Vishnuictis — вимерлий рід з родини віверових, що існував від середнього міоцену до плейстоцену в Індії, Пакистані, Китаї, М’янмі та Кенії. Цей рід є політипним: до нього відносять близько 7–8 видів, а типовим видом є Vishnuictis durandi.

Голотип V. durandi був виявлений В. Е. Бейкером (W. E. Baker) та Г. М. Дюрандом (H. M. Durand) у 1836 році в передгімалайському регіоні. У 1868 році Х’ю Фалконер (Hugh Falconer) дослідив цей зразок і описав його як можливий новий, ще не названий вид роду Canis. У 1884 році Річард Лайдекер (Richard Lydekker) також вивчив зразок і виявив, що його морфологія схожа на морфологію вівер, і описав його як Viverra durandi. Назва виду дана на честь Г. М. Дюранда (H. M. Durand), який відкрив скам’янілості. Пізніше, у 1932 році, Гай Еллкок Пілгрім (Guy Ellcock Pilgrim) також ретельно вивчив зразок, зазначивши, що він досить відрізняється від роду Viverra, щоб бути віднесеним до власного роду. Він перекласифікував його як вид новоствореного роду Vishnuictis — Vishnucitis durandi. Лайдекер описав дві часткові черепні коробки, що належать V. durandi, Пілгрім зазначив, що обидва ці черепні рештки походять із Сівалікських пагорбів, але їхній вік не визначений, найімовірніше, це пліо-плейстоцен з відкладів Пінджор.

Рід названо на честь Вішну, одного з головних індуїстських божеств, у поєднанні з грецьким словом ἴκτις — «куниця».

Vishnuictis durandi — типовий вид роду, відомий із пагорбів Сівалік, вік яких достеменно не встановлено. Спочатку до цього таксону відносили лише два черепи: голотипний череп (BMNH M1338), який був зображений Лайдекером у 1884 році (у палатальному вигляді) та Пілгрімом у 1932 році (у дорсальному та латеральному видах), та референтний екземпляр (BMNH M37150), який залишився неілюстрованим. Загальний розмір V. durandi не оцінювався, але вважається, що це дуже великий представник родини Viverridae.

У 1996 році Роберт Хант (Robert M. Hunt) проаналізував зразки V. durandi. Він оцінив довжину основи всіх трьох черепів приблизно у 18–20 см, що робить їх порівнянними з Viverra leakeyi. Він також зазначив, що лобові ділянки черепів значно розширені, в результаті чого лобові розширення схиляються вниз. Зубний ряд V. durandi дуже схожий на V. leakeyi, маючи секторальні форми в будові іклоподібних зубів та молярів. Це вказує на більш гіперхижий раціон для обох таксонів. V. durandi має більш секторальну іклоподібно-молярну ділянку, ніж V. leakeyi. Пізніше того ж року він запропонував Viverra peii, знайдений на місці знахідки пекінської людини в Чжоукоудяні, Китаю, як потенційний молодший синонім V. durandi, припускаючи, що V. durandi також був присутнім у пліоцені Західної Азії. Він також описав V. durandi як вовкоподібного віверида, що мав ріжучі ікла з молярами та морфологію черепа, схожу на Civettictis civetta, що вказує на те, що рід Vishnuictis є більш спорідненим до Civettictis, ніж до Viverra.

Vishnuictis salmontanus — наразі найменший вид у роді. Вид Vishnuictis salmontanus був виявлений у районі, що нині називається Хаснот у горах Сівалік, і датується ранньою частиною пізнього міоцену (10,1–7,9 млн років тому). V. salmontanus відомий за відносно повними рештками черепа. Загальні розміри нижнього M¹ становлять 10,4 × 5,7 мм², що загалом менше порівняно з розмірами нижнього M¹ Viverra zibetha, довжина якого становить 14,3 мм. Орієнтовний діапазон ваги V. salmontanus становив 2–4 кг. У 2025 році Баррі (Barry) визнав Vishnuictis hariensis та Viverra nagrii синонімами Vishnuictis salmontanus. Етимологія назви цього виду на даний момент невідома.

Vishnuictis chinjiensis відомий за частковою гілкою нижньої щелепи, описаною Пілгрімом. Спочатку Пілгрім у 1932 році відніс його до роду Viverra.

У 2008 році Моралес (Morales) і Пікфорд (Pickford) наполягли на перекласифікації цього таксону як виду в межах роду Vishnuictis. Голотип був виявлений у Кукар-Доку, поблизу міста Чінджі в гірському масиві Солт-Рейндж, Пакистан, і датується серединою-кінцем міоцену. Це робить його найстарішим відомим видом у роді. Додаткові рештки знайдено в Нагрі (Пакистан, частина формації Нагрі), Рамнагарі (Індія, частина формації Чінджі), Калагарсі (Індія) та Чаунгті (М’янма, частина формації Іраваді). Розміри нижньої M¹ V. chinjiensis вказані як 10 × 5,2 мм², незважаючи на це, оцінка ваги, розрахована Баррі (2025), вказує, що він важив близько 3–5 кг, що на 1 кг більше, ніж V. salmontanus. Етимологія виду походить або від формації Чінджі, або від розташованого поблизу міста Чінджі.

