Beneziphius — вимерлий рід китоподібних родини Ziphiidae. Його рештки виявлені в морських відкладах від пізнього міоцену до пліоцену в Бельгії та в рибальських угіддях біля берегів Іспанії.

Назва роду Beneziphius утворена поєднанням термінів «Bene», що вшановує бельгійського натураліста П’єра-Жозефа Ван Бенедена (Pierre-Joseph van Beneden, 1809–1894), та «Ziphius» — типового роду родини Ziphiidae. П’єр-Жозеф ван Бенеден був піонером у дослідженні неогенових морських ссавців з Бельгії.

Відомі два види: B. brevirostris та B. cetariensis. Рід Beneziphius відрізняється від інших примітивних дзьоборилових китів («клада Messapicetus» за визначенням Біануччі, Bianucci et al., 2016) тим, що його передщелепні кістки, злиті в одну кістку та потовщені, зверху перекривають мезоростральну борозну майже на всій її довжині. Два види Beneziphius відрізняються один від одного розмірами, довжиною рилової частини, довжиною передньощелепної кістки та особливостями передньощелепної мішкоподібної ямки.

B. cetariensis відомий лише з фрагмента черепа, який був виловлений з морського дна за допомогою донних тралів, тому його точний вік невідомий. Виходячи з даних про споріднені види, вважається, що він датується періодом між серединою міоцену та початком пліоцену, приблизно 13–5 мільйонів років тому.

Його довжина становила близько 4 м. B. cetariensis мав досить коротке і вузьке рило та був практично беззубим. Були виявлені лише сліди невеликих рудиментарних зубів, які, ймовірно, були повністю занурені в ясна. Самці цього виду, ймовірно, мали пару бивнеподібних «бойових зубів» на кінці нижньої щелепи, подібно до деяких інших дзьоборилових китів. Ці “бивні”, ймовірно, використовувалися під час сутичок між собою.

Задня частина черепа Beneziphius також була пропорційно високою. Хоча вона не була такою витонченою, як у деяких інших викопних видів, вона, можливо, все ж виконувала функцію «внутрішніх рогів» — демонстраційних структур, видимих лише за допомогою ехолокації.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Beneziphius
2. https://fr.wikipedia.org/wiki/Beneziphius
3. https://www.researchgate.net/publication/311681053_A_new_species_of_the_fossil_beaked_whale_Beneziphius_Cetacea_Odontoceti_Ziphiidae_from_the_ocean_floor_off_Galicia_and_biostratigraphic_reassessment_for_the_age_of_the_type_species
4. https://alphynix.tumblr.com/post/823322683948285952/beneziphius-cetariensis-was-an-early-beaked-whale

The post Beneziphius first appeared on Вимерлий світ.

Delapparentia — рід ігуанодонтових динозаврів з раннього крейдового періоду, знайдений у Гальве (провінція Теруель, Іспанія). Єдиним відомим видом є Delapparentia turolensis.

Типовий зразок, MPT/I.G, був знайдений навесні 1958 року палеонтологом-аматором Хосе Марією Ерреро Марсо (José María Herrero Marzo). З 25 вересня 1958 року його відкопував професор Дімас Фернандес-Галіано (Dimas Femández-Galiano) за допомогою голландської групи з Утрехтського університету на чолі з Густавом Генріхом Ральфом фон Кенігсвальдом (Gustav Heinrich Ralph von Koenigswald). У 1960 році Альберт-Фелікс де Лапарент (Albert-Félix de Lapparent) відніс ці знахідки до виду Iguanodon bernissartensis.

Зразок було виявлено та зібрано в місцевості Ла-Мака-3 у формації Камарільяс поблизу міста Гальве, що датується ранньою стадією барему (приблизно 130–127 мільйонів років тому), і він представляє собою частковий скелет дорослої особини без черепа. Знахідка складається з чотирьох шийних хребців, двадцяти восьми нейрапофізів, двох крижових хребців, чотирнадцяти хвостових хребців, фрагментів шийних, спинних і грудних ребер, фрагментів п’яти шевронів, численних окостенілих сухожиль, а також лівих лобкової та клубової кісток. Деякі інші кістки, помилково ідентифіковані де Лапарентом як належні зауроподу Aragosaurus, пізніше були віднесені до Delapparentia, серед них — сіднична кістка.

У 2006 році Хосе Ігнасіо Руїс-Оменяка (José Ignacio Ruiz-Omeñaca) у своїй дисертації визначив цей матеріал як новий таксон — Delapparentia turolensis. Оскільки назви, опубліковані в дисертаціях, є недійсними (nomina ex dissertatione), він згодом офіційно затвердив цю назву у статті 2011 року. Назва роду вшановує де Лаппарента, а видова назва походить від латинської назви Теруеля — Turia.

Delapparentia була великим видом, приблизно на 15 % довшим за Iguanodon bernissartensis. Її довжину оцінюють у 10 метрів, а вагу — у 3,5 тонни. Довжина клубової кістки становить 78 сантиметрів. У первинному описі роду, виконаному Руїсом-Оменьякою, було встановлено кілька аутапоморфій (унікальних ознак) Delapparentia: задні дорсальні ребра з довгими, паралельними та незрощеними капітулами й туберкулами, окостенілі грудинні ребра, а також прямий і розширений у латеромедіальному напрямку преацетабулярний відросток клубової кістки. Вона також має унікальне поєднання ознак, зокрема передні спинні ребра з пневматичним отвором та сідничну кістку, яка є великою порівняно з клубовою. На основі нових решток Гаска (2015, Gasca) з колегами запропонували переглянутий діагноз. У ньому вони відзначили пропорційно високі нервові відростки та пов’язали цей вид із раніше описаним Barilium з Англії на підставі морфології клубової кістки.

