Ambystoma quetzalcoatli — вимерлий вид саламандр з родини Ambystomatidae. Він відомий за кількома збереженими скелетами особин від молодих до дорослих, знайденими в пізньопліоценовій формації Атотонілько-ель-Гранде в Мексиці (близько 4,5 млн років тому). A. quetzalcoatli є найдавнішим представником роду Ambystoma в цій країні, а також таким, що відомий за найбільш повними рештками.

Скам’янілості Ambystoma quetzalcoatli були виявлені на початку 2000-х років групою палеоботаніків з Національного автономного університету Мексики (UNAM). З місця знахідки Санкторум, що є відслоненням формації Атотонілько-ель-Гранде в місті Атотонілько-ель-Гранде штату Ідальго, Мексика, було зібрано щонайменше дванадцять зразків. Скам’янілості зберігаються в палеонтологічних колекціях UNAM, де вони зареєстровані як зразки CFZ-ST 129, 590, 787, 813, 981, 1232, 1233, 1234, 1616, 1738, 1824 та 1880. Зразки варіюються за ступенем зрілості від молодих особин до дорослих. Деякі з них майже повні, тоді як інші зберегли лише окремі фрагменти або відбитки.

Ці рештки були попередньо розглянуті Аргелією Солорсано-Агілерою (Argelia Solórzano-Aguilera, 2007) в неопублікованій бакалаврській роботі. Вона ідентифікувала рештки як належні до роду Ambystoma, посилаючись на характерну морфологію лобової, передлобової та птеригоїдної кісток, а також на форму зубів лемешу (що складають частину піднебінного зубного ряду). На той час подальші таксономічні дослідження не проводилися.

У 2026 році Хорхе Еррера-Флорес (Jorge A. Herrera-Flores) та Марія Патрісія Веласко-де-Леон (María Patricia Velasco-de León) на основі цих скам’янілостей описали Ambystoma quetzalcoatli як новий вимерлий вид роду Ambystoma. Вони визначили CFZ-ST 1233 — череп, передню частину хребетного стовпа, грудний пояс та передні кінцівки дорослої особини — як голотипний зразок. Решта одинадцять зразків були визнані частиною гіподигми виду. Багатство наявного матеріалу робить його найповнішим представником викопних решток Ambystoma в Мексиці.

Видова назва quetzalcoatli посилається на Кетцалькоатля, божества-пернатого змія в ацтекській культурі. У цих міфах Кетцалькоатль вважається братом Ксолотля, ім’я якого дало назву аксолотлям (сучасним мексиканським саламандрам, Ambystoma mexicanum).

Новий вид має сукупність скелетних ознак, яких не спостерігається у його сучасних родичів. Перша — характерний V-подібний отвір у передній частині передщелепних кісток. Друга — щілина у верхній частині черепа, яка зберігається на різних стадіях розвитку. Ця ознака пов’язана із збереженням ювенільних рис у дорослому віці, що відоме як педоморфоз. Третя ознака — кістка незвичайної форми в основі черепа — парасфеноїд.

Опис нового виду викопних амбістоматид підтверджує високе різноманіття та морфологічну неоднорідність, що існують у родині Ambystomatidae протягом її еволюційної історії, особливо серед мексиканських видів. Крім того, район Санта-Марія-Амахак визнано ключовим для розуміння походження сучасної мегарізноманітної фауни Мексики,а також потенційним місцем для нових знахідок.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Ambystoma_quetzalcoatli
2. https://www.sci.news/paleontology/ambystoma-quetzalcoatli-14811.html
3. https://palaeo-electronica.org/content/2026/5636-ambystoma-quetzalcoatli-a-fossil-axolotl-from-mexico

The post Ambystoma quetzalcoatli first appeared on Вимерлий світ.

Parabos — вимерлий рід парнокопитних ссавців з родини бикових (Bovidae). Він існував у період від верхнього міоцену до верхнього пліоцену (приблизно 6–1,8 млн років тому), а його скам’янілості було знайдено в Європі.

Ця тварина, ймовірно, зовні дещо нагадувала гну (Connochaetes). Ноги були стрункими, міцними та витягнутими, але тіло було досить масивним, а на голові були два великі прямі роги, спрямовані назад. Вони виходили з задньої частини очниць. Parabos вважається першим биковим, що мав премоляри та моляри з високою коронкою (іпсодонтні). Це свідчить про пристосування до харчування твердими рослинами, такими як трава. Розміри Parabos варіювалися від виду до виду: деякі, як P. cordieri, були досить маленькими і мали розмір сучасного сарнобика (Oryx), тоді як інші (наприклад, P. boodon) були більшими за гну.

