Статті 🦤 Вимерлий світ

Miyumba

admin — Sun, 19 Jul 2026 15:44:00 +0000

Miyumba — вимерлий монотиповий рід сумчастих ссавців родини кволових (Dasyuridae), що існував у ранньому міоцені на території сучасної Австралії. Рід описаний у 2026 році за викопними рештками з відкладень Рівесла (Riversleigh) на північному заході штату Квінсленд. Єдиний відомий вид роду — Miyumba chrisdickmani. На сьогодні Miyumba вважається найдавнішим і найпримітивнішим родом родини Dasyuridae, до якої належать сучасні тасманійські дияволи, кволи та багато інших австралійських і новогвінейських сумчастих хижаків.

Рід описали палеонтологи Тімоті Черчілль (Timothy J. Churchill), Майкл Арчер (Michael Archer), Сюзанна Генд (Suzanne J. Hand) та Рой Фарман (Roy M. Farman) у статті, опублікованій 17 липня 2026 року в журналі Australian Zoologist.

Назва роду Miyumba походить від слова мови ваан’ї (Waanyi), корінного народу, на землях якого розташована територія Рівесла, яким позначають місцевість, де знаходиться сама пам’ятка. Назва виду chrisdickmani вшановує значний внесок професора Кріса Дікмана (Chris Dickman) у розуміння біології сумчастих з родини Dasyuridae та інших австралійських видів, пристосованих до життя в посушливих умовах.

Представники роду Miyumba були дрібними тваринами розміром приблизно з сучасну сумчасту мишу (Antechinus) або дунарта (Sminthopsis). Орієнтовна маса тіла — 23–33,5 г. Рід відомий за шістьма викопними нижніми щелепами. Голотип типового виду — ліва зубна кістка з номером QM F62121. Він досліджувався за допомогою мікрокомп’ютерної томографії.

Рід Miyumba відрізняється від інших представників Dasyuridae таким поєднанням ознак нижньої зубної системи: перший нижній передкутній зуб (p1) редукований і приблизно на 10% коротший за другий (p2); другий передкутній зуб довший за перший і третій; відсутні діастеми між передкутніми зубами; перший моляр (m1) не редукований порівняно з другим і третім молярами; параконід на m1 не редукований; метаконіди не редуковані на жодному молярі; наявні передні та задні цингуліди; щічні цингуліди добре розвинені на передкутніх зубах і молярах; на талоніді четвертого моляра (m4) наявні три горбики, а сам m4 приблизно рівний за довжиною до інших молярів.

Найважливішим відкриттям стало виявлення в представників роду нової зубної синапоморфії, яка вперше чітко об’єднує родину Dasyuridae. У примітивних сумчастих хижаків третій нижній передкутній зуб (p3) зазвичай найбільший із трьох передкутніх зубів, тоді як у сучасних дасюрид цей зуб менший за перший і другий. Miyumba демонструє саме таку будову, що робить цей рід найдавнішим відомим викопним таксоном родини з цією ознакою.

Довгий час походження родини Dasyuridae залишалося нез’ясованим. Молекулярні дослідження вказували, що сучасні кволові — порівняно молода гілка сумчастих. Вони відокремилася від найближчих родичів близько 18 мільйонів років тому, тоді як переважна більшість відомих викопних кволових мали вік менше 5 мільйонів років. Це створювало розрив у палеонтологічному літописі — так звану «примарну лінію» (ghost lineage). Раніше вважалося, що цю прогалину заповнює викопний вид Barinya wangala, однак пізніші дослідження показали, що він насправді належить до іншої родини — Malleodectidae.

Опис роду Miyumba відсунув документований початок родини Dasyuridae приблизно до 23 мільйонів років тому. Це щонайменше на 5 мільйонів років раніше за попередні оцінки. Філогенетичний аналіз підтвердив статус Miyumba як сестринського таксона до всіх інших кволових, тобто найдавнішого й найпримітивнішого відомого роду родини.

Морфологічна схожість Miyumba із сучасними кволовими з дощових лісів Нової Гвінеї дозволяє припустити тісний філогенетичний зв’язок між цими лініями. У ранньому міоцені територія Рівесла була вкрита тропічними дощовими лісами, тоді як сьогодні багато дрібних австралійських кволових населяють посушливі рівнини та пустелі. Це свідчить про те, що предки родини Dasyuridae виникли саме в дощових лісах, а вже пізніше окремі лінії пристосувалися до дедалі посушливіших умов, що поширилися на території Австралії протягом останніх 15 мільйонів років. Частина нащадків давніх форм, імовірно, вижила в тропічних лісах Нової Гвінеї, де подібні умови збереглися й донині.

Скам’янілості

Голотип Miyumba chrisdickmani, ліва нижня щелепа QM F62121, представлений у вигляді фотографій із покриттям MgO (a, e–f) та зображень мікро-КТ (b–d, g–h): (a–b) — стереопари оклюзійних знімків; (c) — вид спереду; (d) — вид ззаду; (e) та (g) — види з боку щоки; (f та h) — види з боку язика.