У 2011 році Руїс-Оменьяка відніс Delapparentia до групи Iguanodontoidea. Визнання Delapparentia окремим таксоном пізніше було піддано сумніву. Верду (Verdú) з колегами провели дослідження індивідуальних відмінностей серед зразків Iguanodon bernissartensis і виявили, що пропорції невральних відростків у Delapparentia не виходили за межі діапазону варіацій у I. bernissartensis. Вони вважали, що Delapparentia — стара доросла особина I. bernissartensis. Однак дослідження 2026 року встановило, що це окремий вид, який є ближчим родичем Magnamanus та «Iguanodon» galvensis. Щодо останнього автори висловили думку, що для нього потрібно ввести нову назву роду.

Скам’янілості

Джерела

1. https://nl.wikipedia.org/wiki/Delapparentia
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Delapparentia
3. https://a-dinosaur-a-day.com/post/148701483390/delapparentia-turolensis
4. https://www.prehistoric-wildlife.com/species/delapparentia/
5. https://www.deviantart.com/cisiopurple/art/Delapparentia-1349834674
6. https://www.deviantart.com/jesusgamarra/art/Delapparentia-turolensis-772044877
7. https://www.deviantart.com/carlosdino/art/De-Lapparent-s-ornithopod-317713542
8. https://www.deviantart.com/durbed/art/Delapparentia-turolensis-276114594
9. https://www.deviantart.com/ntamura/art/Dinosaurs-of-the-Camarillas-formation-in-Spain-353610449
10. https://novataxa.blogspot.com/2015/12/delapparentia.html

The post Delapparentia first appeared on Вимерлий світ.

Palaeopleurosaurus — вимерлий рід діапсидних рептилій з групи Sphenodontia. Скам’янілості тварини були виявлені в Німеччині (Гольцмаден і Керкхофен) у сланцях Посідонії, що відносяться до нижнього тоарського віку (рання юра) і датовані віком 182–180 мільйонів років тому.

У обох місцезнаходженнях голотип походить із середньої секції, розташованої безпосередньо під секцією Seagrasschiefer (підзона Bifrons), що, ймовірно, пов’язано з одночасно зафіксованою регресією моря. Спочатку Paleopleurosaurus описували як представника проміжної морфології між наземними дзьобоголовими пізнього тріасу — раннього юрського періоду та повністю водним Pleurosaurus з пізнього юрського періоду. Дослідження нового зразка надало додаткову інформацію, що підтверджує існування раньої лінії подовжених дзьобоголових, хоча й із збереженими ознаками наземних родів, таких як Kallimodon. Іншою формою водного дзьобоголового є Ankylosphenodon.

Ця тварина, довжиною приблизно 40–50 сантиметрів, мала видовжене тіло і досить сильно відрізнялася від інших «типових» дзьобоголових юрського та тріасового періодів, а також від сучасної туатари (останньої з дзьобоголових). Череп мав типову для дзьобоголових будову, з відносно короткою мордою та «гачком» у передній частині передщелепи. Подовжене тіло, натомість, мало дуже міцні ребра та гастралії, які мали пахіостоз — стан, характерний для багатьох водних плазунів та ссавців. Лапи Palaeopleurosaurus були короткими, але ані вони, ані тіло ще не досягли того рівня спеціалізації, який спостерігається у інших пізніших водних дзьобоголових, таких як Pleurosaurus з верхнього юрського періоду.

Palaeopleurosaurus вказує, що у плеврозаврів протягом юри поступово відбувалася спеціалізація скелета до водного способу життя, про що свідчить підвищена щільність кісток у гастраліях. Він має схожі риси з іншими морськими рептиліями, такими як представники Sauropterygia. Зокрема, це наявність чітко вираженого шва між центром хребця та нервовою дугою, а також редукована грудина. Однак відсутність збільшення щільності кісток ребер і стегнових кісток свідчить про те, що лінія Palaeopleurosaurus не досягнула рівня адаптованості Pleurosaurus. Це визначається відсутністю остеосклерозу та пахіостозу, за винятком потовщеної ділянки діафізу плечової кістки, остання є такою ж вузькою, як у наземних дзьобоголових, таких як Clevosaurus.

Palaeopleurosaurus, ймовірно, все ще міг виходити на сушу, наприклад, для відкладання яєць. Гістологія показує, що кількість кілець росту у палеоплеврозавра була меншою, ніж у сучасних туатар, що, можливо, вказує на меншу тривалість життя.

Скам’янілості

Джерела

1. https://it.wikipedia.org/wiki/Palaeopleurosaurus_posidoniae
2. https://extinct-animals.fandom.com/ru/wiki/Палеоплеврозавр
3. https://en.wikipedia.org/wiki/Palaeopleurosaurus
4. https://www.deviantart.com/paleopete/art/Palaeopleurosaurus-and-Crinoid-Raft-Paleoart-1357543928

The post Palaeopleurosaurus first appeared on Вимерлий світ.