Рід Parabos був заснований у 1929 році Арамбургом (Arambourg) і Півето (Piveteau) для класифікації виду Antilope cordieri — середньорозмірного бикового, типового для європейського пліоцену. Згодом до роду Parabos були віднесені й інші види, такі як P. macedoniae, P. soriae та P. athanasiui. Вид P. boodon, що має великі розміри, іноді відносять до спорідненого роду Alephis. Parabos вважається найдавнішим і базальним представником підродини Bovinae, до якої належить більшість великих бикових.

Скам’янілості Parabos знаходять у багатьох регіонах Європи, зокрема у Франції, Італії, Угорщині, Молдові та Іспанії. Найдавніші зразки походять із пізнього міоцену Іспанії та Італії.

Скам’янілості

Джерела

1. https://it.wikipedia.org/wiki/Parabos
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Parabos
3. https://nauka.ua/news/yevropejski-rodichi-koriv-virosli-do-piv-tonni-ponad-chotiri-miljoni-rokiv-tomu
4. https://uchytel.com/ua/parabos
5. https://x.com/JoschuaKnuppe/status/2063440553417548224
6. https://www.sci.news/paleontology/pliocene-bovinae-14821.html

The post Parabos first appeared on Вимерлий світ.

Dusisiren — вимерлий рід дюгоней, споріднений із морською коровою Стеллера (Hydrodamalis gigas), який мешкав у північній частині Тихого океану в міоцені та пліоцені.

Ця тварина вважається сполучною ланкою між родом Metaxytherium, від якого вона еволюціонувала, та родом Hydrodamalis, до якого належить знаменита морська корова Стеллера (H. gigas). Еволюційна лінія, що веде до H. gigas, починається від Metaxytherium, проходячи спочатку через Dusisiren jordani, потім через D. dewana, щоб нарешті дійти до Hydrodamalis cuestae. Останній жив наприкінці міоцену, 5 мільйонів років тому, та передує H. gigas. Цей шлях тривав 20 мільйонів років.

Вид D. jordani був відкритий у 1925 році й спочатку віднесений до роду Metaxytherium. Він мешкав у Каліфорнії та районі Санта-Крус в Аргентині в період від 12 до 10 мільйонів років тому. У 1963 році було знайдено особливо повний екземпляр, що лежав на спині. Це вказує на те, що він був захоронений відразу після смерті, до того, як на нього вплинули течії та хижаки-падальники. Тварина, яка, за оцінками, була літньою на момент смерті, мала переломи кісток, що зажили неідеально ще за життя. Переломи, що стосувалися дванадцятого правого ребра, грудини та передньої частини черепа, здаються наслідком удару знизу. Це схоже, ніби тварину хвиля вдарила об скелю. Морда Dusisiren була нахилена під кутом 45° і мала зубний ряд, кількість зубів у якому поступово зменшувалася від виду до виду. Це було пов’язано з споживанням м’яких водоростей, дуже поширених у середньому міоцені.

Дослідження японського вченого Кобаяші (Kobayashi) щодо еволюції нижньої щелепи та рухливості шиї й хребта у кладі Hydrodamalinae показує, що у видів D. dewana, D. takasatensis та Hydrodamalis spissa жування вже було схожим на жування у H. gigas (з вузькою та прямокутною жувальною поверхнею нижньої щелепи). Вид D. takasatensis, описаний Кобаяші, має деякі особливості, такі як більший потиличний мищелок та сигмоїдний гребінь, ніж попередній вид D. dewana. Це свідчить про більш розвинений та посилений рух шиї. Обмежена кількість спинних відростків у грудних хребцях вказує на те, що епіаксіальні м’язи були слабо розвинені, а отже, рухливість хребетного стовпа була меншою. Ці тварини, на відміну від більш примітивних видів, таких як D. jordani, мабуть, плавали у спокійному середовищі.