Джерела

The post Miyumba first appeared on Вимерлий світ.

Macrogryphosaurus

admin — Sat, 18 Jul 2026 15:29:00 +0000

Macrogryphosaurus — рід еласмарієвих динозаврів із коньякського ярусу верхнього крейдового періоду, знайдений у формації Сьєрра-Барроса (група Неукен) в Патагонії, Аргентина. Цей рід був описаний Хорхе Кальво (Jorge Calvo) та його колегами у 2007 році, а типовим і єдиним видом є M. gondwanicus.

У травні 1999 року під час польових робіт на озері Марі Менуко в Аргентині (за шістдесят кілометрів на північний захід від Неукена), що проводилися Національним університетом Комауе, було виявлено та вилучено зі землі зчленований, майже повний скелет динозавра. Увагу палеонтологів на нього звернув юнак Рафаель Мояно (Rafael Moyano), який його і знайшов. Спочатку повідомлялося, що він походить із формації Портесуело групи Неукен, проте пізніше місцезнаходження було переглянуто і визначено як формація Сьєрра-Барроса тієї ж геологічної групи. Ця формація датується коньякським віком пізнього крейдового періоду. Завдяки кістковим пластинам на грудній клітці його було ідентифіковано як великий вид орнітопода.

Цей вид був описаний і названий Macrogryphosaurus gondwanicus у 2007 році в роботі, авторами якої були Хорхе Кальво (Jorge O. Calvo), Хуан Порфірі (Juan D. Porfiri) та Фернандо Новас (Fernando E. Novas). Назва роду походить від грецьких слів macro (великий), grypho (загадковий) та saurus (ящірка). Видовий епітет gondwanicus пов’язаний із стародавнім континентом Гондвана. Голотипний зразок, MUCPv-32, складається з практично повного набору хребців, низки ребер, чотирьох мінералізованих грудних пластин, обох сторін грудного поясу та грудини. Вважається, що ця особина була дорослою. Стан збереження скам’янілості доктор Стівен Поропат (Stephen F. Poropat) охарактеризував як «дивовижний».

У подальших дослідженнях до цього виду не було віднесено жодних інших зразків. Однак у 2016 році було опубліковано дослідження щодо MAU-Pv-PH-458 — фрагмента спинної нервової дуги з формації Плоттьє на півночі Аргентини. Ця кістка є найпівнічнішою знахідкою орнітопода в Південній Америці. Не було встановлено, що вона належить Macrogryphosaurus, але зазначено, що вона походить від тварини подібного розміру та анатомії, а також з приблизно того самого географічного та стратиграфічного місця, хоча та жила дещо раніше.

Інші неідентифіковані зразки орнітоподів з Аргентини також вказують на тварин, розміри яких подібні до цього таксону. У 2020 році було опубліковано повний остеологічний опис M. gondwanicus у журналі «Cretaceous Research». У ньому анатомія виду була описана набагато детальніше, а його класифікація та біомеханіка досліджувалися з більш сучасної точки зору. Автори вважали цей рід важливим, оскільки він є найбільшим із відомих видів роду Elasmaria, а також завдяки повноті його решток, що дають уявлення про анатомію цієї групи.

Macrogryphosaurus, Limaysaurus tessonei, Sarcosuchus, Giganotosaurus, Argentinosaurus, Ludodactylus, Tropeognathus.

Macrogryphosaurus відомий своїми великими розмірами порівняно з іншими південноамериканськими орнітоподами. За оцінками, його довжина становила близько 6 метрів, хоча єдиний відомий екземпляр, можливо, ще не досяг повної зрілості. Грегорі Пол (Gregory S. Paul) оцінив довжину цього екземпляра в 5 м, а масу тіла — у 300 кг. Таким чином, це найбільший вид південноамериканських орнітопод, що не належить до гадрозавридів, та найбільший вид еласмарій. Наближаючись за розмірами до багатьох більш похідних ігуанодонтових орнітопод, він, порівняно з цими похідними таксонами, має набагато витонченішу та легшу будову.

Однією з найбільш відмічених особливостей цього таксону є його мінералізовані грудні пластини, які також називають міжреберними пластинами. Це низка пластин уздовж боків тулуба, спільна для кількох інших птахотазових, таких як Talenkauen, Thescelosaurus та Hypsilophodon. Разом із зрощеною, схожою на пташину грудиною, його короткий тулуб, ймовірно, мав досить жорстку будову. Це, поряд із відносно подовженою шиєю та хвостом, схожим на хвіст целурозаврів, надавало йому досить унікальної форми порівняно з тими, що задокументовані в інших птахотазових динозаврів.

Представники Elasmaria: 1. Leaellynasaura amicagraphica; 2. Macrogryphosaurus gondwanicus; 3. Talenkauen santacrucensis; 4. Atlascopcosaurus loadsi; 5. Gasparinisaura cincosaltensis; 6. Morrosaurus antarcticus.