Breugnathair — вимерлий рід лускатих рептилій, відомий із середньоюрської (батської) формації Кілмалуаг у Шотландії. Рід містить єдиний вид — Breugnathair elgolensis, відомий за розчленованим частковим скелетом, що включає кістки черепа.

Breugnathair віднесено до загадкової родини Parviraptoridae. Представники цієї клади характеризуються незвичайним набором суперечливих анатомічних ознак. В деяких аспектах їх можна порівняти зі зміями та варанідами в межах Toxicofera, водночас вони мають кілька ознак, відмінних від усіх сучасних груп лускатих рептилій.

Голотипний зразок Breugnathair, NMS G.2023.7.1, був виявлений у 2015 році Стігом Волшем (Stig A. Walsh) у відслоненнях формації Кілмалуаг на північ від села Елгол на острові Скай (півострів Стратейрд), Шотландія. Зразок складається з різних розчленованих решток однієї особини, розкиданих на площі близько 19 сантиметрів у вапняковій плиті. Серед ідентифікованих кісток — кістки передніх і задніх кінцівок, елементи грудного та тазового поясів, шийні, спинні та хвостові хребці, ребра, а також елементи черепа та нижньої щелепи.

У 2025 році Роджер Бенсон (Roger B. J. Benson) з колегами на основі цих скам’янілостей описали Breugnathair elgolensis як новий рід і вид лускатих. Назва роду, Breugnathair, походить від шотландсько-гельського слова brjiag Nahɪrj, що означає «хибна змія». Видова назва, elgolensis, пов’язана з тим, що екземпляр було знайдено поблизу Елгола.

Вчені зазначили, що Breugnathair мав змієподібні щелепи та зуби, вигнуті назад, подібні до зубів сучасних пітонів. На відміну від сучасних змій, він мав пропорції та кінцівки ящірки.

Breugnathair відрізняється від представників родини Parviraptoridae вужчими тім’яними кістками, коротшими міжзубними гребенями та більш різко загнуті назад коронками зубів. Вчені зазначили, що тривалий ріст і пізня скелетна зрілість нагадували варанів, а лемешева кістка була схожа на лемеші у змій та суперечливого плазуна Oculudentavis. У статті з описом також висловлюється припущення, що низький череп із пропорційно довгим рилом був найбільш схожим на череп варанів, мозазаврів та деяких геконів, таких як сучасний рід безногих геконів Lialis.

Дослідження гістології плечової та стегнової кісток свідчить про повільний цикл росту. На зрізах плечової кістки чітко видно 9 виразних слідів припинення росту, що вказує на мінімальний вік особини — 9 років. Кортикальне ремоделювання стегнової кістки стерло сліди ранніх етапів росту, через що кількість слідів зменшилася до 6. Зменшення відстані між зонами росту у напрямку від центру до краю свідчить про те, що на момент смерті особина була близька до скелетної зрілості або вже її досягла. Ще одним доказом скелетної зрілості є повне окостеніння мищелків хребців та злиття сурангулярної, передсуглобової та суглобової кісток в одне ціле. За характером росту Breugnathair нагадував сучасних варанів.

Стратиграфія формації Кілмалауг охоплює більшу частину батонського етапу середньої юри, а Breugnathair elgolensis було знайдено в шарах гірських порід, вік яких конкретно датується 166 мільйонами років тому. Breugnathair, ймовірно, співіснував з амфібіями, такими як саламандра Marmorerpeton, однією з найдавніших водних черепах Eileanchelys, лускатими, такими як близькоспоріднений Parviraptor, хорістодерами, динозаврами, птерозавром Ceoptera та кількома ссавцеподібними.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Breugnathair
2. https://www.bbc.com/news/articles/cn82p1jy3eeo
3. https://novataxa.blogspot.com/2025/10/breagnathair.html
4. https://dinopedia.fandom.com/wiki/Breugnathair
5. https://extinct-animals.fandom.com/ru/wiki/Бревгнатайр

The post Breugnathair first appeared on Вимерлий світ.

Paleoanomala — вимерлий рід мереживниць (Tingidae) з підродини Ebboinae, відомий із двох викопних видів, знайдених у бурштині нижньої крейди М’янми та Іспанії.

Рід був вперше описаний Джорджем Пойнаром (George O. Poinar) та Фернандо Вегою (Fernando E. Vega) у 2020 році на основі типового виду з бурштину М’янми. Спочатку його відносили до підродини Tingiometrinae. Проте перегляд жилкування передніх крил, здійснений у 2026 році групою дослідників на чолі з Леонідасом-Романосом Давраноглу (Leonidas-romanos Davranoglou), показав майже ідентичні візерунки жилкування у Paleoanomala, Tingiometra (Tingiometrinae) та Hispanocader (родина Hispanocaderidae). На підставі цього та інших спільних морфологічних ознак підродину Tingiometrinae та родину Hispanocaderidae об’єднали (синонімізували) з Ebboidae, яку відтоді розглядають як підродину Ebboinae (stat. nov.) у складі родини Tingidae.

