поверхнями. Як і сучасні хітони, яких він нагадував, він, ймовірно, був травоїдним організмом, що зскрібав водорості з твердих скелястих поверхонь.

Скам’янілості

Polysacos vickersianum

Джерела

The post Polysacos first appeared on Вимерлий світ.

Spea labreae

admin — Sun, 09 Aug 2026 15:10:00 +0000

Spea labreae — вимерлий вид жаб родини лопатоногих (Scaphiopodidae), що існував у Північній Америці протягом пізнього плейстоцену — раннього голоцену.

Вид описали у 2026 році палеонтологи Альберто Крус (J. Alberto Cruz) та Емілі Ліндсі (Emily L. Lindsey) за рештками, знайденими на ранчо Ла-Брея (Rancho La Brea) у Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія, США. Spea labreae — лише другий відомий науці вид вимерлих земноводних льодовикового періоду в Північній Америці. Перший — деревна жаба, знайдена у Флориді.

Видова назва labreae походить від назви місцевості Ла-Брея (La Brea, з ісп. «смола», «дьоготь»), на честь ранчо Ла-Брея — типового місцезнаходження виду.

П’ять кісток, віднесених згодом до нового виду, було зібрано під час розкопок на ранчо Ла-Брея ще у 1950-х роках, однак упродовж десятиліть вони залишалися неописаними серед матеріалів колекції Хенкока (Hancock Collection), яку востаннє детально досліджували майже 30 років тому. Голотипом слугує неповна крижово-уростильна кістка (основа хребта, що з’єднується зі стегнами).

Спершу дослідники припустили, що незвичайна морфологія кістки могла бути наслідком хвороби чи травми, а не ознакою нового виду. Проте після порівняння решток із матеріалами 80 сучасних екземплярів із герпетологічних колекцій Природничого музею округу Лос-Анджелес (Natural History Museum of Los Angeles County) та Музею зоології хребетних Каліфорнійського університету в Берклі (Museum of Vertebrate Zoology, UC Berkeley) стало зрозуміло, що кістки належать раніше не описаному виду.

Spea labreae належить до роду Spea. Це група жаб, поширених нині на заході Північної Америки, зокрема вона представлена у Каліфорнії видом Spea hammondii. За результатами остеологічних порівнянь дослідники встановили, що Spea labreae був приблизно на 7 % більшим, ніж сучасні представники роду Spea. Збільшення розміру пов’язують із загальною тенденцією до зменшення розмірів тіла тварин, що спостерігалася у пізньому плейстоцені — голоцені, коли вимирання наприкінці плейстоцену непропорційно сильно вплинуло на великих тварин. Автори дослідження висловили припущення, що саме більший розмір тіла міг зробити Spea labreae вразливішим до вимирання порівняно з дрібнішими сучасними видами роду.

Разом із рештками Spea labreae в тих самих відкладах науковці вперше виявили й кістки мексиканської носатої жаби (Rhinophrynus). Зараз остання на південному заході США вже не трапляється. Найближчі сучасні популяції цих тварин мешкають у південній Мексиці, приблизно за 2500 км від Лос-Анджелеса. Оскільки амфібії зазвичай мають обмежену здатність до розселення і надзвичайно чутливі до змін клімату та вологості, ці знахідки, на думку авторів дослідження, свідчать про суттєві зміни клімату та ареалів видів у регіоні після завершення останнього льодовикового періоду. Вважається, що саме кліматичні зміни могли зумовити як вимирання Spea labreae, так і зникнення Rhinophrynus із південного заходу Північної Америки.

Реконструкція Spea labreae (темні лопатоногі жаби, у центрі та праворуч) у Ла-Бреа-Тар-Пітс у порівнянні з Spea hammondii (світла лопатонога жаба, ліворуч) — видом, що наразі мешкає в цій місцевості, — та мексиканською риючою жабою («Rhinophrynidae», внизу).

Скам’янілості

Неповна кістка крижово-уростильного відділу (основа хребта, що з’єднується з стегнами), голотиповий зразок, який було використано для опису нового виду — Spea labreae.

Джерела

The post Spea labreae first appeared on Вимерлий світ.