Скам’янілості

Реконструкція скелета Macrogryphosaurus gondwanicus, складена на основі фотографій кожного окремого екземпляра. Шия розташована праворуч, хвіст — ліворуч, а дві паралельні кістки, спрямовані вниз і вліво, — це кістки тазу (лобкова [праворуч] та сіднична [ліворуч]).

Джерела

The post Macrogryphosaurus first appeared on Вимерлий світ.

Uragasaurus

admin — Fri, 17 Jul 2026 15:24:00 +0000

Uragasaurus — вимерлий рід зауроподів з родини маменчизавридів, знайдений у формації Пху-Крадунг (пізня юра) у Таїланді. Рід містить лише один вид — Uragasaurus kalasinensis, відомий лише за одним спинним хребцем. Це перший представник родини Mamenchisauridae, названий з Таїланду.

Скам’янілості Uragasaurus були виявлені у відслоненнях нижньої частини формації Пху-Крадунг (ділянка Пху-Ной), що входить до складу Хоратської групи, у провінції Каласін на північному сході Таїланду. Зразок зберігається в Центрі палеонтологічних досліджень та освіти (PRC) при Університеті Махасарахам, де він зареєстрований під номером PRC 460. Зразок складається з одного спинного хребця. Тафономічне стиснення призвело до сплощення кістки в передньо-задньому напрямку.

У 2026 році Апірут Нілпанапан (Apirut Nilpanapan) з колегами на основі цих скам’янілостей описали Uragasaurus kalasinensis як новий рід і вид зауропода з родини Mamenchisauridae. Вчені визначили PRC 460 як голотипний екземпляр. Назва роду, Uragasaurus, поєднує санскритське слово उरग, що означає «змія», з давньогрецьким σαῦρος, що означає «ящірка». Видова назва, kalasinensis, вказує на місце знахідки цього виду — провінцію Каласін.

Було виявлено середній шийний хребець, праве шийне ребро, дві передні нервові дуги спинних хребців та середньо-задній (у напрямку до спини) спинний хребець, лівий коракоїдний відросток та ліву малу гомілкову кістку, які були відокремлені від решти скелета, але знаходилися в безпосередній близькості до голотипу U. kalasinensis. Їх неможливо з упевненістю віднести до цього виду через відсутність спільних або діагностичних анатомічних ознак.

У 2005 році Буффето (Buffetaut) з колегами описали ізольований спинний хребець із середньо-пізньоюрської формації Кхлонг-Мін у Таїланді, який є найдавнішим знахідком маменчизавридів у Південно-Східній Азії. Згодом Сутіторн з колегами (Suteethorn, 2013) описали задній шийний хребець із формації Пху-Крадунг (місцезнаходження Пху-Дан-Ма). Ці екземпляри залишилися без назви, тому Uragasaurus став першим маменчизавридом з цієї країни, якому було присвоєно наукову назву.

Вчені визначили єдину аутапоморфію, що відрізняє Uragasaurus від усіх інших маменсчизавридів: дистальний кінець поперечних відростків передніх спинних хребців має виразну пневматичну ямку у формі видовженої сльозинки.

Щоб перевірити спорідненість та філогенетичні зв’язки урагазавра, вчені включили його до оновленої версії філогенетичної матриці Мура (Moore et al., 2023). Uragasaurus був визначений як представник клади Mamenchisauridae, що відгалузилася на ранньому етапі евзауроподів, після Tienshanosaurus, але до Qijianglong. Взаємозв’язки між маменчизавридами в цьому аналізі мали слабку підтримку, частково через фрагментарний характер деяких таксонів, таких як Uragasaurus. Клада, що включає Tienshanosaurus та всі більш похідні маменчизавриди, підкріплена трьома анатомічними ознаками, лише одну з яких можна розпізнати в Uragasaurus: наявність роздвоєного неврального відростка на передньому спинному хребці.

Скам’янілості

Хребець-голотип Uragasaurus kalasinensis (PRC 460) у передньому (a) та задньому (b) ракурсах. Цифрова візуалізація зразка у передньому (c), задньому (d), правому бічному (e), лівому бічному (f), дорсальному (g) та вентральному (h) ракурсах. Зірочка позначає аутапоморфну ознаку. Синім кольором виділено пневматичну ямку та плевроцель.

Джерела

The post Uragasaurus first appeared on Вимерлий світ.

Paleoanomala

admin — Wed, 15 Jul 2026 15:23:00 +0000

Paleoanomala — вимерлий рід мереживниць (Tingidae) з підродини Ebboinae, відомий із двох викопних видів, знайдених у бурштині нижньої крейди М’янми та Іспанії.