Крім того, вид Paleoanomala aptenus Poinar & Vega, 2020 визнано молодшим синонімом виду Tingiometra yuripopovi Golub & Heiss, 2020, а останній перенесено до роду Paleoanomala як Paleoanomala yuripopovi comb. nov. Належність самцевого паратипу, раніше віднесеного до цього виду, залишається невизначеною — його тимчасово трактують як Ebboinae indet.

Назва Paleoanomala має жіночий рід. Вид включає два види: Paleoanomala yuripopovi та Paleoanomala decapitata.

Paleoanomala yuripopovi (Golub & Heiss, 2020), comb. nov. — початково описаний як Tingiometra yuripopovi; синонім — Paleoanomala aptenus Poinar & Vega, 2020. Походить із сеноманського бурштину М’янми.

Paleoanomala decapitata Davranoglou, Fabrikant, Peñalver, Pérez-de la Fuente, Álvarez-Parra & Delclòs, 2026 — новий вид, описаний із нижньокрейдового (верхньоальбського) бурштину родовища Пеньясеррада I (провінція Бургос, Іспанія). Назва виду, decapitata, походить від латинського прикметника decapitatus, що означає «обезголовлений» або «безголовий». Це пов’язано з відсутністю голови у голотипі.

Голотип Paleoanomala decapitata — самка (MCNA-9548), знайдена у бурштині верхнього альбу, зафіксована у блоці прозорої смоли. Він зберігається в Музеї природничих наук Алави, Віторія-Гастейс (Країна Басків), Іспанія. Голова, передньогруди та ноги відсутні, за винятком метакокса. Інших інклюзій виявлено не було.

До опису P. decapitata рід Paleoanomala був відомий виключно з сеноманського бурштину у М’янмі. Знахідка іспанського виду суттєво розширила відому палеогеографічну область роду, а також збагатила відому різноманітність мереживних клопів у бурштинових відкладах Іспанії.

Автори опису P. decapitata також провели узагальнення палеобіогеографічних зв’язків членистоногих із крейдового іспанського бурштину. Знахідка вказує на широкі фауністичні зв’язки між Іберією, М’янмою та Близьким Сходом упродовж раннього крейдового періоду — це відображає широке поширення смолоносних лісових екосистем на теренах Лавразії того часу.

Скам’янілості

Джерела

1. https://zoobank.org/References/f6f2be8e-73d1-4a03-8795-b1d580506cb7
2. https://palaeobiology.web.ox.ac.uk/publication/2442218/crossref
3. https://www.researchgate.net/publication/408192898_A_new_lace_bug_from_Lower_Cretaceous_Spanish_amber_informs_the_evolution_of_forewing_venation_in_Tingidae_Hemiptera_Miroidea
4. https://onlinelibrary.wiley.com/doi/10.1002/spp2.70107
5. https://novataxa.blogspot.com/2026/07/paleoanomala.html

The post Paleoanomala first appeared on Вимерлий світ.

Samotherium — вимерлий рід із родини Giraffidae, що мешкав у міоцені та пліоцені на території Євразії та Африки. Типовий вид — S. boissieri, описаний у 1889 році.

Ця тварина була великими розмірами (лише череп досягав довжини близько 60 сантиметрів, а висота у холці могла перевищувати 2 метри), а статура була відносно стрункою. Лапи були довгими та стрункими, але міцними, а череп — видовженим і досить схожим на череп сучасної жирафи. Загалом зовнішній вигляд Samotherium, ймовірно, був дуже схожим на вигляд сучасного окапі, але статура була значно міцнішою, а розміри — більшими.

Samotherium мав на голові два осикони. Осикони зазвичай були спрямовані вгору й вигнуті назад. У самців вони були більшими та сильніше вигнутими, хоча у китайського виду S. sinense осикони прямі та спрямовані вбік, а не вгору. Інші китайські види (наприклад, S. fuguensis та S. quadricornis) мали ще два оксикони, спрямовані вперед.

Samotherium, вперше описаний у 1888 році Форсайтом Мейджором (Forsyth Major), був одним із перших великих жирафів. Він еволюціонував від більш примітивних і менших за розмірами видів, таких як Palaeotragus, у міоцені, ймовірно, у Східній Європі або Південній Азії. Згодом він поширився в Азії та проник навіть до Африки, де розвинувся у вид S. africanus. Останній вважається можливим предком пізніших форм африканських жирафоподібних, можливо, споріднених із справжніми жирафами. Серед різних видів Samotherium варто згадати S. boissieri, знайдений у Греції (Самос), та S. neumayri, знайдений в Іраку та Китаї, який існував аж до нижнього пліоцену. У Китаї Samotherium зазнав значної еволюційної диверсифікації: відомі різні види (S. sinense, S. tafeli, S. fuguensis) з особливим розташуванням рогів. Деякі види (зокрема S. tafeli та S. fuguensis) деякі вчені вважають такими, що належать до окремого роду — Shansitherium. Інші вчені, навпаки, вважають, що деякі китайські форми слід віднести до виду S. boissieri. Форма, споріднена з Samotherium boissieri, була описана на півдні Італії, в районі Чессаніті (Marra et al., 2009).