Vishnuictis plectilodous наразі вважається найбільшим видом у роді Vishnucitis, який навіть перевищує розміри попереднього рекордсмена — V. durandi. Він відомий, зокрема, завдяки єдиному нижньому зубу M¹, виявленому в Харіталянгарі, штат Хімачал-Прадеш, Індія, що датується раннім пліоценом (8–4,5 млн років тому) верхньої формації Дхок-Патан. Розміри нижнього зуба M¹ становлять 25,7 × 13 мм². Це робить його найбільшим відомим представником родини Viverridae за всю історію, навіть більшим за Viverra leakeyi та Pseudocivetta. Етимологія назви виду походить від поєднання двох слів plectilis та οδούς. Латинське plectilis, що означає «плетений; складний», вказує на складні куспиди нижнього зуба M¹, які відрізнялися за висотою та формою, а грецьке οδούς означає «зуб». Складність будови зуба також свідчить про те, що V. plectilodous, ймовірно, був більш всеїдним, на відміну від V. durandi.

Vishnuictis hasnoti був відкритий у регіоні Хаснот гірського масиву Солт-Рейндж (Пакистан) Пілгрімом, хоча він відніс цей таксон до підродини Lutrinae та описав його як Lutrine gen ind., hasnoti.

У 2025 році Баррі розглянув цей таксон як вид з родини Viverridae та перекласифікував вид до роду Vishnuictis, ця класифікація була пізніше того ж року підтримана Анеком Рамом Санкяном (Anek Ram Sankhyan) та його командою. Розміри M¹ Vishnuictis hasnoti становлять 14,5 × 7,5 мм², а вага — від 9 до 20 кг, що робить його порівнянним за розмірами з Civettictis civetta. Відкладення, де було виявлено голотип, датуються 11,4–9,8 млн років тому і є частиною формації Чінджі. Назва виду походить від регіону Хаснот у Пакистані, де спочатку було виявлено голотип.

Найдавнішим відомим представником роду Vishnuictis є V. africana (названий на честь континенту Африка), знайдений у формації Муруюр у Кенії, що датується середнім міоценом.

Види V. durandi та V. salmontanus відомі за численними черепами, які в цілому характеризуються надзвичайно високою та стрункою будовою, подібною до Civettictis civetta. Інші види відомі за численними зубами та фрагментами нижньої щелепи.

Скам’янілості

Джерела

1. https://dinopedia.fandom.com/wiki/Vishnuictis
2. https://phys.org/news/2025-04-fossils-reveal-ancient-carnivorous-mammals.html
3. https://www.deviantart.com/johannesviii/art/Vishnuictis-plectilodous-1311321625
4. https://www.deviantart.com/hodarinundu/art/Vishnu-the-Preserver-903051148
5. https://www.reddit.com/r/pleistocene/comments/wb8jqb/vishnuictis_a_giant_civetlike_viverrid_the_size/
6. https://en.wikipedia.org/wiki/Vishnuictis

The post Vishnuictis first appeared on Вимерлий світ.

Shiriyanetta — викопний рід гусеподібних птахів родини качкових (Anatidae), що існував у плейстоцені в Східній Азії. Скам’янілі рештки знайдені на півострові Сімо-Кіта на північному сході Японії. Описаний по рештках правої плечової кістки. Типовий та єдиний вид — Shiriyanetta hasegawai. На думку дослідників, птах був нелітаючим.

Вид представлений ізольованими кістками, включаючи фрагменти черепа, хребці, елементи грудного та тазового поясів, а також більшість основних елементів кінцівок. Остеологічні особливості Shiriyanetta свідчать про те, що вона мала таксономічну спорідненість з трибою Mergini (морські качки) підродини Anatinae, наприклад, з Somateria (ґаґи).

Хоча загальний великий розмір, кілька унікальних особливостей скелета та пропорції кісток кінцівок Shiriyanetta сильно нагадують північноамериканських морських качок роду Chendytes, вимерлих родичів Somateria, більшість елементів двох родів діагностично відрізняються один від одного.

Порівняння цих таксонів та інших нелітаючих качиних з їхніми родичами показує, що деякі з очевидно спільних остеологічних особливостей Shiriyanetta та Chendytes, ймовірно, пов’язані з нездатністю до польоту, а не відображають тісний зв’язок між цими двома родами. Враховуючи, що сучасні ґаґи мають погану здатність до польоту або виникнення тимчасового стану нездатності до польоту, цілком можливо, що Shiriyanetta та Chendytes могли втратити свою здатність до польоту незалежно один від одного. Це призвело до одночасної появи нелітаючих качок по обидва боки плейстоценової північної частини Тихого океану.

Скам’янілості

Джерела

1. https://a-dinosaur-a-day.com/post/179183391885/shiriyanetta-hasegawai
2. https://uk.wikipedia.org/wiki/Shiriyanetta_hasegawai
3. https://dinopedia.fandom.com/wiki/Shiriyanetta
4. https://www.gbif.org/species/8629033
5. https://blog.naver.com/paleosalon/220626507021
6. https://www.instagram.com/p/Cc_Gp8-vI2S/
7. https://en.wikipedia.org/wiki/Shiriyanetta

The post Shiriyanetta first appeared on Вимерлий світ.