Рід був вперше описаний Джорджем Пойнаром (George O. Poinar) та Фернандо Вегою (Fernando E. Vega) у 2020 році на основі типового виду з бурштину М’янми. Спочатку його відносили до підродини Tingiometrinae. Проте перегляд жилкування передніх крил, здійснений у 2026 році групою дослідників на чолі з Леонідасом-Романосом Давраноглу (Leonidas-romanos Davranoglou), показав майже ідентичні візерунки жилкування у Paleoanomala, Tingiometra (Tingiometrinae) та Hispanocader (родина Hispanocaderidae). На підставі цього та інших спільних морфологічних ознак підродину Tingiometrinae та родину Hispanocaderidae об’єднали (синонімізували) з Ebboidae, яку відтоді розглядають як підродину Ebboinae (stat. nov.) у складі родини Tingidae.

Крім того, вид Paleoanomala aptenus Poinar & Vega, 2020 визнано молодшим синонімом виду Tingiometra yuripopovi Golub & Heiss, 2020, а останній перенесено до роду Paleoanomala як Paleoanomala yuripopovi comb. nov. Належність самцевого паратипу, раніше віднесеного до цього виду, залишається невизначеною — його тимчасово трактують як Ebboinae indet.

Назва Paleoanomala має жіночий рід. Вид включає два види: Paleoanomala yuripopovi та Paleoanomala decapitata.

Paleoanomala yuripopovi (Golub & Heiss, 2020), comb. nov. — початково описаний як Tingiometra yuripopovi; синонім — Paleoanomala aptenus Poinar & Vega, 2020. Походить із сеноманського бурштину М’янми.

Paleoanomala decapitata Davranoglou, Fabrikant, Peñalver, Pérez-de la Fuente, Álvarez-Parra & Delclòs, 2026 — новий вид, описаний із нижньокрейдового (верхньоальбського) бурштину родовища Пеньясеррада I (провінція Бургос, Іспанія). Назва виду, decapitata, походить від латинського прикметника decapitatus, що означає «обезголовлений» або «безголовий». Це пов’язано з відсутністю голови у голотипі.

Голотип Paleoanomala decapitata — самка (MCNA-9548), знайдена у бурштині верхнього альбу, зафіксована у блоці прозорої смоли. Він зберігається в Музеї природничих наук Алави, Віторія-Гастейс (Країна Басків), Іспанія. Голова, передньогруди та ноги відсутні, за винятком метакокса. Інших інклюзій виявлено не було.

До опису P. decapitata рід Paleoanomala був відомий виключно з сеноманського бурштину у М’янмі. Знахідка іспанського виду суттєво розширила відому палеогеографічну область роду, а також збагатила відому різноманітність мереживних клопів у бурштинових відкладах Іспанії.

Автори опису P. decapitata також провели узагальнення палеобіогеографічних зв’язків членистоногих із крейдового іспанського бурштину. Знахідка вказує на широкі фауністичні зв’язки між Іберією, М’янмою та Близьким Сходом упродовж раннього крейдового періоду — це відображає широке поширення смолоносних лісових екосистем на теренах Лавразії того часу.

Скам’янілості

Джерела

The post Paleoanomala first appeared on Вимерлий світ.

Plesiolophus

admin — Tue, 14 Jul 2026 15:41:00 +0000

Plesiolophus — вимерлий рід ламбеозавринових динозаврів-гадрозавридів, знайдений у формації Олдман (Oldman Formation) у Канаді, що датується пізньою крейдою (кампанський вік). Рід містить єдиний вид — Plesiolophus warnerensis, про який відомо з знахідки часткового черепа. Він належить до клади Parasaurolophini та демонструє більш примітивні черепні ознаки, ніж його родичі.

Скам’янілість Plesiolophus була виявлена Венді Слободою (Wendy Sloboda) у відслоненнях формації Олдман, що входить до групи Беллі-Рівер, поблизу міста Уорнер, провінція Альберта, Канада. Зразок зберігається в Королівському палеонтологічному музеї імені Тиррелла, де він зареєстрований під номером TMP 2016.023.0039. Він складається з частини черепа, що включає задню частину склепіння черепа та черепної коробки.

Це перший дорослий гадрозавр, виявлений у формації Олдман. Він має більш примітивні черепні ознаки, ніж його родичі. Трикутне плато на тім’яній кістці відокремлює міжлобовий відросток від гребеня.

У 2026 році Бредлі Макфітерс (Bradley D. McFeeters) з колегами на основі цих скам’янілостей описали Plesiolophus warnerensis як новий рід і вид динозаврів-гадрозавридів. Вони визначили TMP 2016.023.0039 як голотипний екземпляр. Назва роду, Plesiolophus, поєднує давньогрецькі слова πλησ´ιoν, що означає «близько», та λόϕoς, що означає «гребінь». Вона вказує на філогенетичну близькість цього таксону до Parasaurolophus, але з збереженням більш плезіоморфної («примітивної») анатомії. Видова назва, warnerensis, вказує на місце знахідки екземпляра у місті Уорнер, провінція Альберта.