Пневматичні порожнини в черепі самотеріума вважаються еволюційною ознакою жирафів. Найдавніші види, такі як Palaeotragus, їх не мали, тоді як сучасні жирафи мають аналогічні структури. Вони слугують для збільшення розміру черепа без збільшення маси. Припускається, що вони були важливою передумовою, яка дозволила жирафам подовжити шию. Збільшення розмірів цих лобових пазух стало причиною зміщення осиконів, які спочатку розташовувалися над очницями, а згодом — у центральній частині черепа.

Зубний ряд був більш спеціалізованим порівняно з більш примітивними формами жирафів (такими як Palaeotragus). Моляри, як правило, були вищими (іпсодонтними), як і у сучасних видів.

Викопні рештки свідчать про те, що Samotherium мав округлу морду, що вказує на пасовищний спосіб життя та середовище існування, яке складалося з луків. Одним із поширених хижаків цієї тварини був Amphimachairodus.

Біолог Річард Елліс (Richard Ellis) висунув гіпотезу, що череп самотеріума зображений на давньогрецькій вазі як чудовисько, з яким бореться Геракл. Однак інші автори стверджують, що, швидше за все, це череп варана.

Дослідження 2015 року показало, що довжина шиї самотеріума була проміжною між довжиною шиї жирафа та окапі, судячи з результатів дослідження зразків S. major, знайдених у Греції. Вид S. major зустрічається в Румунії, Греції та Туреччині.

Мікрозношування зубів S. boissieri дуже схожі на такі у сучасних гну, що свідчить про те, що цей вид був травоїдом або, принаймні, мав проміжний тип харчування, на відміну від сучасних жирафів, які харчуються листям.

Скам’янілості

Джерела

1. https://it.wikipedia.org/wiki/Samotherium
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Samotherium
3. https://alphynix.tumblr.com/post/820788161858945024/have-you-ever-seen-half-a-giraffe-samotherium
4. https://age-of-mammals.ucoz.ru/index/samoterii/0-2581
5. https://uchytel.com/ua/Samotherium

The post Samotherium first appeared on Вимерлий світ.

Simosaurus — вимерлий рід морських рептилій з надряду Sauropterygia, що існував у середньому тріасі в Центральній Європі. Скам’янілості цього виду були знайдені у відкладах у Франції та Німеччині, вік яких становить приблизно 230 мільйонів років. Зазвичай його класифікують як нотозавра, але також вважали пахіплеврозавром або більш примітивним представником надряду Sauropterygia.

Довжина Simosaurus становила від 3 до 4 метрів. Він мав тупу, сплощену голову та великі отвори за очима, які називаються верхніми скроневими ямками. Ці ямки більші за очні ямки, але не такі великі, як у інших нотозаврів. Simosaurus також відрізняється від інших нотозаврів тим, що має тупі зуби, які, ймовірно, використовувалися для подрібнення організмів із твердою оболонкою. Щелепний суглоб розташований далеко ззаду, виступаючи за межі основної частини черепа.

Типовий вид роду Simosaurus, S. gaillardoti, був описаний німецьким палеонтологом Крістіаном Еріхом Германном фон Мейєром (Christian Erich Hermann von Meyer) у 1842 році. Того ж року фон Мейєр також описав S. mougeoti. У 1855 році він описав третій вид — S. guilelmi. Оскар Фраас (Oscar Fraas) описав S. pusillus у 1881 році. Однак через рік його було перенесено до окремого роду — Neusticosaurus. Останнім часом S. mougeoti та S. guilelmi вважаються молодшими синонімами S. gaillardoti, що означає, що вони представляють один і той самий вид.

Перші скам’янілості Simosaurus, описані фон Мейером, були знайдені в Люневілі, Франція. Їх виявили у верхньому шарі Мушелькальку, що датується ладинським етапом середнього тріасу. Серед знахідок у Франції — голотипний череп S. gaillardoti та фрагмент нижньої щелепи, що відноситься до S. mougeoti. Обидві знахідки були описані фон Мейєром. Череп, який послужив основою для першого опису Simosaurus, згодом загубився. Хоча спочатку нижню щелепу відносили до Simosaurus, у одній із пізніших праць фон Мейєра її позначили як «Nothosaurus mougeoti».

Додаткові рештки Simosaurus були знайдені у Франконії та Вюртемберзі в Німеччині. Герцог Вільгельм Вюртемберзький (William of Württemberg) виявив повний череп і надіслав його фон Мейеру в 1842 році. На основі цього черепа фон Мейер описав вид S. guilelmi, зазначивши, що він був меншим і вужчим, ніж черепи типового виду. Повний скелет, який спочатку відносили до S. guilelmi, було визначено як неотип Simosaurus. Деякі німецькі скам’янілості було знайдено у стратиграфічно молодших відкладах Кейпера, але вони зустрічаються дуже рідко. Simosaurus присутній у біозонах Мушелькальку, що відрізняються різною фауною амонітів. Simosaurus вперше з’являється у біозоні nodosus, де рясніють скам’янілості амоніта Ceratites nodosus. Зразки стають поширеними у дещо молодшій біозоні dorsoplanus, що характеризується амонітом Ceratites dorsoplanus.

