🦤 (Місце життя: Європа) 🦤Вимерлий світ

Westphalodon

admin — Tue, 08 Sep 2026 15:10:00 +0000

Westphalodon — вимерлий рід ссавців із родини Gobiconodontidae, відомий із кар’єру Буше у Німеччині, що датується ранньою крейдою (баремський — аптський віки). Рід містить єдиний вид — Westphalodon goini, відомий за двома фрагментами нижньощелепних кісток, на одній з яких збереглися зуби. Це найбільший ссавець, відомий з цього місцезнаходження, та один із найбільших ссавців мезозою Європи.

Тварини з Бальве: Cifellitherium, Westphalodon, Spelaeomolitor, Beckumia, Minutolestes, Angrivarodon, Bructerodon, Cheruscodon.

Назва роду походить від Westphalia — новолатинської назви Вестфалії (Westfalen), східного регіону німецької федеральної землі Північний Рейн-Вестфалія, де було знайдено голотип. Видова назва goini дана на честь палеонтолога Франсіско Гоїна (Francisco Goin, Museo de La Plata, Аргентина) за його внесок у вивчення ссавців.

Рід відомий за двома частковими фрагментами лівої нижньої щелепи (зубної кістки). Голотип WMNM P109957 — фрагмент лівої зубної кістки завдовжки 30 мм зі збереженими моляриформами m1–m3 та альвеолами для i2–i3, ікла (c), p1, dp2 і m4–m5. WMNM P109958 — фрагмент лівої зубної кістки з альвеолами m4–m5, приблизно на 15% менший за голотип, можливо, належав молодшій особині.

Нижня щелепа масивна, з дещо опуклою латеральною та плоскою медіальною стороною. На медіальній стороні задньої частини щелепи наявна глибока борозна Меккеля (для, ймовірно, скостенілого хряща Меккеля). Вона тягнеться вперед до мезіального кореня m3. На латеральній стороні розташовано п’ять ментальних отворів. Симфіз нижньої щелепи пронизаний трьома отворами.

Незвичною рисою є характер зношення зубів. Найсильніше стерті горбики c і d, причому ступінь зношення зростає в напрямку до задніх зубів (від m1 до m3). Це відрізняється від типового для більшості ссавців характеру зношення. Автори припускають, що це пояснюється не оберненим порядком заміни зубів, а функціональними причинами: задні зуби мають кращі важільні умови для прикладання сили під час жування.

Кладистичний аналіз, проведений авторами опису, вказує, що Westphalodon групується разом із Gobiconodon, Repenomamus та Spinolestes. На основі цієї топології рід віднесено до родини Gobiconodontidae.

Westphalodon goini — найбільший ссавець із фауни Бальве. Серед мезозойських ссавців Європи він поступається за розміром лише Trioracodon major (приблизно на 45% більший) та Trioracodon ferox (на 20–25% більший), посідаючи третє місце за величиною. Водночас Westphalodon більший за азійських гобіконодонтид, але на 20–25% менший за північноамериканського Gobiconodon ostromi.

Судячи з розмірів і форми зубів, Westphalodon goini, найімовірніше, мав комахоїдну або хижу дієту. Це узгоджується з наявними уявленнями про спосіб життя евтриконодонтів загалом.

Ще однією примітною рисою є кілька відносно великих ментальних отворів на нижній щелепі, через які проходили гілки нижньощелепного нерва (гілки трійчастого нерва). Подібні збільшені ментальні отвори, розташовані в спільній борозні, відомі також у евтриконодонта, класифікованого як Amphilestidae indet., з баремської формації Куваджіма в Японії. Функціональне значення цієї ознаки поки не з’ясоване.

Скам’янілості

Westphalodon goini, WMNH P109957, голотип, фрагмент лівої нижньощелепної кістки з зубами m1–m3 та альвеолами для i2–i3, c, p1, dp2 та m4–m5 у оклюзійному (a), лабіальному (b) та лінгвальному (c) ракурсах.

Джерела

The post Westphalodon first appeared on Вимерлий світ.

Armenohyrax

admin — Mon, 07 Sep 2026 15:19:00 +0000

Armenohyrax — вимерлий рід даманоподібних родини Pliohyracidae з пізнього пліоцену Вірменії. Як і інші представники родини, Armenohyrax мав вузьку морду з великими першими різцями, що постійно росли. Однак, на відміну від інших представників родини, ці зуби також спрямовані в протилежні сторони. Ще однією примітною особливістю цього дамана є відсутність іклів, що не спостерігається в інших представників родини.

Філогенетичні аналізи відносять цей рід до найближчих родичів роду Postschizotherium — набагато більш відомого представника цієї родиниа. Зубний ряд Арменогіракса в основному належить до лофоселенодонтного типу, хоча губна сторона зубного ряду також частково є гіпсодонтною. Цей рід представлений лише одним видом: A. aznavouriani.