Plesiolophus був представником групи качконосих динозаврів з підродини Lambeosaurinae і триби Parasaurolophini. У межах цієї групи він займав базальне (еволюційно примітивне) положення. Його найближчими відомими еволюційними родичами були роди Adelolophus, Angulomastacator, Charonosaurus, Parasaurolophus і Tlatolophus.

Скам’янілості

Джерела

The post Plesiolophus first appeared on Вимерлий світ.

Samotherium

admin — Sat, 11 Jul 2026 14:34:12 +0000

Samotherium — вимерлий рід із родини Giraffidae, що мешкав у міоцені та пліоцені на території Євразії та Африки. Типовий вид — S. boissieri, описаний у 1889 році.

Ця тварина була великими розмірами (лише череп досягав довжини близько 60 сантиметрів, а висота у холці могла перевищувати 2 метри), а статура була відносно стрункою. Лапи були довгими та стрункими, але міцними, а череп — видовженим і досить схожим на череп сучасної жирафи. Загалом зовнішній вигляд Samotherium, ймовірно, був дуже схожим на вигляд сучасного окапі, але статура була значно міцнішою, а розміри — більшими.

Samotherium major (посередині) у порівнянні з окапі (внизу) та жирафом. Судячи з анатомії Samotherium, у цього виду спостерігається перехід до шиї, схожої на жирафову.

Samotherium мав на голові два осикони. Осикони зазвичай були спрямовані вгору й вигнуті назад. У самців вони були більшими та сильніше вигнутими, хоча у китайського виду S. sinense осикони прямі та спрямовані вбік, а не вгору. Інші китайські види (наприклад, S. fuguensis та S. quadricornis) мали ще два оксикони, спрямовані вперед.

Samotherium, вперше описаний у 1888 році Форсайтом Мейджором (Forsyth Major), був одним із перших великих жирафів. Він еволюціонував від більш примітивних і менших за розмірами видів, таких як Palaeotragus, у міоцені, ймовірно, у Східній Європі або Південній Азії. Згодом він поширився в Азії та проник навіть до Африки, де розвинувся у вид S. africanus. Останній вважається можливим предком пізніших форм африканських жирафоподібних, можливо, споріднених із справжніми жирафами. Серед різних видів Samotherium варто згадати S. boissieri, знайдений у Греції (Самос), та S. neumayri, знайдений в Іраку та Китаї, який існував аж до нижнього пліоцену. У Китаї Samotherium зазнав значної еволюційної диверсифікації: відомі різні види (S. sinense, S. tafeli, S. fuguensis) з особливим розташуванням рогів. Деякі види (зокрема S. tafeli та S. fuguensis) деякі вчені вважають такими, що належать до окремого роду — Shansitherium. Інші вчені, навпаки, вважають, що деякі китайські форми слід віднести до виду S. boissieri. Форма, споріднена з Samotherium boissieri, була описана на півдні Італії, в районі Чессаніті (Marra et al., 2009).

S. major та S. boissieri.

Пневматичні порожнини в черепі самотеріума вважаються еволюційною ознакою жирафів. Найдавніші види, такі як Palaeotragus, їх не мали, тоді як сучасні жирафи мають аналогічні структури. Вони слугують для збільшення розміру черепа без збільшення маси. Припускається, що вони були важливою передумовою, яка дозволила жирафам подовжити шию. Збільшення розмірів цих лобових пазух стало причиною зміщення осиконів, які спочатку розташовувалися над очницями, а згодом — у центральній частині черепа.

Samotherium major

Зубний ряд був більш спеціалізованим порівняно з більш примітивними формами жирафів (такими як Palaeotragus). Моляри, як правило, були вищими (іпсодонтними), як і у сучасних видів.

Samotherium major

Викопні рештки свідчать про те, що Samotherium мав округлу морду, що вказує на пасовищний спосіб життя та середовище існування, яке складалося з луків. Одним із поширених хижаків цієї тварини був Amphimachairodus.

Біолог Річард Елліс (Richard Ellis) висунув гіпотезу, що череп самотеріума зображений на давньогрецькій вазі як чудовисько, з яким бореться Геракл. Однак інші автори стверджують, що, швидше за все, це череп варана.

Дослідження 2015 року показало, що довжина шиї самотеріума була проміжною між довжиною шиї жирафа та окапі, судячи з результатів дослідження зразків S. major, знайдених у Греції. Вид S. major зустрічається в Румунії, Греції та Туреччині.

Мікрозношування зубів S. boissieri дуже схожі на такі у сучасних гну, що свідчить про те, що цей вид був травоїдом або, принаймні, мав проміжний тип харчування, на відміну від сучасних жирафів, які харчуються листям.

Самотерії (Samotherium boissieri) у природному середовищі.

Скам’янілості

Джерела

The post Samotherium first appeared on Вимерлий світ.

Simosaurus

admin — Fri, 10 Jul 2026 15:20:00 +0000

Simosaurus — вимерлий рід морських рептилій з надряду Sauropterygia, що існував у середньому тріасі в Центральній Європі. Скам’янілості цього виду були знайдені у відкладах у Франції та Німеччині, вік яких становить приблизно 230 мільйонів років. Зазвичай його класифікують як нотозавра, але також вважали пахіплеврозавром або більш примітивним представником надряду Sauropterygia.