Simosaurus мав добре розвинені хребці та сплощений у дорсовентральному напрямку тулуб, що, ймовірно, обмежувало рухи з боку в бік. Такі рухи, які називаються бічними хвилеподібними коливаннями, спостерігаються у більшості інших нотозаврів, зокрема у Nothosaurus. Плечова кістка має добре розвинені гребені, а нижня поверхня грудного поясу є великою. Це свідчить про те, що передні кінцівки виконували потужний поштовх вниз і забезпечували більшу частину тяги, необхідної для плавання. Лопатка є відносно невеликою для рептилії, яка плавала за допомогою кінцівок, що вказує на те, що рухи Simosaurus вгору були слабкими. Simosaurus, ймовірно, був плавцем середньої сили, чий спосіб пересування був перехідним між бічними хвилеподібними рухами ранніх зауроптеригій та потужним гребком плавців плезіозаврів.

Оскільки у Simosaurus тупі зуби, його часто вважають дурофагом, тобто твариною, що харчувалася організмами з твердими панцирами. Дурофаги зазвичай мають глибокі щелепи та великі привідні м’язи, що їх закривають, але Simosaurus мав довгі, стрункі щелепи та відносно невеликі привідні м’язи. Довга щелепа Simosaurus більше нагадує щелепи рептилій, що мають хватальний укус. М’язи довгих щелеп прикріплюються до передньої частини великих скроневих ямок у верхній частині черепа і спадають до заднього кінця нижньої щелепи. Ці довгі, похилі м’язи тягнуть щелепу вперед, швидко закриваючи її. Менші м’язи розташовані далі назад у черепі, прикріплюючись до задньої частини скроневих ямок. Ці м’язи коротші, оскільки розташовані під вертикальним кутом, а череп дуже низько опущений вздовж вертикальної осі. Однак їхня близькість до щелепного суглоба дозволяє розвивати більшу силу розчавлювання. Поєднання м’язів, що швидко замикають щелепу, та м’язів, що забезпечують силу розчавлювання в задній частині щелепи, є унікальною особливістю Simosaurus. Ймовірно, він харчувався організмами з помірно твердою оболонкою, такими як Ceratites та риби роду Holosteus.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.facebook.com/groups/1456655311080224/posts/5717005388378507/
2. https://extinct-animals.fandom.com/ru/wiki/Симозавр
3. https://alphynix.tumblr.com/post/821421772332236800/simosaurus-gaillardoti-was-a-marine-reptile-that
4. https://en.wikipedia.org/wiki/Simosaurus

The post Simosaurus first appeared on Вимерлий світ.

Carinthiasuchus — вимерлий рід попозавроїдних псевдозухій, що мешкав у формації Партнах (ладиній — ранній карній) в Каринтії, Австрія. Типовий та єдиний вид — Carinthiasuchus kandutschi.

Carinthiasuchus відомий за єдиним екземпляром — голотипом Nockalm 7030u. Він являє собою вапнякову плиту, яка містить частини черепа, сукупність хвостових хребців та дистальну частину хвоста. Зразок зберігся у зчленованому стані. Цей екземпляр був виявлений Георгом Кандучем (Georg Kandutsch) поблизу села Ядерсдорф (Jadersdorf) у Гайтальських Альпах Каринтії на півдні Австрії. Місцезнаходження, яке розташоване на південному схилі гори Гросбоден, відповідає ладинійській та ранньокарнійській формації Партнах.

Назва Carinthiasasurus походить від латинської назви регіону, який німецькою мовою називається Kärnten, та грецького слова σούχος, «крокодил». Видова назва була обрана на честь першовідкривача цього виду — Георга Кандуча (Georg Kandutsch).

Голотипний череп Carinthiasuchus помітно менший за черепи інших ранніх європейських псевдозухій. Збережена його частина має довжину приблизно 53 мм. Вчені оцінюють загальну довжину черепа до 65 мм, з огляду на те, що передня щелепа була досить короткою. Хоча деякі хребці в дистальній частині хвоста вже зрослися, інші, більш проксимальні хребці, кістки черепа та симфіз нижньої щелепи не зрослися. Це вказує на те, що тварина ще не досягла повної зрілості. Це означає, що, хоча він був невеликим порівняно з такими тваринами, як Ticinosuchus і Batrachotomus, довжина черепа яких становила відповідно 260 мм і до 500 мм, доросла особина все ж була б дещо більшою, ніж типовий зразок.

Хоча похідні попозавроїди, такі як шувозавриди та ктенозавриди, втратили кісткову броню, характерну для псевдозухії, у Carinthiasuchus все ще збереглася чітка низка кісткових пластин, що простягається вздовж хвоста. Остеодерми також присутні в інших базальних попозавроїдів, таких як Schultzsuchus, Mandasuchus і Qianosuchus. У двох останніх наявність саме хвостової броні є або невизначеною, або вона була взагалі відсутньою. Окремі остеодерми довші за ширину, мають форму краплі, несуть гребінь, що проходить по їхній середній лінії, але в іншому відносно гладкі та симетричні з нерівними зовнішніми краями, що мають виражені зубці. Ці остеодерми, які за життя містилися вздовж хребта, розташовувались парами, утворюючи подвійний ряд. Кожен хребець приблизно відповідає двом або трьом парам остеодерм уздовж хвоста. Далі, ближче до кінця хвоста, що зберігся завдяки зчленованому ряду хребців, остеодерми зведені до одного ряду, знову з трьома остеодермами на кожен хребець. Остеодерми середньо-дистальної частини хвоста описуються як схожі на лежачу цифру 8, утворену меншою передньою частиною та більшим заднім кінцем. Далла Веккіа (Dalla Vecchia) та Кау (Cau) припускають, що ця характерна форма може бути пов’язана з тим, що передня частина лежала під попередньою остеодермою. Також цей стан міг бути спричинений злиттям остеодерм у єдине ціле.