Ektopodon — вимерлий рід сумчастих, типовий рід родини Ektopodontidae, що мешкав у лісистих місцевостях Південної Австралії, Квінсленду та Вікторії. Останній вид цієї групи вимер на початку плейстоцену (між 2,588 млн років тому і 781 000 років тому). Маса його тіла становила приблизно 1300 грамів. Вчені вважають, що ектоподони були високоспеціалізованими сумчастими, що харчувалися насінням.

Типовий вид Ektopodon serratus ґрунтується на матеріалах, видобутих на місці знахідки скам’янілостей озера Нгапакалді в Південній Австралії.

Рід Ektopodon колись населяв ліси Південної Австралії, Квінсленда та Вікторії. Перші описи 1960-х і 1980-х років підкреслювали їх унікальні особливості будови молярів. Недавні дослідження представили два нових види сумчастих ектоподонтидів з нижніх відкладень формації Етадунна (пізній олігоцен) в Південній Австралії, а також нову філогенетичну гіпотезу для родини Ektopodontidae.

Ektopodon відрізняється унікальною морфологією черепа, включаючи укорочену морду та специфічні вигини між премолярами та молярами. Морфологія молярів Chunia та Ektopodon є відмінною, але визначення видів залишається складним завданням. Кут нахилу лицьової частини, який визначається вигином морди на межі між P3 і рядом молярів, призводить до того, що морда має інший кут нахилу, ніж ряд молярів. Ектоподонтиди мали значно більший кут нахилу і коротші лицьові частини порівняно з сучасними кускусовидими сумчастими. Такий ступінь укорочення лицьової частини пов’язаний з відмінностями в морфології зубів на рівні видів.

У басейні озера Ейр у Південній Австралії знайдено одні з найдавніших відомих скам’янілостей сумчастих, які були виявлені в формації Етадунна, що датується 23,3–25 мільйонами років тому. Протягом цього часу наземні травоїдні сумчасті зазнали значних таксономічних і стоматологічних змін, ймовірно, через потепління клімату Австралії. Ektopodon, рід із родини Ektopodontidae, має унікальну будову молярів. Моляри Ektopodon stirtoni з пізнього олігоцену мають характерну лофодонтну морфологію з поперечними лофами, модифікованими в бічно стиснуті горбки. Ця унікальна зубна структура не зустрічається у жодних інших сумчастих або плацентарних ссавців. Емаль молярів Ektopodon в основному радіальна з певними модифікаціями, а розподіл різних типів емалі є характерним для сімейств сумчастих. Скам’янілості Ektopodontidae датуються від верхнього олігоцену до пліоцену, а їхні моляри мають унікальні адаптації. Перші три верхні та нижні моляри мають два або три модифіковані поперечні лофи, тоді як четверті моляри мають зменшені лофи. Кількість горбків на лофі варіюється від 8 до 10 залежно від положення зуба.

Викопні рештки Ektopodon переважно походять із формації Етадунна в Південній Австралії, датованої епохами пізнього олігоцену та раннього міоцену. Ця формація складається з озерних відкладень, багатих аргілітами з вкрапленими доломітовими шарами, які служать ключовими стратиграфічними маркерами. Значні знахідки скам’янілостей у фауністичних зонах, таких як місцева фауна Мінкіна та Дітджіманка, висвітлили різноманітність і поширення екоподонтид під час їх розквіту.

Ектоподон та його родичі демонструють унікальну морфологію зубів, зокрема в розташуванні та структурі молярів. Варіації у формі та розмірі молярів серед таких видів, як Chunia та Ektopodon, мають вирішальне значення для ідентифікації видів та філогенетичного аналізу. Ці стоматологічні адаптації відображають їхню поведінку поїдання насіння, що вимагало міцних та ефективних шліфувальних поверхонь.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Ektopodon
2. https://uk.wikipedia.org/wiki/Ektopodon
3. https://www.researchgate.net/publication/307017527_New_specimens_of_ektopodontids_Marsupialia_Ektopodontidae_from_South_Australia
4. https://www.deviantart.com/avancna/art/Riversleigh-Koalas-561367700

The post Ektopodon first appeared on Вимерлий світ.

Xenothrix (ямайська мавпа) — вимерлий рід мавп Нового Світу, ендемічний для Ямайки. Вперше її було знайдено Гарольдом Ентоні (Harold Anthony) у печері Лонг Майл в 1920 році. Типовий вид — Xenothrix mcgregori.

Гарольд Ентоні відповідає за численні описи видів карибської фауни у 1920-х роках, а його польові записи фіксують відкриття матеріалів мавпи:

Опис виду зрештою було завершено лише в 1952 році, коли двоє аспірантів, Ернест Вільямс (Ernest Williams) і Карл Купман (Karl Koopman), знайшли пов’язану стегнову кістку та фрагмент нижньої щелепи, забуті у ящику в Американському музеї природознавства. Вони залишалися обережними щодо таксономічного опису примата, оскільки він мав спільні характеристики з багатьма видами широконосих мавп.