Dusisiren є прикладом еволюційної теорії переривчастої рівноваги. Він розвинувся від предка, який харчувався мангровими деревами, щоб адаптуватися до холодного клімату в північній частині Тихого океану, розвинувши здатність харчуватися водоростями водоростей на відкритому узбережжі. Початкові модифікації шийних відділів свідчать про те, що Dusisiren був здатний маневрувати та харчуватися у високоенергетичному середовищі на охоплених прибоєм узбережжях із глибокою холодною водою.

Існує чотири визнаних види роду Dusisiren:

1. Dusisiren jordani (Kellogg, 1925) (типовий вид);
2. D. reinharti Domning, 1978;
3. Dusisiren dewana Takahashi, Domning, and Saito, 1986;
4. Dusisiren takasatensis Kobayashi, Horikawa, & Miyazaki, 1995;

Скам’янілості

Джерела

1. https://x.com/hide2051/status/1813566512067985729
2. https://www.deviantart.com/troodonvet/art/Mermay-Day-9-Dusisiren-jordani-805502698
3. https://it.wikipedia.org/wiki/Dusisiren
4. https://en.wikipedia.org/wiki/Dusisiren
5. https://ru.wikipedia.org/wiki/Dusisiren
6. https://uk.wikipedia.org/wiki/Dusisiren
7. https://x.com/SerpenIllus/status/1188838588642934784

The post Dusisiren first appeared on Вимерлий світ.

Vishnuictis — вимерлий рід з родини віверових, що існував від середнього міоцену до плейстоцену в Індії, Пакистані, Китаї, М’янмі та Кенії. Цей рід є політипним: до нього відносять близько 7–8 видів, а типовим видом є Vishnuictis durandi.

Голотип V. durandi був виявлений В. Е. Бейкером (W. E. Baker) та Г. М. Дюрандом (H. M. Durand) у 1836 році в передгімалайському регіоні. У 1868 році Х’ю Фалконер (Hugh Falconer) дослідив цей зразок і описав його як можливий новий, ще не названий вид роду Canis. У 1884 році Річард Лайдекер (Richard Lydekker) також вивчив зразок і виявив, що його морфологія схожа на морфологію вівер, і описав його як Viverra durandi. Назва виду дана на честь Г. М. Дюранда (H. M. Durand), який відкрив скам’янілості. Пізніше, у 1932 році, Гай Еллкок Пілгрім (Guy Ellcock Pilgrim) також ретельно вивчив зразок, зазначивши, що він досить відрізняється від роду Viverra, щоб бути віднесеним до власного роду. Він перекласифікував його як вид новоствореного роду Vishnuictis — Vishnucitis durandi. Лайдекер описав дві часткові черепні коробки, що належать V. durandi, Пілгрім зазначив, що обидва ці черепні рештки походять із Сівалікських пагорбів, але їхній вік не визначений, найімовірніше, це пліо-плейстоцен з відкладів Пінджор.

Рід названо на честь Вішну, одного з головних індуїстських божеств, у поєднанні з грецьким словом ἴκτις — «куниця».

Vishnuictis durandi — типовий вид роду, відомий із пагорбів Сівалік, вік яких достеменно не встановлено. Спочатку до цього таксону відносили лише два черепи: голотипний череп (BMNH M1338), який був зображений Лайдекером у 1884 році (у палатальному вигляді) та Пілгрімом у 1932 році (у дорсальному та латеральному видах), та референтний екземпляр (BMNH M37150), який залишився неілюстрованим. Загальний розмір V. durandi не оцінювався, але вважається, що це дуже великий представник родини Viverridae.

У 1996 році Роберт Хант (Robert M. Hunt) проаналізував зразки V. durandi. Він оцінив довжину основи всіх трьох черепів приблизно у 18–20 см, що робить їх порівнянними з Viverra leakeyi. Він також зазначив, що лобові ділянки черепів значно розширені, в результаті чого лобові розширення схиляються вниз. Зубний ряд V. durandi дуже схожий на V. leakeyi, маючи секторальні форми в будові іклоподібних зубів та молярів. Це вказує на більш гіперхижий раціон для обох таксонів. V. durandi має більш секторальну іклоподібно-молярну ділянку, ніж V. leakeyi. Пізніше того ж року він запропонував Viverra peii, знайдений на місці знахідки пекінської людини в Чжоукоудяні, Китаю, як потенційний молодший синонім V. durandi, припускаючи, що V. durandi також був присутнім у пліоцені Західної Азії. Він також описав V. durandi як вовкоподібного віверида, що мав ріжучі ікла з молярами та морфологію черепа, схожу на Civettictis civetta, що вказує на те, що рід Vishnuictis є більш спорідненим до Civettictis, ніж до Viverra.