Довжина Simosaurus становила від 3 до 4 метрів. Він мав тупу, сплощену голову та великі отвори за очима, які називаються верхніми скроневими ямками. Ці ямки більші за очні ямки, але не такі великі, як у інших нотозаврів. Simosaurus також відрізняється від інших нотозаврів тим, що має тупі зуби, які, ймовірно, використовувалися для подрібнення організмів із твердою оболонкою. Щелепний суглоб розташований далеко ззаду, виступаючи за межі основної частини черепа.

Типовий вид роду Simosaurus, S. gaillardoti, був описаний німецьким палеонтологом Крістіаном Еріхом Германном фон Мейєром (Christian Erich Hermann von Meyer) у 1842 році. Того ж року фон Мейєр також описав S. mougeoti. У 1855 році він описав третій вид — S. guilelmi. Оскар Фраас (Oscar Fraas) описав S. pusillus у 1881 році. Однак через рік його було перенесено до окремого роду — Neusticosaurus. Останнім часом S. mougeoti та S. guilelmi вважаються молодшими синонімами S. gaillardoti, що означає, що вони представляють один і той самий вид.

Перші скам’янілості Simosaurus, описані фон Мейером, були знайдені в Люневілі, Франція. Їх виявили у верхньому шарі Мушелькальку, що датується ладинським етапом середнього тріасу. Серед знахідок у Франції — голотипний череп S. gaillardoti та фрагмент нижньої щелепи, що відноситься до S. mougeoti. Обидві знахідки були описані фон Мейєром. Череп, який послужив основою для першого опису Simosaurus, згодом загубився. Хоча спочатку нижню щелепу відносили до Simosaurus, у одній із пізніших праць фон Мейєра її позначили як «Nothosaurus mougeoti».

Додаткові рештки Simosaurus були знайдені у Франконії та Вюртемберзі в Німеччині. Герцог Вільгельм Вюртемберзький (William of Württemberg) виявив повний череп і надіслав його фон Мейеру в 1842 році. На основі цього черепа фон Мейер описав вид S. guilelmi, зазначивши, що він був меншим і вужчим, ніж черепи типового виду. Повний скелет, який спочатку відносили до S. guilelmi, було визначено як неотип Simosaurus. Деякі німецькі скам’янілості було знайдено у стратиграфічно молодших відкладах Кейпера, але вони зустрічаються дуже рідко. Simosaurus присутній у біозонах Мушелькальку, що відрізняються різною фауною амонітів. Simosaurus вперше з’являється у біозоні nodosus, де рясніють скам’янілості амоніта Ceratites nodosus. Зразки стають поширеними у дещо молодшій біозоні dorsoplanus, що характеризується амонітом Ceratites dorsoplanus.

Simosaurus мав добре розвинені хребці та сплощений у дорсовентральному напрямку тулуб, що, ймовірно, обмежувало рухи з боку в бік. Такі рухи, які називаються бічними хвилеподібними коливаннями, спостерігаються у більшості інших нотозаврів, зокрема у Nothosaurus. Плечова кістка має добре розвинені гребені, а нижня поверхня грудного поясу є великою. Це свідчить про те, що передні кінцівки виконували потужний поштовх вниз і забезпечували більшу частину тяги, необхідної для плавання. Лопатка є відносно невеликою для рептилії, яка плавала за допомогою кінцівок, що вказує на те, що рухи Simosaurus вгору були слабкими. Simosaurus, ймовірно, був плавцем середньої сили, чий спосіб пересування був перехідним між бічними хвилеподібними рухами ранніх зауроптеригій та потужним гребком плавців плезіозаврів.

Оскільки у Simosaurus тупі зуби, його часто вважають дурофагом, тобто твариною, що харчувалася організмами з твердими панцирами. Дурофаги зазвичай мають глибокі щелепи та великі привідні м’язи, що їх закривають, але Simosaurus мав довгі, стрункі щелепи та відносно невеликі привідні м’язи. Довга щелепа Simosaurus більше нагадує щелепи рептилій, що мають хватальний укус. М’язи довгих щелеп прикріплюються до передньої частини великих скроневих ямок у верхній частині черепа і спадають до заднього кінця нижньої щелепи. Ці довгі, похилі м’язи тягнуть щелепу вперед, швидко закриваючи її. Менші м’язи розташовані далі назад у черепі, прикріплюючись до задньої частини скроневих ямок. Ці м’язи коротші, оскільки розташовані під вертикальним кутом, а череп дуже низько опущений вздовж вертикальної осі. Однак їхня близькість до щелепного суглоба дозволяє розвивати більшу силу розчавлювання. Поєднання м’язів, що швидко замикають щелепу, та м’язів, що забезпечують силу розчавлювання в задній частині щелепи, є унікальною особливістю Simosaurus. Ймовірно, він харчувався організмами з помірно твердою оболонкою, такими як Ceratites та риби роду Holosteus.