Вид названий на честь професора д-ра Джеймса Ховарда МакГрегора (англ. James Howard McGregor, 1872—1954), американського зоолога, який захистив докторську в Колумбійському університеті і став професором анатомії там.

Невелика нижня щелепа має зубну формулу: 2 різця, 1 кінець, 3 премоляри та 2 моляри – що відрізняється від більшості сучасних широконосих, за винятком ігрункових. Однак, вона значно більша за сучасних ігрункових, і дослідження Розенбергера (Rosenberger) здебільшого виключили можливість тісного філогенетичного зв’язку між цими таксонами. Розенбергер припустив, що відсутність третього моляра у Xenothrix не є гомологічною до стану характеристики у ігрункових. Він обґрунтував свою оцінку довжиною молярів відносно ряду молярів та передбачуваним збереженням гіпоконів на M1-2, які були значно зменшеними у ігрунок і тамаринів (Saguinus). Він також припустив, що Xenothrix має тісний філогенетичний зв’язок із родами Callicebus або Aotus. Його висновки були попередніми через фрагментарний характер матеріалу.

Посткраніальні рештки, знайдені Ентоні в 1920-х роках, згодом були описані Макфі (MacPhee) та Фліглом (Fleagle), які віднесли стегнову кістку, сідничну кістку та великогомілкову кістку до ряду Primates. Ці вчені зазначили, що посткраніальні рештки приматів мало нагадують сучасні форми, але вони інтерпретували будову стегнової кістки як показник повільного лазіння. Стегнова кістка також має деякі подібності з Potos flavus, кинкажу. Вони тимчасово прийняли родину Xenotrichidae до тих пір, поки подальший аналіз повністю не прояснить зв’язки Xenothrix.

У 1990-х роках кілька експедицій до ямайських печер призвели до виявлення додаткових краніальних та посткраніальних матеріалів, віднесених до Xenothrix Ці матеріали включають частковий низ морди з піднебінням із P4-M2 ліворуч і праворуч, більшу частину верхньої щелепи та частини клиноподібної кістки. Ця знахідка підтвердила, що зубна формула цього таксона становить 2.1.3.2. За допомогою нової часткової морди вчені змогли в подальшому розвинути гіпотезу, вперше запропоновану Макфі (MacPhee) з колегами, згідно з якою всі антильські мавпи (інші – два кубинські види мавп роду Paralouatta та Insulacebus toussaintiana і Antillothrix bernensis на Іспаньйолі) належали до монофілетичної групи, найтісніше пов’язаної з сучасними Callicebus.

Розенбергер заперечив цю гіпотезу і припустив, що Xenothrix був ямайською дурукулі (Aotus), таким чином змінивши свою попередню точку зору. Він обґрунтував ці висновки відносно великим розміром очниці, як це було виведено з збереженого очного краю, великим нижнім очним отвором і великою ямкою для I1 порівняно з ямкою для I2. Ці характеристики є спільними з Aotus. Макфі та Горовіц (Horovitz) перевірили цю альтернативну філогенетичну схему за допомогою обширних анатомічних порівнянь і шляхом розширення їхнього аналізу парсимонії, використовуючи PAUP*. Вони підтвердили, що монофілія антильських мавп все ще підтримується в найбільш парсимонійних деревах, але у дещо менш парсимонійних деревах Aotus справді пов’язаний з Xenothrix. Вчені віднесли антильських мавп до триби Xenotrichini – сестринської групи триби Callicebini.

Аналіз ДНК свідчить про те, що Xenothrix відноситься до Callicebinae, як сестринський до нещодавно визнаного роду Cheracebus. Xenothrix, ймовірно, колонізував Ямайку близько 11 мільйонів років тому. Це пізніше за найдавніші викопні рештки мавп на Кубі. Таким чином, ямайська мавпа має окреме походження від інших мавп Великих Антильських островів.

Ймовірно, загальна довжина Xenothrix становила близько 70 см, включно з хвостом. Вважається, що він жив подібно до лінивця, проводячи більшу частину часу, повільно пересуваючись по деревах і, можливо, навіть харчувався, висячи догори головою.

Цей вид відомий тільки з викопних матеріалів на Ямайці, де він, як вважають, проживав деякий час після 1700 року (голоцен). Причини вимирання Xenothrix невідомі.

Скам’янілості

Джерела

1. https://geneticliteracyproject.org/2018/11/20/how-dna-tests-solved-the-mystery-of-this-strange-now-extinct-monkey/
2. https://karlshuker.blogspot.com/2013/06/xenothrix-mystery-monkey-from-jamaica.html
3. https://alphynix.tumblr.com/post/187803182120/island-weirdness-49-sloth-monkeys-fighting
4. https://www.deviantart.com/artbyjrc/art/Extinct-Island-Fauna-Caribbean-3-910189649
5. https://phys.org/news/2017-08-fossil-evidence-humans-role-monkey.html
6. https://en.wikipedia.org/wiki/Jamaican_monkey
7. https://uk.wikipedia.org/wiki/Xenothrix_mcgregori

The post Xenothrix first appeared on Вимерлий світ.