Передні остеодерми, ймовірно, більше схожі на остеодерми Prestosuchus і Rauisuchus, а також на деякі остеодерми, які попередньо відносять до Batrachotomus. Однак їх досить легко відрізнити від остеодерм Ticinosuchus із ладинського віку Швейцарії та Італії. У останнього остеодерми не тільки мають п’ятикутну форму, але й розташовані в єдиному медіальному ряді навіть у основі хвоста. Парне розташування, подібне до Carinthiasuchus, також спостерігається у Polonosuchus. Немає доказів того, що Carinthiasuchus мав остеодерми на нижній стороні хвоста, подібні до тих, що спостерігаються у Ticinosuchus та Decuriasuchus, хоча це може бути пов’язано зі станом збереження зразка.

Результати філогенетичного аналізу дозволяють віднести Carinthiasuchus до клади Poposauroidea — ранньої гілки Pseudosuchia, що відома своїм великим морфологічним різноманіттям. У межах цієї групи він, здається, був представником раннього розгалуження, що зберіг низку базальних ознак і тісно пов’язаний з Qianosuchus з анізію Китаю. Однак, підтвердження цієї спорідненості є слабким через фрагментарний характер викопного матеріалу. Carinthiasuchus можна впевнено виключити з певних похідних клад попозавроїдів, таких як ктенозавриди з “вітрилами” на спині та двоногі шувозавриди. Спроби встановити зв’язок з іншими європейськими крокодиломорфами, такими як Batrachotomus, Polonosuchus та Ticinosuchus, ще більше підтвердили, що його віднесення до Poposauroidea є найоптимальнішим результатом. Спорідненість з рауізухіями є менш імовірною.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Carinthiasuchus
2. https://novataxa.blogspot.com/2026/06/carinthiasuchus.html
3. https://x.com/rlatkdwls/status/2063979946914279460

The post Carinthiasuchus first appeared on Вимерлий світ.

Parabos — вимерлий рід парнокопитних ссавців з родини бикових (Bovidae). Він існував у період від верхнього міоцену до верхнього пліоцену (приблизно 6–1,8 млн років тому), а його скам’янілості було знайдено в Європі.

Ця тварина, ймовірно, зовні дещо нагадувала гну (Connochaetes). Ноги були стрункими, міцними та витягнутими, але тіло було досить масивним, а на голові були два великі прямі роги, спрямовані назад. Вони виходили з задньої частини очниць. Parabos вважається першим биковим, що мав премоляри та моляри з високою коронкою (іпсодонтні). Це свідчить про пристосування до харчування твердими рослинами, такими як трава. Розміри Parabos варіювалися від виду до виду: деякі, як P. cordieri, були досить маленькими і мали розмір сучасного сарнобика (Oryx), тоді як інші (наприклад, P. boodon) були більшими за гну.

Рід Parabos був заснований у 1929 році Арамбургом (Arambourg) і Півето (Piveteau) для класифікації виду Antilope cordieri — середньорозмірного бикового, типового для європейського пліоцену. Згодом до роду Parabos були віднесені й інші види, такі як P. macedoniae, P. soriae та P. athanasiui. Вид P. boodon, що має великі розміри, іноді відносять до спорідненого роду Alephis. Parabos вважається найдавнішим і базальним представником підродини Bovinae, до якої належить більшість великих бикових.

Скам’янілості Parabos знаходять у багатьох регіонах Європи, зокрема у Франції, Італії, Угорщині, Молдові та Іспанії. Найдавніші зразки походять із пізнього міоцену Іспанії та Італії.

Скам’янілості

Джерела

1. https://it.wikipedia.org/wiki/Parabos
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Parabos
3. https://nauka.ua/news/yevropejski-rodichi-koriv-virosli-do-piv-tonni-ponad-chotiri-miljoni-rokiv-tomu
4. https://uchytel.com/ua/parabos
5. https://x.com/JoschuaKnuppe/status/2063440553417548224
6. https://www.sci.news/paleontology/pliocene-bovinae-14821.html

The post Parabos first appeared on Вимерлий світ.

Rexarthuria — вимерлий рід птерозаврів-аждархоїдів, відомий за уламками однієї плечової кістки, знайденими у верхній частині формації Тунбрідж-Веллс-Сенд в Англії. Знахідка датується ранньою крейдою (валанжинський вік). Рід включає єдиний вид — Rexarthuria cliftii.

«Palaeornis» cliftii був одним із найперших знахідок птерозаврів в Англії і має довгу та складну історію найменування.

У 1827 році Гідеон Мантелл (Gideon Mantell) у своїй праці «Ілюстрації геології Сассекса» проілюстрував фрагменти плечової кістки. Він не вказав їх походження, але в той час він оглядав скам’янілості, знайдені в кар’єрах у лісі Тілгейт поблизу Какфілда у Західному Сассексі. Жорж Кюв’є (Georges Cuvier) також оглянув ці фрагменти і дійшов висновку, що це належало вимерлій чаплі. У 1837 році Мантелл у своїй публікації стверджував, що це була середня частина стопи викопного болотного птаха, що на той час було надзвичайною рідкістю. У 1838 році через брак коштів він продав всю свою колекцію Британському музею за 4000 фунтів стерлінгів.