Голотип (JRD20/01) виду Armenohyrax було зібрано з шару JZ-7 у місцевості Джрадзор — родовищі пізнього пліоцену в Вірменії. Після збору зразка Рено Рош (Renaud Roch) із музею JURASSICA (Швейцарія) підготував матеріал, після чого його було передано до колекції Інституту геологічних наук Національної академії наук Республіки Вірменія (Єреван, Вірменія). Зрештою, зразок був описаний Даміеном Беккером (Damien Becker) з співавторами у 2026 році в журналі «Swiss Journal of Paleontology». Окрім опису голотипу, у статті також було проведено перший філогенетичний аналіз родини Pliohyracidae з метою підтвердження як передбачуваних позицій у систематиці, так і монофілії цієї групи.

Родова назва Armenohyrax є поєднанням слова Armeno, що вказує на країну, де було знайдено голотип, та слова «hyrax» — англійського терміна, похідного від давньогрецької мови, який є поширеним суфіксом для найменування представників ряду Hyracoidea. Видова назва aznavouriani присвячена пам’яті Шарля Азнавура — відомого французько-вірменського співака та композитора. Його було обрано через культурні зв’язки як з Вірменією, так і зі Швейцарією, оскільки вчені з обох країн співпрацювали над описом роду.

Голотип Armenohyrax складається з сплощеного в дорсовентральному напрямку, майже повністю збереженого черепа з усім верхнім зубним рядом. Сам екземпляр свідчить про те, що тварина була представником середнього розміру в цій групі. Наявність молочного премоляра, який входив до складу зубного ряду, вказує на те, що особина була ще не дорослою.

Череп Armenohyrax загалом схожий на черепи інших представників цього сімейства тим, що має вузьку морду, хоча задня частина лобових кісток у нього плоска. Найпередніша кістка морди, передщелепна, на кінчику злегка нахилена вперед. На нижній поверхні цієї кістки розташовані дві пари різцевих отворів: по одній парі з кожного боку від серединного піднебінного шва. Шов між цією кісткою та верхньою щелепою розташований поблизу першого премоляра і має трикутну форму, закінчуючись між другим і третім премолярами.

Як і в інших близькоспоріднених представників родини, таких як Postschizotherium, очні ямки розташовані відносно високо на черепі. Ці очні ямки також дещо випирають назовні, що найбільш помітно при погляді зверху. Пара отворів, підочні отвори, розташована приблизно на рівні четвертого премоляра. Нижній край очної ямки утворює вилична дуга, яка починається паралельно до першого моляра. Ближче до кінця дуги вона зростається з лобовою кісткою, утворюючи суцільну посторбітальну перемичку. Лобово-тім’яні гребені лише злегка помітні й з’єднуються безпосередньо перед потиличним гребенем.

Зубний ряд Armenohyrax відрізняється від усіх інших представників родини Pliohyracidae відсутністю іклів. Це зумовлює таку зубну формулу: 3 різці (I1–3), 4 премоляри (P1–4) та 3 моляри (M1–3). Однак, як і в інших представників цієї родини, різці великі, а між I1 є діастема. I1 відрізняються від I1 інших пліогірацидів тим, що це постійно зростаючі, вигнуті зуби, які спрямовані від середньої лінії. Між I1 та I2 також присутня діастема.

Філогенетичний аналіз Hyracoidea, проведений вченими, відносить цей рід до родини Pliohyracidae, а найближчим його родичем є Postschizotherium. Встановлено, що обидва ці роди тісно пов’язані з Pliohyrax, а також із нестабільним і маловивченим таксоном Hengduanshanhyrax. Незважаючи на нестабільність, автори припускають, що віднесення Hengduanshanhyrax та Postschizotherium до сестринських родів узгоджується як із віком, так і з місцем знахідок цих таксонів.

Палеосередовище місцевості Джрадзор відображає низку подій, що розпочалися з лавини уламків, спричиненої вулканічним виверженням, яке відбулося 4,3 млн років тому, в результаті чого на вершині вулканічного стовпа утворився пагорб. Там утворилося озеро, яке повільно наповнювалося протягом наступних 3500 років. Завершальний етап існування озера був пов’язаний із дедалі більшою вулканічною активністю. Це тепер порожнє озеро заповнювалося додатковим вулканічним матеріалом у вигляді пірокластичних потоків та хмар попелу. Ця тривала вулканічна активність переважно відбувалася в період між 4,3 та 3,93 млн років тому.