Скам’янілості

Змонтований скелет Simosaurus gaillardoti у Державному музеї природної історії Штутгарта.

Череп Simosaurus gaillardoti.

Джерела

The post Simosaurus first appeared on Вимерлий світ.

Shakajlura

admin — Thu, 09 Jul 2026 15:49:00 +0000

Shakajlura — вимерлий рід паракрокодиломорфів, знайдений у формації Чанарес в Аргентині, що датується середнім та пізнім тріасом (ладинський та карнійський віки). Рід містить єдиний вид — Shakajlura riojanensis, відомий з часткового черепа та фрагментарного скелета.

Палеонтологічний матеріал із Шакаджури було виявлено під час польових досліджень восени 2017 та 2018 років у місцевості Кампо-Кордова-Норте формації Чаньярес (басейн Ісчігуаласто-Вілла-Уніон) у Національному парку Талампая в провінції Ла-Ріоха на північному заході Аргентини. Ці гірські шари відносяться до зони сбору Tarjadia. Скам’янілості були препаровані в Музеї Ла-Плати, після чого були внесені до колекції палеонтології хребетних Регіонального центру наукових досліджень та технологічного трансферу (CRILAR-Pv) під номером CRILAR-Pv 572. Зразок складається з різних розчленованих фрагментів черепа та посткраніального скелета.

У 2026 році Аріель Карділло (Ariel F. Cardillo) з колегами на основі цих викопних решток описали Shakajlura riojanensis як новий рід і вид паракрокодиломорфів. Вони визначили CRILAR-Pv 572 як голотипний екземпляр. Родова назва Shakajlura походить від слів мови какан shakaj і lura, що означають відповідно «благословенний» і «ящірка». Видова назва riojanensis вказує на аргентинську провінцію, з якої було зібрано голотип.

Щоб перевірити спорідненість та філогенетичні зв’язки Shakajlura, вчені включили рід до оновленої версії філогенетичної матриці (Desojo & Rauhut, 2024). За допомогою методу припущеного зважування Shakajlura було віднесено до ранньовідгалужених представників псевдозухієвої клади Paracrocodylomorpha у невирішеній політомії, поза межами груп Poposauroidea та Loricata. Приблизно сучасний Luperosuchus, який за розмірами та зовнішнім виглядом схожий на Shakajlura, був віднесений до базальних лорікатових.

Скам’янілості

Джерела

The post Shakajlura first appeared on Вимерлий світ.

Oreinorema

admin — Wed, 08 Jul 2026 16:09:29 +0000

Oreinorema — вимерлий рід членистоногих, відомий із кембрійської (3-й етап) біоти Ченцзян у Китаї. Рід містить єдиний вид — Oreinorema bergstroemi, відомий за єдиним екземпляром, збереженим у вигляді пластини та контрпластини. Він є або перехідною формою між більш базальними радіодонтами та пізнішими Euarthropoda (групою, до якої належать сучасні членистоногі), або справжнім радіодонтом.

Рід Oreinorema відомий за одним екземпляром — YKLP 17216, виявленим у формації Юаньшань у провінції Юньнань, Китай. Як родова, так і видова назви дані на честь палеонтолога Яна Бергстрема (Jan Bergström). Родова назва походить від грецьких слів oreinos, що означає «гірський», та rheuma, що означає «потік», що пов’язано зі значенням прізвища Бергстрем.

Єдиний відомий екземпляр Oreinorema має довжину 3,7 см. Голова Oreinorema складається з двох сегментів. Очі розташовані на стеблах і з’єднані перемичкою, що знаходиться нижче переднього склерита. Oreinorema має лобові відростки, схожі на такі у радіодонтів, з 11 дистальними подомерами, кожен з яких несе парні ендити. Хоча в іншому вони схожі на лобові відростки радіодонтів, вони орієнтовані дорсально і розташовані на окремому сегменті, що знаходиться позаду сегмента, на якому розташовані очі. Замість ротового конуса (як це спостерігається у радіодонтів) орейнорема має пластинку, відому як гіпостома.

Області шиї та тулуба складаються відповідно з 4 та 12 сегментів, кожен з яких має парні плавники та спинні щетинкові леза. Спинні сегменти тіла склеротизовані та мають по парі гребенів. Хвостова область складається з трьох пар плавників та пари довгих хвостових відгалужень.

Морфологія Oreinorema поєднує в собі риси, характерні для радіодонтів, та риси, властиві більш розвинутим еуартроподам. Такі ознаки, як передній склерит, лобові відростки, стеблові очі та парні клапани, є спільними з радіодонтами, а загальна анатомія дуже схожа на Innovatiocaris. Водночас гіпостома, орієнтація та розташування лобових відростків, а також склеротизація сегментів тіла нагадують більш розвинуті таксони.