Пізніше, у 1844 році Мантелл опублікував у своїй книзі «The Medals of Creation» назву Palaeornis cliftii. Назва роду походить від грецьких слів palaios, «старий», та ornis, «птах». Видова назва вшановує Вільяма Кліфта (William Clift), куратора Музею Гантера. Кліфт дуже допоміг Мантеллу в дослідженні ігуанодона. Незабаром інші дослідники зрозуміли, що це зовсім не птах, а птерозавр. До того ж назва Palaeornis вже була зайнята папугою Palaeornis Vigors 1825. У 1846 році Річард Оуен (Richard Owen) замінив назву на Pterodactylus silvestris, що є посиланням на ліс Тілгейт. Згодом, у 1847 році Крістоф Готфрід Андреас Гібель (Christoph Gottfried Andreas Giebel) дав іншу назву — Pterodactylus ornis.

У другій половині XIX століття стало звичним відносити види птерозаврів до інших родів, окрім роду Pterodactylus. У 1888 році Річард Лайдекер (Richard Lydekker) назвав його Ornithocheirus cliftii. Фрагментарні рештки з раннього крейдового періоду в Англії тоді зазвичай відносили до роду Ornithocheirus, хоча в цьому випадку анатомічних доказів для цього не було. У 1914 році ця назва була підтверджена Реджинальдом Волтером Хулі ( Reginald Walter Hooley).

Після цього скам’янілості деякий час не приділяли особливої уваги. У 2009 році Марк Пол Віттон (Mark Paul Witton) заявив, що цей вид належав до родини Lonchodectidae і не був видом роду Ornithocheirus. Він нагадав, що назва Palaeornis вже була зайнята. У 1848 році Мантелл використовував термін Palæornithis як загальну назву для кісток, які вважалися пташиними, знайдених у Веалдені. Віттон запропонував використовувати цю назву для роду птерозаврів, але не назвав його.

У 2012 та 2014 роках Олександр Авер’янов (Averianov) дійшов висновку, що це мав бути вид з родини Azhdarchoidea. У 2025 році це підтвердив аналіз Генрі Томаса (Henry Thomas) та Скай МакДевіда (Skye McDavid), які визначили цей вид як сестринський таксон родини Tapejaridae.

Через рік, у 2026 році, Емілі Томас (Emily M.R. Thomas) та Скай МакДевід описали та назвали рід Rexarthuria, що означає «з роду короля Артура». Згадка про легендарного короля підкреслює, що ця скам’янілість була однією з перших знахідок птерозаврів в Англії та найстарішим відомим аждархоїдом у Європі. Було заявлено, що Palæornithis не мав пріоритету, оскільки ця назва не була позначена як genus nova, що є необхідною умовою для визнання її дійсною.

Голотип, NHM UK 2353/2353a, ймовірно, був знайдений у формації Тунбрідж-Веллс-Сенд, що датується валанжином і має вік понад 135 мільйонів років. Він складається з верхнього та нижнього кінців лівої плечової кістки.

Автори опису не вказують точного розмаху крил, але характеризують цей вид як «середнього розміру». Це приблизно відповідає розмаху крил близько трьох метрів. Збережені частини плечової кістки мають загальну довжину 105,9 міліметра. Оцінка початкової довжини є невизначеною і залежить від прийнятих гіпотез щодо спорідненості. Якщо тварина все-таки належить до орнітохейридів, розмах крил міг становити близько чотирьох метрів.

Визначено низку характерних ознак. Ліктьовий гребінь надзвичайно добре розвинений і спрямований вгору. Бічний мищелок значно збільшений. Головка плечової кістки має помітний виступ на верхній суглобовій поверхні. Над трохлеєю розташовані два помітні отвори між гребенями, що проходять вниз. Гілка над суглобовими горбками внизу помітно виступає вперед.

Крім того, існують відмінності, зокрема, від родини Tapejaridae, сестринської групи. Наприклад, дельтопекторальний гребінь спрямований вгору, а не перпендикулярно до тулуба чи під кутом вниз. Дельтопекторальний гребінь має зміцнювальний виступ на нижній стороні — це базальна ознака, яку, як вважається, втратили похідні тапеджариди.

Хоча решток скелета не знайдено, вважалося ймовірним, що Rexarthuria як базальна форма не була беззубою, а мала принаймні рудиментарні зуби — натомість гребінь на морді міг бути значно скромнішим.

У 2026 році було підтверджено результати аналізу 2025 року, згідно з якими Rexarthuria є сестринським таксоном Tapejaridae в межах Azhdarchoidea. Вважається, що Eutapejaria виникли в Європі, а звідти колонізували Південну Америку.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/02724634.2026.2664783
2. https://nl.wikipedia.org/wiki/Rexarthuria
3. https://en.wikipedia.org/wiki/Rexarthuria
4. https://www.deviantart.com/cisiopurple/art/Rexarthuria-1338364187
5. https://www.deviantart.com/paleohistoric/art/Perfil-Rexarthuria-cliftii-1340973931

The post Rexarthuria first appeared on Вимерлий світ.