На момент появи на цій ділянці Armenohyrax, 3,3 млн років тому, вулканічна активність була значно меншою, ніж раніше, і ці тварини потрапляли в лахари. У пізньому пліоцені Кавказ був вкритий лісами та степами, залежно від висоти над рівнем моря. У цей період відбулося розширення степових середовищ внаслідок більш прохолодного та посушливого клімату в регіоні. Це призвело до того, що регіон здебільшого складався з лісостепів та чистих степів. Оскільки місцезнаходження Джрадзор є відносно новим, його вперше описали у 2023 році, значна частина матеріалу звідси ще не була належним чином описана. Однак, виходячи з того, що відомо про цей горизонт, Armenohyrax мешкав разом із різноманітним угрупованням тварин, включаючи численних гієн, коня Hipparion, антилоп та єнотовидних собак.

Скам’янілості

Череп Armenohyrax у дорсальному (A), вентральному (B), передньому (C), задньому (D), правому бічному (E) та лівому бічному (F) ракурсах. Шов між правою передщелепною кісткою та верхньою щелепою показано на малюнках B1 та E1

Джерела

The post Armenohyrax first appeared on Вимерлий світ.

Contemptor

admin — Tue, 01 Sep 2026 15:46:00 +0000

Contemptor — вимерлий рід скумбрієподібних риб родини Gempylidae (зміїні скумбрії). Він існував у еоцені (іпрський вік) на території Північної Італії. Наразі до цього роду входить лише один вид — Contemptor mastinoi.

Contemptor мав видовжене, сплюснуте, веретеноподібне тіло та добре розвинений надпотиличний гребінь. У верхній щелепі, окрім двадцяти менших зубів, було два-три довгі ікла, тоді як у нижній щелепі, окрім п’яти менших зубів, було чотири ікла. Довжина Contemptor становила 81,5–84,4 мм, і його тіло, ймовірно, було вкрите циклоїдними лусками помірного розміру.

Голотип (IGVR 82435–82436) цього роду було виявлено у марлівських вапняках формації К’юзоле в горах Монте-Солане, поблизу Верони, Італія. Також було знайдено майже повний паратип (IGVR 67858). Голотип представлений майже повним зчленованим скелетом.

Назва роду Contemptor походить від латинського слова, що означає «презирливий», і, за словами авторів опису, пов’язана з грізним зовнішнім виглядом представників цього роду. Видова назва вшановує Мастіно делла Скала (Mastino della Scala), магістра міста Верони (Італія) у 1262–1277 роках. Вона також пов’язана з італійським словом «mastino», що означає «мастиф», через великі ікла цього виду.

Contemptor належить до ряду Scombriformes та родини Gempylidae, або змієподібних скумбрій. Двома іншими представниками родини Gempylidae з лагерштатту Монте-Солане є Krampusichthys та Thryrsitoides.

Скам’янілості

Джерела

The post Contemptor first appeared on Вимерлий світ.

Paulodon

admin — Fri, 28 Aug 2026 15:51:34 +0000

Paulodon — рід рослиноїдних птахотазових динозаврів, що належить до Euornithopoda і мешкав у ранньому крейдяному періоді на території сучасної Іспанії. Єдиний описаний вид — Paulodon galvensis. Типовим видом є Iguanodon galvensis.

У 1984 році палеонтолог-аматор Хосе Марія Ерреро (José María Herrero) знайшов у глиняній копальні поблизу Сан-Крістобаля багате родовище «SC-1» з кістками еуорнітоподів, яке частково було розкопано Палеонтологічним музеєм Гальве. Пізніше, у 2008 та 2011 роках Фонд «Conjunto Paleontologico de Teruel-Dinópolis» розкопав там набагато більше кісток. У 2008 році було відкрито друге місцезнаходження, «SC-2», яке було розкопано у 2011 році. Серед знайдених там кісток були переважно екземпляри тварин, що щойно вилупилися з яєць, а також рідкісні ембріони.

На думку дослідників, ця форма була новим видом, тісно пов’язаним з Iguanodon bernissartensis. У 2015 році цей вид отримав назву Iguanodon galvensis, яку йому дали Франсіско Хав’єр Верду (Francisco Javier Verdú), Рафаель Ройо-Торрес (Rafael Royo-Torres), Альберто Кобос (Alberto Cobos) та Луїс Алькала (Luis Alcala). Назва виду походить від міста Гальве.

Голотип, MAP-4787, був знайдений у 2008 та 2011 роках у шарі глини формації Камарільяс, розташованої в басейні Маестразго, що датується раннім баремом. Він складається з часткового скелета з черепом. До його складу входять передщелепна, зубна, посторбітальна кістки, квадратна кістка, зуби, дуга атланта, частини шийних хребців, крижовий хребець, ребра, коракоїд, лопатка, обидві лобкові кістки, обидві сідничні кістки та права стегнова кістка. Ще одна зубна кістка, яка, ймовірно, належить типовому зразку, була знайдена ще в 1984 році.