Apteribis — вимерлий рід нелітаючих нічних птахів з підродини ібісних (Threskiornithinae), що був ендемічним для Гавайських островів у Тихому океані та існував в плейстоцені-голоцені.

Рештки маленьких ібісів цього роду були знайдені тільки на островах Мауї, Ланаї та Молокаї, які були частиною доісторичного острова Мауї Нуї, аж до того, коли підвищення рівня моря роздрібнило його, близько 200 000 років тому. Олсон (Olson) і Джеймс (James) припускають, що цей рід був ендемічним для Мауї Нуї. Ібіси були птахами лісового підліску, вони, можливо, чинили сильний хижацький тиск на сухопутних равликів Мауї Нуї. Через свою нездатність літати вони були схильні потрапляти в пастки лавових труб.

Аналіз зразків пір’я з Ланаї показує спорідненість з ібісами Нового Світу роду Eudocimus. Аналіз також дозволив зробити висновок, що Apteribis міг мати коричнево-бежеве забарвлення, схоже на забарвлення молодих ібісів Eudocimus. Це вказує на те, що Apteribis міг еволюціонувати через форму педоморфозу¹, як у втраті здатності до польоту, так і в забарвленні.

Описано два види:

• †A. glenos Olson & Wetmore, 1976 з острова Молокаї
• †A. brevis Olson & James, 1991 з острова Мауї

Викопні матеріали, зібрані на острові Мауї, свідчать про те, що там, очевидно, траплявся третій, ще неописаний вид. Він був більшим за розміром і траплявся на нижчих висотах, ніж A. brevis. Ще один надзвичайно добре збережений зразок був знайдений на Ланаї, але він ще не описаний на видовому рівні.

Дослідження, проведене у 2026 році показало, що усі сліди зорової системи на черепі були значно зменшеними в Apteribis порівняно з його живими родичами. Зменшена зорова система Apteribis вказує на нічний спосіб життя, що є безпрецедентною рисою серед ібісів. Птах, ймовірно, блукав гавайськими ландшафтами під покровом темряви, щоб харчуватися і, можливо, розмножуватися, а в спекотні дні відпочивав.

Окрім Apteribis, з Ямайки було описано також нелітаючого ямайського ібіса (Xenicibis xympithecusthe), з Реюньйона — реюньйонського ібіса (Threskiornis solitarius). Обидва види на сьогодні вимерли.

Скам’янілості

Джерела

1. https://phys.org/news/2011-11-scientists-fossil-feathers-reveal-lineage.html
2. https://www.sci.news/paleontology/apteribis-14549.html
3. http://ornitofrenia.pl/category/ptaki/gatunki-wspolczesne/kohorta-aequornithia/nadrzad-pelecanimorphae/rzad-pelecaniformes-pelikanowe/podrzad-pelecani-pelikanowce/nadrodzina-ardeoidea/rodzina-threskiornithidae-ibisy/apteribis-sp/
4. https://a-dinosaur-a-day.com/post/185717048940/apteribis
5. https://alphynix.tumblr.com/post/187648224933/island-weirdness-42-tall-owls-short-ibises
6. https://uk.wikipedia.org/wiki/Apteribis
7. https://en.wikipedia.org/wiki/Apteribis
8. https://de.wikipedia.org/wiki/Maui-Nui-Ibisse

Примітки

1. Педоморфоз — затримка онтогенезу у деяких видів організмів із надбанням здатності до статевого розмноження на стадії, що передує дорослому стану. ↩︎

The post Apteribis first appeared on Вимерлий світ.

Cercopithecoides — вимерлий рід колобусових мавп з Африки, що мешкав у період від пізнього міоцену до плейстоцену. Існує кілька визнаних видів, найменші з яких за розмірами наближаються до деяких більших сучасних колобусових, а самці найбільших видів важили понад 50 кілограмів.

Типовий вид, Cercopithecoides williamsi, був названий О. Д. Моллеттом (O. D. Mollett) у 1947 році на основі часткового черепа та щелепи самця з Макапансгату, Південна Африка. З того часу його знахідки були зафіксовані на багатьох пліоценових і плейстоценових пам’ятках у Південній Африці, Анголі та Кенії. Найбільший вид, Cercopithecoides kimeui, був названий Мів Лекі (Meave Leakey) в 1982 році на основі скам’янілостей, знайдених у Кенії та Танзанії.

C. kimeui відомий за черепом, KNM-ER398, повним черепом з пошкодженою лівою очницею та виличною кісткою, правою P4, моляром 3 з обох боків та зношеним іклом. Він був зібраний Стівеном Райтом Фростом (Stephen Right Frost) в районі 105 Кенії в 1968 році. Цей вид має вузьку і роздуту морду з товстою, неглибокою нижньою щелепою. Ймовірно, вони мали жорсткий раціон, про що свідчить значне зношення їхніх зубів.