Філогенетичний аналіз та анатомічні порівняння свідчать про те, що Oreinorema є більш похідним, ніж радіодонти, але все ж залишається базальним порівняно з таксонами верхньої стовбурової групи еуартропод, такими як ізоксіди, Kylinxia та мегахейри. Однак за результатами аналізу за принципом економії Oreinorema вкладається в групу Radiodonta і є сестринським таксоном до Innovatiocaris.

Кінці ендитів у єдиному відомому екземплярі стикаються один з одним. Це, можливо, свідчить про те, що цей екземпляр зберігся в той момент, коли тварина ловила здобич або харчувалася. Oreinorema, ймовірно, ловила здобич і харчувалася за допомогою своїх лобових відростків та гіпостоми.

Двоє Oreinorema bergstroemi вивчають захисні механізми Onychodictyon ferox.

Скам’янілості

Мікро-КТ-сканування голотипу Oreinorema bergstroemi.

Джерела

The post Oreinorema first appeared on Вимерлий світ.

Meterchen

admin — Tue, 07 Jul 2026 16:18:00 +0000

Meterchen — вимерлий рід гусей з родини качкові (Anatidae), що існував у бурдигальському віці міоцену в Новій Зеландії. Типовий та єдиний вид — Meterchen luti.

Рід описала міжнародна команда палеонтологів під керівництвом Алана Теннісона (Alan J. D. Tennyson) у статті, опублікованій у журналі Historical Biology в 2026 році. Дослідники переглянули таксономічний статус 11 ізольованих викопних кісток, які раніше відносили до гусей (Anserinae) з відкладень Сент-Батанс. Розширений порівняльний морфологічний аналіз показав, що чотири зразки належать до виду Miotadorna sanctibathansi, а п’ять — імовірно великому представнику родини качкових, можливо Notochen bannockburnensis. Решта — одна, можливо дві кістки — виявилися представниками невідомого раніше виду розміром із невелику гуску. Він і був описаний як новий рід і вид Meterchen luti.

Родове ім’я Meterchen у перекладі з давньогрецької означає «мама-гуска», а видова назва luti — «болотяний» латиною. Отже, це біноміальне ім’я пов’язане з дитячим віршиком про маму-гуску, в якому мама-гуска піднімається з болота.

Рештки виду походять із відкладень раннього–середнього міоцену району Сент-Батанс, Отаго. Вони утворилися на берегах давнього озера Манугерікія близько 14–19 мільйонів років тому. Вік місцезнаходження є предметом дискусії. Раніше його відносили до раннього міоцену (бурдигальський ярус, ~19–16 млн років тому), однак пізніші дослідження припускають дещо молодший вік — одразу після позначки 14 млн років тому.

Відклади Сент-Батанс відомі як одне з найбагатших у світі джерел міоценових викопних решток і дають унікальне уявлення про давню біорізноманітність Зеландії. У часи існування Meterchen luti на берегах озера Манугерікія мешкали крокодили, черепахи, наметникові, ранні родичі кажанів, а також предки моа та ківі, поряд із багатим різноманіттям водоплавних птахів — качок і гусей. На сьогодні з цих відкладень описано десять унікальних видів водоплавних птахів.

Meterchen luti не є близьким родичем нещодавно вимерлих гігантських нелітаючих гусей Cnemiornis, ендемічних для Нової Зеландії. Дослідники не виявили жодних кісток із чіткою спорідненістю до підродини Cereopsinae серед матеріалу зі Сент-Батанс. Це суперечить попередній гіпотезі про тривалу історію цереопсин у Зеландії, яка нібито сягала щонайменше раннього–середнього міоцену.

Натомість отримані дані узгоджуються з сучасними оцінками молекулярного часу дивергенції. Згідно з ними, предки роду Cnemiornis прибули до Зеландії лише в пізньому міоцені — приблизно 7 мільйонів років тому, тобто значно пізніше, ніж вважалося раніше.

Дослідження дедалі частіше свідчать про те, що протягом усієї історії Зеландії відбувалися значні зміни у біологічному складі фауни. Хоча предки Meterchen, безсумнівно, з’явилися в Зеландії раніше, ніж 14 мільйонів років тому, жоден з їхніх нащадків не вижив. Натомість предки гігантських гусей роду Cnemiornis заселили ці землі набагато пізніше, але їхні нащадки вимерли незабаром після появи людей через надмірне полювання та хижацтво. Відносно недавня еволюція Cnemiornis є яскравим прикладом швидких морфологічних змін, які можуть відбуватися за короткий проміжок часу на островах. Заввишки у один метр і вагою до 18 кг це були найбільші гуси у світі.

Відкриття Meterchen luti разом з іншими нещодавніми генетичними даними свідчить про те, що походження авіфауни Нової Зеландії було складнішим і мінливішим, ніж вважалося раніше. Воно включало неодноразові заселення, вимирання та швидку острівну еволюцію.

Джерела

The post Meterchen first appeared on Вимерлий світ.