Паратипом є SCH-10 — права зубна кістка молодої особини, що входить до колекції Палеонтологічного музею де Гальве. Крім того, до SC-2 віднесені зразки від MAP-4791 до MAP-6004, серед яких — рештки щонайменше тринадцяти новонароджених дитинчат. Вони мають приблизно однаковий розмір. Також знайдено дванадцять хребців ембріонів. У 2021 році було описано більший дорослий екземпляр.

У 2008 році Грегорі Пол (Gregory S. Paul) заявив, що багато решток було помилково віднесено до роду Iguanodon. Група природознавців погодилася з цим. У 2025 році Франко Санкарло (Franco Sancarlo), Давіде Мандорло (Davide Mandorlo) та Трейсі Лі Форд (Tracy Lee Ford) виділили для Iguanodon galvensis окремий рід Paulodon. Назва роду поєднує в собі посилання на Пола та давньогрецьке слово «oodoon», що означає «зуб». Типовим видом є оригінальний Iguanodon galvensis. Нова комбінація — Paulodon galvensis.

Публікація статті про перейменування вже в перший день викликала величезну полеміку. Виявилося, що автори не потрудилися спочатку порадитися з іспанськими дослідниками. Це не має значення для дійсності назви, але палеонтологи заперечують проти того, щоб інші без дозволу призначали таксони на основі зразків, що знаходяться в їхній колекції, тим більше якщо ті навіть не вивчали їх особисто. Ситуацію ускладнило те, що до складу іспанської команди входив студент, який саме переописував цей матеріал і сподівався самостійно запропонувати нову назву роду. Були заклики ігнорувати назву Paulodon і зрештою перейти на використання іспанської назви.

Зразок, описаний у 2021 році, мав довжину від дев’яти до десяти метрів.

У 2015 році було зазначено дві відмінні ознаки. Верхній край зубного ряду нижньої щелепи, що розташований близько до симфізу, має коротке, різке та помітне випинання. Нижній кінець сідничної кістки має відносно велике (45–50 %) заокруглене розширення порівняно з верхнім кінцем.

У 2025 році було наведено низку додаткових аутапоморфій — унікальних похідних ознак, щодо яких у цьому випадку залишається відкритим питання, чи дійсно вони присутні в матеріалі, чи ґрунтуються лише на помилкових інтерпретаціях ілюстрацій 2015 року. Третя кістка середньої частини кисті з’єднується проксимально, тобто з боку зап’ястя, наполовину з першою зап’ястковою кісткою, а наполовину — з другою зап’ястковою кісткою. На зовнішній стороні стегнової кістки поблизу зовнішнього суглобового горбка розташований шорсткий опуклий виступ. Зовнішній трохантер утворює кісткову шпору. На суглобовій поверхні основи сідничної кістки, що підтримує клубову кістку, розташована помітна опуклість.

У 2015 році I. galvensis було віднесено до родини Iguanodontidae як сестринський вид I. bernissartensis.

У 2025 році Paulodon було віднесено до більш базальної позиції — на нижньому рівні в групі Styracosterna, нижче Lanzhousaurus і вище Proa у філогенетичному дереві.

Скам’янілості

Права стегнова кістка «Iguanodon» galvensis (MAP-4787, голотип).

Джерела

The post Paulodon first appeared on Вимерлий світ.

Alligatorellus

admin — Thu, 27 Aug 2026 15:16:00 +0000

Alligatorellus — вимерлий рід атопозавридних крокодилоподібних, споріднений з Atoposaurus. Він відомий лише у Західній Європі (Франція та Німеччина) у верхньому юрському періоді (кімериджський та нижній титонський етапи), 57–148 млн років тому. Типовий вид — Alligatorellus beaumonti.

Типовий вид Alligatorellus beaumonti був описаний у 1871 році Полем Жерве (Paul Gervais). Назва роду означає «маленький алігатор». Назва виду присвячена Леонсу Елі де Бомонту (Léonce Élie de Beaumont).

Голотип — MNHL 15639, майже повний скелет на пластині та протипластині, знайдений поблизу Серена. До цього виду був віднесений ще один скелет — екземпляр MNHN 15638.

Скелет Alligatorellus, зразок LMU 1937 I 26, також було знайдено у зольхофенському вапняку в Кельхаймі, Німеччина. Цей вапняк утворився в морському середовищі, і цей екземпляр, ймовірно, був занесений хвилями до лагуни, де й скам’янів. У тому ж блоці, що й скелет, було знайдено рештки чотирьох криноїдів, які мешкали в лагуні. Скелет включає остеодерми та кінцівки, які збереглися у тривимірному вигляді. Німецький скелет демонструє більше деталей анатомії атопозавридів, ніж більшість скам’янілостей, оскільки інші рештки атопозавридів були сплющені.