Вважається, що раціон Cercopithecoides складався з листя, а також значної кількості піску, що пояснює наявність великих ямок і подряпин на зубах Cercopithecoides. Встановлено, що тверда їжа була додатковим доповненням до раціону мавп. Вчені стверджують, що споживання підземних накопичувальних органів пояснює наявність численних ямок. Cercopithecoides, ймовірно, безпосередньо конкурував з більшими, також наземними, папіонінами.

Рука часткового зразка KNM-ER 4420 C. williamsi демонструє зменшення розміру першої п’ясткової кістки порівняно з іншими, оскільки зменшення розміру великого пальця є одним з найважливіших факторів, що відрізняють мавп Старого і Нового Світу. Cercopithecoides є одним з перших випадків зменшення великого пальця у родині Cercopithecidae, подібно до сучасних азіатських колобусових і викопних родів Microcolobus і Mesopithecus. Це робить Cercopithecoides першим відомим африканським колобусом.

Посткраніальна адаптація до наземного способу життя в Cercopithecoides, швидше за все, є вторинною. Вважається, що предки мавп були дереволазними. Відсутність зменшення великого пальця у Mesopithecus означає або: незалежне зменшення великого пальця у африканських та азіатських колобусів або
кілька випадків розселення колобусів з Африки. Вчені вважають першу гіпотезу більш імовірною.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.reddit.com/r/Naturewasmetal/comments/18izm7s/in_the_early_pleistocene_of_eastern_africa_a/
2. https://www.researchgate.net/publication/277084128_The_Hand_of_Cercopithecoides_williamsi_Mammalia_Primates_Earliest_Evidence_for_Thumb_Reduction_among_Colobine_Monkeys
3. https://www.researchgate.net/publication/271218079_Dental_Microwear_Analysis_of_Cercopithecoides_Williamsi
4. https://www.deviantart.com/artbyjrc/art/Monkey-business-Cercopithecids-1-888396655
5. https://prehistoric-wiki.fandom.com/wiki/Cercopithecoides
6. https://x.com/JoschuaKnuppe/status/1665494035291684866
7. https://x.com/MAntonPaleoart/status/1376135082763751424
8. https://en.wikipedia.org/wiki/Cercopithecoides

The post Cercopithecoides first appeared on Вимерлий світ.

Eurygnathohippus — викопний рід непарнокопитних ссавців родини коневі (Equidae), споріднений з родом Hipparion. Рід Eurygnathohippus мешкав в Африці та Південній Азії від верхнього міоцену до нижнього плейстоцену.

Eurygnathohippus за своїм загальним виглядом нагадував сучасного коня. Деякі види досягали значних розмірів, з висотою в холці близько 1,3 метра. Його череп мав пропорції, дуже близькі до пропорцій сучасних коней, з довгою мордою, потужними жувальними м’язами і очима, розташованими далеко позаду. Зуби Eurygnathohippus були гіпсодонтними, тобто з високою коронкою, але не такими, як у сучасних видів. Його ноги, як і у всіх його близьких родичів, Hipparionini, мали три пальці, але центральний палець був набагато міцнішим за бічні.

Більшість відомих скам’янілостей цього роду було виявлено в Африці, де його види мешкали між кінцем міоцену та нижньою частиною плейстоцену. Скам’янілості Eurygnathohippus також були виявлені в осадах верхнього пліоцену на плато Потвар в Пакистані та на пагорбах Сівалік на північному заході Індії.

Eurygnathohippus є досить спеціалізованим представником Hipparionini, до якого входили численні види коней, що мали сучасний вигляд, але все ще мали три пальці на кінцівках. Ці коні процвітали протягом більшої частини міоцену та пліоцену і вимерли лише в нижньому плейстоцені.

З’явившись приблизно 7,2 мільйона років тому, Eurygnathohippus еволюціонував від Hipparionini, схожого на Hippotherium, що походив з Азії або Європи. За кілька мільйонів років він дав початок численним формам з різними спеціалізаціями. Наприклад, у відкладах верхнього міоцену в Лотагамі, Кенія, були виявлені скам’янілості двох дуже різних видів Eurygnathohippus: один (E. turkanense) був великим і міцним, а інший (E. feibeli) мав струнке тіло і довгі ноги.

Інший, більш пізній вид (E. cornelianus) з нижнього пліоцену Кенії був особливо спеціалізованим. Він поєднував в собі гіпсодонтні моляри з надзвичайно подовженою мордою та різцями, що дозволяли йому легше досягати низької трави. Серед інших видів можна знайти E. woldegabrieli, що мешкав у середньому пліоцені Ефіопії, та E. afarense, що мешкав у пліо-плейстоцені Чаду та Ефіопії.