У 1971 році Петер Велнхофер (Peter Wellnhofer) визначив для нього підвид Alligatorellus beaumonti bavaricus. Типовим видом став Alligatorellus beaumonti beaumonti. Однак у 2014 році його було визнано самостійним видом Alligatorellus bavaricus.

Alligatorellus depereti у 1988 році став окремим родом Montsecosuchus.

Обидва види роду Alligatorellus мають 40 хвостових хребців — це дуже велика кількість, яка вважається характерною рисою родини Atoposauridae. У цій кладі Atoposaurus, що має 50 (або більше) хвостових хребців, є представником ряду Crocodyliformes з найбільшою їхньою кількістю.

Це невеликі крокодилоподібні. У виду A. beaumonti загальна довжина становить 19,3 сантиметра, з яких 3,6 припадає на череп. У виду A. bavaricus загальна довжина становить 28,8 сантиметра, з яких 4,1 припадає на череп.

Скам’янілості

Комбінований зліпок з пластини та протипластини Alligatorellus beaumonti у Бельгійському музеї природничих наук у Брюсселі.

Джерела

The post Alligatorellus first appeared on Вимерлий світ.

Ictitherium

admin — Fri, 21 Aug 2026 15:10:00 +0000

Ictitherium — вимерлий рід з родини Hyaenidae, виділений Труессаром (Trouessart) у 1897 році. Ictitherium мешкав на всій території Євразії у пізньому міоцені.

Типовий вид — Ictitherium viverrinum. Родове ім’я походить давньогрецьких слів ἴκτις («куниця») та θηρίον («звір»). Рід Ictilherium довго був «сміттєвим» таксоном для дрібних та середніх гієнід з Євразії. Ситуація почала змінюватись лише починаючи з 80-х років XX століття. Зараз в рамках роду виділяють два безсумнівних види: Ictitherium viverrinum та Ictitherium syvalense. Присутні також деякі сумнівні види, кількість яких відрізняється в різних дослідженнях.

Іктитерій був стрункою гієною середнього розміру, завдовжки близько 1,2 метра. Його морфологія конвергентна з морфологією гривастого вовка (Chrysocyon brachyurus). Ictitherium мав довгі, стрункі ноги, схожі на ходулі. Незважаючи на ці довгі кінцівки, він не був швидким бігуном. Анатомія його суглобів, навпаки, свідчить про те, що він був пристосований до ефективного ходіння, стрибків на здобич та огляду високої трави у своєму середовищі існування — саванно-лісових угіддях.

Зубний ряд Ictitherium ідеально пристосованим до споживання комахоїдної їжі. Однак у нього не було потужних зубів, необхідних для розгризання кісток, як у сучасних гієн. Цей рід був дуже численним і широко поширеним і мав досить розвинений соціальний устрій, в рамках якого полювання здійснювалося групами.

Пізній міоцен у Східній Африці. Представлені: Ictitherium ebu, Amphimachairodus kabir, Dinofelis barlowi, Gomphotherium sp., Deinotherium bozasi, Palaeotragus germaini, Aepyceros sp.

Цей рід був віднесений Гінсбургом (Ginsburg) у 1977 році до окремої підродини під назвою Ictitheriinae в межах родини Hyaenidae. В 1982 році Куртен (Kurten) знову відніс його безпосередньо до родини Hyaenidae.

Доісторичні гієни: Ictitherium, Chasmaporthetes, Adcrocuta, Pachycrocuta.

Скам’янілості

Череп Ictitherium viverrinum в Американському музеї природної історії в Нью-Йорку.

Джерела

The post Ictitherium first appeared on Вимерлий світ.

Arctobatrachus

admin — Sun, 16 Aug 2026 15:18:00 +0000

Arctobatrachus — вимерлий рід амфібій з групи темноспондилів з родини Plagiosauridae. Рештки знайдені у формації Скульд (Skuld) у Норвегії, що датується середнім тріасом (ладиній). Рід містить єдиний вид — Arctobatrachus urdensis, відомий за частковим зчленованим скелетом, що включає череп, але не має кінцівок, таза та кінчика хвоста.

Екземпляр Arctobatrachus було виявлено під час експедиції до арктичних гір острова Ведмежого (Bjørnøya) у 1948 році. Повторна експедиція з метою вилучення решти скелета відбулася лише через 37 років. За час, що минув між цими експедиціями, значна частина скелета була пошкоджена внаслідок природного вивітрювання. Екземпляр було названо та повністю описано у 2026 році.

Скам’янілість Arctobatrachus була виявлена влітку 1948 року двома студентами Кембриджського університету під час спільної англійської експедиції, організованої Кембриджем та Лестером, на Ведмежий острів у Свальбарді, Норвегія. В результаті досліджень, проведених командою в відслоненнях формації Скульд на південному схилі Урда, найвищої вершини Мізеріф’єллет, було виявлено скелет гігантського темноспондила. Скам’янілість була роздроблена на багато фрагментів, але в основному залишалася зчленованою, складаючись із черепа, тулуба, грудного поясу та основи хвоста. Оскільки команда не була готова зібрати всю скам’янілість у такому роздробленому стані, вони зафіксували деякі фрагменти у воску та привезли їх до Музею зоології Кембриджського університету.

Наступного року Джек Лоуї (Jack Lowy) опублікував у журналі «Nature» короткий польовий звіт про відкриття скелета. У ньому він попередньо ідентифікував рештки як брахіопіда та визнав пропорції черепа порівнянними з пропорціями Gerrothorax, хоча й значно більшого розміру. На завершення він висловив надію на те, що норвезька експедиція до цього місця знайде «більше і, можливо, кращий» викопний матеріал. Пізніше, у 1949 році, Ф. Р. Паррінгтон (F. R. Parrington), директор Кембриджського музею, переслав звіт Лоуї, польові фотографії та зібрані кістки цього темноспондила до Палеонтологічного музею в Осло, Норвегія.

Через десять років А. Л. Панчен (A. L. Panchen) коротко описав вищезгаданий зразок та вперше опублікував польові фотографії. Панчен (1959) ідентифікував скам’янілість як плагіозавра, «ймовірно… з роду Plagiosternum», але «не обов’язково [типовий вид] P. granulosum», виходячи з форми черепа та його орнаментації. Він використав наявні дані щодо цієї скам’янілості як основу для нової реконструкції черепа Plagiosternum granulosum. Ознайомившись із скам’янілостями в Осло у 1951 році, Ейгіл Нільсен (Eigil Nielsen) виступив із коротким доповіддю про них на Північній геологічній конференції в Тронхеймі у 1965 році. Тут він неофіційно запропонував для цього матеріалу нову назву «Selenostega» (помилково написану як «Selenoslega») «borealis».

Пізніше вважалося, що скам’янілість не могла витримати впливу арктичних зим, тому норвезька експедиція до цього місця була організована лише в серпні 1984 року. Під керівництвом Атле Мьорка (Atle Mørk) команда того ж року випадково знову виявила зразок. Вже в тому ж місяці розпочалися повномасштабні розкопки, які завершилися наступного року. Оскільки експедиція 1948 року оголила дорсальну поверхню скам’янілості, значна її частина була сильно пошкоджена, втрачена або зміщена внаслідок вивітрювання. Матеріал, зібраний у вигляді трьох блоків, було передано до Палеонтологічного музею в Осло (зараз — палеонтологічні колекції Музею природної історії Університету Осло). Тут він зареєстрований як зразок PMO 201.958. Згадки про цей зразок на початку XXI століття відносили його до роду Plagiosternum, як представника підродини Plagiosterninae плагіозавридів з невизначеним місцем у систематиці, або, в ширшому сенсі, як плагіозаврида.

Остаточна підготовка скам’янілості відбулася в Державному музеї природної історії Штутгарта (Німеччина). Тут її досліджували Райнер Шох (Rainer R. Schoch) з колегами. У 2026 році Шох і його колеги на основі цих скам’янілих решток офіційно описали Arctobatrachus urdensis як новий рід і вид базальних плагіозавридів. Вони визначили PMO 201.958 як голотипний екземпляр. Назва роду, Arctobatrachus, є відсиланням як до Арктичного регіону Норвегії, де було зібрано голотип, так і до назви «Ведмежий острів», що включає грецьке слово ἄρκτος — «ведмідь». До нього додано грецьке слово βάτραχος, що означає «жаба» або, у ширшому значенні, «амфібія». Видова назва urdensis походить від назви Урд — гірської вершини, на якій було знайдено голотип.

На основі фотографій, зроблених у 1948 році, дослідники відтворили відсутні частини черепа. Сам череп мав вражаючу ширину 70 см, але довжину лише близько 21 см (~8,3 дюйма), що надавало йому незвичайної форми. Череп був набагато ширшим, ніж довшим, а його контур утворював майже ідеальне півколо. Його величезні розміри, великі зуби та незвично широка паща свідчили про те, що це був активний мисливець і, можливо, верхівковий хижак. Крім того, його риси не були схожі на жодні інші, що вказувало на те, що це був цілком новий вид. Його назвали Arctobatrachus urdensis. Філогенетичний аналіз показав, що Arctobatrachus один із найдавніших представників родини плагіозавридів. Це дало дослідникам рідкісну можливість уявити, як могли виглядати предки цього дивного роду. Спочатку ці істоти були активними плавцями з менш плоскими тілами, перш ніж еволюціонувати в більш осілих плоскотілих тварин.