Різні види Eurygnathohippus займали різні екологічні ніші. E. turkanense, з його міцною статурою, був, можливо, краще пристосований до лісистих середовищ, тоді як E. feibeli, завдяки своїм пропорціям бігуна, здається, був більш пристосований до відкритих місцевостей. E. cornelianus, навпаки, схоже, спеціалізувався на поїданні короткої та жорсткої трави, як і сучасні коні.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.deviantart.com/artbyjrc/art/Giddyup-Equids-2-861850935
2. https://www.deviantart.com/smilocarnifex/art/WWB-Redux-Eurygnathohippus-hasumense-1270056785
3. https://www.deviantart.com/angeloraptorex230/art/Eurygnathohippus-1278239828
4. https://x.com/Extinct_AnimaIs/status/995747761936125954
5. https://fr.wikipedia.org/wiki/Eurygnathohippus
6. https://en.wikipedia.org/wiki/Eurygnathohippus

The post Eurygnathohippus first appeared on Вимерлий світ.

Postschizotherium — вимерлий рід родини Pliohyracidae, тісно пов’язаної з сучасними даманоподібними, але значно більшої за розмірами. Ймовірно, це був напівводний травоїдний звір, якого палеонтологи порівнюють за екологічним статусом із сучасним бегемотом.

Postschizotherium — останній відомий представник своєї підродини Pliohyracinae. Він жив на територіях сучасної Північної Азії (північний Китай, Тибетське нагір’я, регіон Трансбайкалля/Західне Забайкалля) наприкінці пліоцену та на початку плейстоцену.

У період з 1924 по 1926 рік Еміль Лісент (Emile Licent), засновник і директор музею Хоанго Пайхо в Тяньцзіні, та його колега-єзуїт П’єр Тейяр де Шарден (Pierre Teilhard de Chardin) провели масштабні польові дослідження в басейні Ніхевань. Тут вони зібрали величезну кількість різноманітних скам’янілостей, що належали до тоді ще невідомої фауни плейстоцену. Ці скам’янілості були офіційно описані Тейяром де Шарденом і Жаном Півето (Jean Piveteau) в 1930 році, що стало основою для того, що сьогодні відомо як фауна Ніхевана.

Серед решток, знайдених Лісентом у Ніхевані, були перший верхній лівий моляр і пов’язаний з ним третій премоляр. Тейяр де Шарден і Півето зазначили, що за своєю загальною формою ці зуби мали значну схожість із зубами халікотеріїв, групи великих копитних тварин з кігтями, які також були присутні в Ніхевані. Однак, оскільки відмінності від відомих халікотеріїв були істотними, вчені дійшли висновку, що ці рештки належали до нового роду халікотеріїв.

У 1932 році Густав фон Кенігсвальд (Gustav von Koenigswald) переописав ці рештки як новий рід і вид Postschizotherium chardini. В назві виду він вшанував Тейяра де Шардена. Вчений припустив, що ця тварина була найновішим і найпохіднішим представником гіпсодонтової лінії халікотеріїв, пов’язаною з Metaschizotherium.

Наприкінці 1940-х років зубні рештки, виявлені в лігнітах Собле на півдні Франції, були ідентифіковані як належні близькому родичу Postschizotherium. Останнього Жан Віре (Jean Viret) назвав Neoschizotherium rossignoli. У 1949 році, після виявлення додаткових матеріалів з того ж місця, Віре встановив, що зразки з Собле, ймовірно, належали широко поширеному роду даманів Pliohyrax, як P. rossignoli. Отже, на основі схожості з зубним рядом Pliohyrax Віре перекласифікував Postschizotherium як даманоподібного, близько спорідненого з Pliohyrax. Він зробив висновок, що даманоподібні, які походять з Африки, поширилися на північ, ненадовго проникли до Європи аж до Атлантичного океану і вижили до четвертинного періоду в Східній Азії.

Довжина Postschizotherium становила близько 1,5 м. Він мав дуже високо розташовані і висунуті вбік очні ямки, схожі на очні ямки сучасних бегемотів. Це вказує на те, що він, ймовірно, вів подібний напівводний спосіб життя. Форма черепа також свідчить про те, що він міг мати короткий хобот, схожий на хобот тапіра.

За оцінками, заснованими на аллометричних регресіях зубів, маса тіла Postschizotherium chardini могла становити від близько 900 до понад 1400 кг (Schwartz et al., 1995). Водночас автори зазначають, що такі оцінки можуть бути завищеними через особливості зубної морфології.

Подібно до сучасних бегемотів або капібар, Postschizotherium, ймовірно, проводив більшу частину часу, валяючись у водоймах, і виходив на сушу, щоб пастися на траві. Його місцем проживання були вологі ліси та луки, де він мешкав разом з іншими тваринами, такими як коні, бики, одні з останніх халікотеріїв, шерстисті носороги, бобри, макаки, ведмеді, великі коти, ранні рисі та шаблезубі коти.

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Postschizotherium
2. https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S1871174X25000915
3. https://www.facebook.com/groups/1456655311080224/posts/7047226528689713/
4. https://www.facebook.com/groups/1456655311080224/posts/24378587245127039/
5. https://www.reddit.com/r/Naturewasmetal/comments/16n85cl/fossil_hyrax_species_diversity_including_many/
6. https://www.reddit.com/r/pleistocene/comments/ytyz5r/postschizotherium_was_a_genus_of_large/
7. https://alphynix.tumblr.com/post/803032842326147072/postschizotherium-intermedium-was-a-large-hyrax

The post Postschizotherium first appeared on Вимерлий світ.