Скам’янілості

PMO 201.958, типовий екземпляр Arctobatrachus urdensis. A — череп у тому вигляді, в якому його було виявлено у 1948 році. B — крупний план лівої щоки (1948). C — череп і скелет тулуба (1948). D — череп у сучасному стані (2025), що демонструє інтенсивне вивітрювання, яке відбулося між 1948 роком і остаточним розкопкою у 1985 році. E — інтерпретаційний малюнок зразка у тому вигляді, в якому його було знайдено, на основі польових фотографій, зроблених у 1948 році, та наявних на даний час решток.

Джерела

The post Arctobatrachus first appeared on Вимерлий світ.

Pharyngolepis

admin — Sat, 15 Aug 2026 15:06:32 +0000

Pharyngolepis — вимерлий рід примітивних безщелепних риб, які мешкали у силурійський період на території сучасної Норвегії. Типовий вид — Pharyngolepis oblonga.

Pharyngolepis був рибою середніх розмірів, зазвичай довжиною близько 15–20 сантиметрів. На відміну від багатьох інших анаспідів, він мав відносно просту будову голови без широкого кісткового панцира. За ступенем видовження тіла та стилем плавання його будову можна певною мірою порівняти з сучасними вуграми.

У Pharyngolepis були добре розвинені анальний і хвостовий плавці, але не було парних або спинних плавців, які допомогли б йому утримувати рівновагу у воді, і тому, ймовірно, він був поганим плавцем і мешкав у безпосередній близькості від морського дна. Замість грудних плавців у Pharyngolepis красувалися кісткові шипи, можливо, для захисту від хижаків. Уздовж спини також був ряд шипів.

Pharyngolepis мав гіпоцеркальний хвіст, у якого нижня лопать була розвиненішою за верхню. Він також мав унікальні плавці, що простягалися вздовж усього боків тіла. Вони не є гомологічними до плавців, що спостерігаються у сучасних риб. Усі представники класу Anaspida є хребетними, але належать до справжніх безщелепних у лінії циклостомів на еволюційному дереві хребетних. Це означає, що вони ближче споріднені з міксинами, міногами та конодонами, ніж із сучасними рибами.

Pharyngolepis oblonga

Ймовірно, Pharyngolepis захоплював їжу з дна океану.

Birkenia, Pharyngolepis, Lasanius та Jamoytius

Pharyngolepis oblongus. Екземпляр з Музею природознавства в Гетеборзі.

Скам’янілості

Скам’янілість Pharyngolepis у Гетеборзькому музеї природної історії.

Джерела

The post Pharyngolepis first appeared on Вимерлий світ.

Beneziphius

admin — Sat, 01 Aug 2026 14:06:00 +0000

Beneziphius — вимерлий рід китоподібних родини Ziphiidae. Його рештки виявлені в морських відкладах від пізнього міоцену до пліоцену в Бельгії та в рибальських угіддях біля берегів Іспанії.

Назва роду Beneziphius утворена поєднанням термінів «Bene», що вшановує бельгійського натураліста П’єра-Жозефа Ван Бенедена (Pierre-Joseph van Beneden, 1809–1894), та «Ziphius» — типового роду родини Ziphiidae. П’єр-Жозеф ван Бенеден був піонером у дослідженні неогенових морських ссавців з Бельгії.

Відомі два види: B. brevirostris та B. cetariensis. Рід Beneziphius відрізняється від інших примітивних дзьоборилових китів («клада Messapicetus» за визначенням Біануччі, Bianucci et al., 2016) тим, що його передщелепні кістки, злиті в одну кістку та потовщені, зверху перекривають мезоростральну борозну майже на всій її довжині. Два види Beneziphius відрізняються один від одного розмірами, довжиною рилової частини, довжиною передньощелепної кістки та особливостями передньощелепної мішкоподібної ямки.

B. cetariensis відомий лише з фрагмента черепа, який був виловлений з морського дна за допомогою донних тралів, тому його точний вік невідомий. Виходячи з даних про споріднені види, вважається, що він датується періодом між серединою міоцену та початком пліоцену, приблизно 13–5 мільйонів років тому.

Його довжина становила близько 4 м. B. cetariensis мав досить коротке і вузьке рило та був практично беззубим. Були виявлені лише сліди невеликих рудиментарних зубів, які, ймовірно, були повністю занурені в ясна. Самці цього виду, ймовірно, мали пару бивнеподібних «бойових зубів» на кінці нижньої щелепи, подібно до деяких інших дзьоборилових китів. Ці “бивні”, ймовірно, використовувалися під час сутичок між собою.

Задня частина черепа Beneziphius також була пропорційно високою. Хоча вона не була такою витонченою, як у деяких інших викопних видів, вона, можливо, все ж виконувала функцію «внутрішніх рогів» — демонстраційних структур, видимих лише за допомогою ехолокації.

Скам’янілості

Фрагмент черепа Beneziphius cetariensis, голотип (SGHNMF MA0953) у правобічному (A) та вентральному (B) ракурсах.

Джерела

The post Beneziphius first appeared on Вимерлий світ.

Delapparentia

admin — Wed, 29 Jul 2026 16:34:25 +0000

Delapparentia — рід ігуанодонтових динозаврів з раннього крейдового періоду, знайдений у Гальве (провінція Теруель, Іспанія). Єдиним відомим видом є Delapparentia turolensis.

Типовий зразок, MPT/I.G, був знайдений навесні 1958 року палеонтологом-аматором Хосе Марією Ерреро Марсо (José María Herrero Marzo). З 25 вересня 1958 року його відкопував професор Дімас Фернандес-Галіано (Dimas Femández-Galiano) за допомогою голландської групи з Утрехтського університету на чолі з Густавом Генріхом Ральфом фон Кенігсвальдом (Gustav Heinrich Ralph von Koenigswald). У 1960 році Альберт-Фелікс де Лапарент (Albert-Félix de Lapparent) відніс ці знахідки до виду Iguanodon bernissartensis.

Зразок було виявлено та зібрано в місцевості Ла-Мака-3 у формації Камарільяс поблизу міста Гальве, що датується ранньою стадією барему (приблизно 130–127 мільйонів років тому), і він представляє собою частковий скелет дорослої особини без черепа. Знахідка складається з чотирьох шийних хребців, двадцяти восьми нейрапофізів, двох крижових хребців, чотирнадцяти хвостових хребців, фрагментів шийних, спинних і грудних ребер, фрагментів п’яти шевронів, численних окостенілих сухожиль, а також лівих лобкової та клубової кісток. Деякі інші кістки, помилково ідентифіковані де Лапарентом як належні зауроподу Aragosaurus, пізніше були віднесені до Delapparentia, серед них — сіднична кістка.

У 2006 році Хосе Ігнасіо Руїс-Оменяка (José Ignacio Ruiz-Omeñaca) у своїй дисертації визначив цей матеріал як новий таксон — Delapparentia turolensis. Оскільки назви, опубліковані в дисертаціях, є недійсними (nomina ex dissertatione), він згодом офіційно затвердив цю назву у статті 2011 року. Назва роду вшановує де Лаппарента, а видова назва походить від латинської назви Теруеля — Turia.

Delapparentia була великим видом, приблизно на 15 % довшим за Iguanodon bernissartensis. Її довжину оцінюють у 10 метрів, а вагу — у 3,5 тонни. Довжина клубової кістки становить 78 сантиметрів. У первинному описі роду, виконаному Руїсом-Оменьякою, було встановлено кілька аутапоморфій (унікальних ознак) Delapparentia: задні дорсальні ребра з довгими, паралельними та незрощеними капітулами й туберкулами, окостенілі грудинні ребра, а також прямий і розширений у латеромедіальному напрямку преацетабулярний відросток клубової кістки. Вона також має унікальне поєднання ознак, зокрема передні спинні ребра з пневматичним отвором та сідничну кістку, яка є великою порівняно з клубовою. На основі нових решток Гаска (2015, Gasca) з колегами запропонували переглянутий діагноз. У ньому вони відзначили пропорційно високі нервові відростки та пов’язали цей вид із раніше описаним Barilium з Англії на підставі морфології клубової кістки.

У 2011 році Руїс-Оменьяка відніс Delapparentia до групи Iguanodontoidea. Визнання Delapparentia окремим таксоном пізніше було піддано сумніву. Верду (Verdú) з колегами провели дослідження індивідуальних відмінностей серед зразків Iguanodon bernissartensis і виявили, що пропорції невральних відростків у Delapparentia не виходили за межі діапазону варіацій у I. bernissartensis. Вони вважали, що Delapparentia — стара доросла особина I. bernissartensis. Однак дослідження 2026 року встановило, що це окремий вид, який є ближчим родичем Magnamanus та «Iguanodon» galvensis. Щодо останнього автори висловили думку, що для нього потрібно ввести нову назву роду.

Тварини з формації Камарільяс: Delapparentia turolensis, Camarillasaurus cirugedae, Gideonmantellia amosanjuanae.

Скам’янілості

Джерела

The post Delapparentia first appeared on Вимерлий світ.