Tadorna rekohu — вимерлий вид галаза, який був ендемічним для островів Чатем і був тісно пов’язаний з галагазом мінливим (Tadorna variegata) з Нової Зеландії. Він вимер після заселення островів моріорі близько 1500 року.

Видова назва походить від назви островів Чатем (Нова Зеландія), де раніше мешкала T. rekohu, мовою народу моріорі. Назву подарував фонд Hokotehi Moriori Trust, який представляє корінне населення островів Рекоху-Чатем.

Вид Tadorna rekohu має інші пропорціх, ніж T. variegata, і відмінний від T. variegata за остеологічними ознаками та алометрією, наведеними нижче.

Череп T. rekohu довший і має меншу міжочну ширину. Плечові кістки T. rekohu в середньому коротші, з більш міцними проксимальними та дистальними кінцями. Ліктьові кістки та зап’ясткові кістки в середньому коротші у T. rekohu, а проксимальна ширина променевої кістки в середньому більша у T. rekohu.

Стегнова кістка T. rekohu довша відносно загальної довжини плечової кістки. Співвідношення середньої довжини плечової кістки до стегнової кістки у T. rekohu коливається від 1,92 до 1,96 (пов’язані скелети) порівняно з 2,00–2,11 та 2,02–2,18 у самок та самців T. variegata відповідно. Стегнові кістки і цівки T. rekohu в середньому довші.

Острови Рекоху-Чатем, розташовані за 785 км на схід від основної частини Аотеароа (Нова Зеландія), характеризуються високим рівнем ендемізму видів. До появи людей на цих островах мешкала багата фауна водоплавних птахів, що включала щонайменше вісім видів качок.

Геометричний морфологічний аналіз та філогенетичний аналіз повних мітогеномів підтверджують, що Tadorna rekohu була сестринським таксоном до галагаза мінливого Tadorna variegata (Gmelin, 1789) з основної частини Нової Зеландії. Предки качки Рекоху колонізували острови Чатем близько 390 000 років тому, в пізньому плейстоцені.

Порівняно короткі, міцні кістки крил і довгі кістки ніг вказують на те, що цей вид мав обмежену здатність до польоту порівняно з його материковими родичами. Наявність кісток Tadorna rekohu в ранніх відкладах сміттєзвалищ моріорі свідчить про те, що її вимирання було спричинене надмірним полюванням до пізнішого заселення островів європейцями та маорі в XIX столітті.

Скам’янілості

Джерела

1. https://novataxa.blogspot.com/2025/08/tadorna.html
2. https://academic.oup.com/zoolinnean/article/204/3/zlaf069/8212055
3. https://en.wikipedia.org/wiki/Rēkohu_shelduck

The post Tadorna rekohu first appeared on Вимерлий світ.

Chloephaga dabbenei — вимерлий вид роду Chloephaga, що мешкав в Аргентині в епоху плейстоцену.

Вид був виявлений в Сан-Хосе, Буенос-Айрес, і вперше описаний у 2024 році. Видова назва dabbenei була обрана на честь італійсько-аргентинського орнітолога Роберто Даббене (Roberto Dabbene). C. dabbenei відрізняється від інших видів Chloephaga своїми міцними розмірами, порівняно товстою шиєю та невеликими плечовими кістками.

Рід Chloephaga був введений в 1838 році англійським натуралістом Томасом Кемпбеллом Ейтоном (Thomas Campbell Eyton) у монографії «A Monograph on the Anatidae, or Duck Tribe». Він визначив типовим видом Chloephaga magellanica. Це Anas magellanica Gmelin, JF 1789, що є синонімом Anas leucoptera Gmelin, JF 1789. Anas leucoptera зараз вважається підвидом гірської гуски Chloephaga picta leucoptera. Назва роду походить від поєднання давньогрецького слова khloē, що означає «трава», та -phagos, що означає «їсть».

Chloephaga dabbenei є помітно великим, входячи в верхній діапазон розмірів, що спостерігається у самців C. picta. Цівка має прямий стрижень з малорозбіжними дистальними трохлеями. Це ознаки пов’язаны з біговими звичками, які відсутні в інших представників роду Chloephaga.

Сьогодні в аргентинській Патагонії та на південному сході провінції Буенос-Айрес зареєстровано спільне існування трьох видів роду Chloephaga, які мігрують у зимовий період.

Скам’янілості

Джерела

1. https://sciencepress.mnhn.fr/en/periodiques/comptes-rendus-palevol/23/18
2. https://www.researchgate.net/publication/381626235_Pleistocene_record_of_Chloephaga_Eyton_1838_Anseriformes_Anatidae_in_the_Argentine_Pampas_with_the_description_of_a_new_species
3. https://novataxa.blogspot.com/2025/06/chloephaga.html
4. https://en.wikipedia.org/wiki/Chloephaga_dabbenei
5. https://en.wikipedia.org/wiki/Chloephaga

The post Chloephaga dabbenei first appeared on Вимерлий світ.