Vishnuictis salmontanus — наразі найменший вид у роді. Вид Vishnuictis salmontanus був виявлений у районі, що нині називається Хаснот у горах Сівалік, і датується ранньою частиною пізнього міоцену (10,1–7,9 млн років тому). V. salmontanus відомий за відносно повними рештками черепа. Загальні розміри нижнього M¹ становлять 10,4 × 5,7 мм², що загалом менше порівняно з розмірами нижнього M¹ Viverra zibetha, довжина якого становить 14,3 мм. Орієнтовний діапазон ваги V. salmontanus становив 2–4 кг. У 2025 році Баррі (Barry) визнав Vishnuictis hariensis та Viverra nagrii синонімами Vishnuictis salmontanus. Етимологія назви цього виду на даний момент невідома.

Vishnuictis chinjiensis відомий за частковою гілкою нижньої щелепи, описаною Пілгрімом. Спочатку Пілгрім у 1932 році відніс його до роду Viverra.

У 2008 році Моралес (Morales) і Пікфорд (Pickford) наполягли на перекласифікації цього таксону як виду в межах роду Vishnuictis. Голотип був виявлений у Кукар-Доку, поблизу міста Чінджі в гірському масиві Солт-Рейндж, Пакистан, і датується серединою-кінцем міоцену. Це робить його найстарішим відомим видом у роді. Додаткові рештки знайдено в Нагрі (Пакистан, частина формації Нагрі), Рамнагарі (Індія, частина формації Чінджі), Калагарсі (Індія) та Чаунгті (М’янма, частина формації Іраваді). Розміри нижньої M¹ V. chinjiensis вказані як 10 × 5,2 мм², незважаючи на це, оцінка ваги, розрахована Баррі (2025), вказує, що він важив близько 3–5 кг, що на 1 кг більше, ніж V. salmontanus. Етимологія виду походить або від формації Чінджі, або від розташованого поблизу міста Чінджі.

Vishnuictis plectilodous наразі вважається найбільшим видом у роді Vishnucitis, який навіть перевищує розміри попереднього рекордсмена — V. durandi. Він відомий, зокрема, завдяки єдиному нижньому зубу M¹, виявленому в Харіталянгарі, штат Хімачал-Прадеш, Індія, що датується раннім пліоценом (8–4,5 млн років тому) верхньої формації Дхок-Патан. Розміри нижнього зуба M¹ становлять 25,7 × 13 мм². Це робить його найбільшим відомим представником родини Viverridae за всю історію, навіть більшим за Viverra leakeyi та Pseudocivetta. Етимологія назви виду походить від поєднання двох слів plectilis та οδούς. Латинське plectilis, що означає «плетений; складний», вказує на складні куспиди нижнього зуба M¹, які відрізнялися за висотою та формою, а грецьке οδούς означає «зуб». Складність будови зуба також свідчить про те, що V. plectilodous, ймовірно, був більш всеїдним, на відміну від V. durandi.

Vishnuictis hasnoti був відкритий у регіоні Хаснот гірського масиву Солт-Рейндж (Пакистан) Пілгрімом, хоча він відніс цей таксон до підродини Lutrinae та описав його як Lutrine gen ind., hasnoti.

У 2025 році Баррі розглянув цей таксон як вид з родини Viverridae та перекласифікував вид до роду Vishnuictis, ця класифікація була пізніше того ж року підтримана Анеком Рамом Санкяном (Anek Ram Sankhyan) та його командою. Розміри M¹ Vishnuictis hasnoti становлять 14,5 × 7,5 мм², а вага — від 9 до 20 кг, що робить його порівнянним за розмірами з Civettictis civetta. Відкладення, де було виявлено голотип, датуються 11,4–9,8 млн років тому і є частиною формації Чінджі. Назва виду походить від регіону Хаснот у Пакистані, де спочатку було виявлено голотип.

Найдавнішим відомим представником роду Vishnuictis є V. africana (названий на честь континенту Африка), знайдений у формації Муруюр у Кенії, що датується середнім міоценом.

Види V. durandi та V. salmontanus відомі за численними черепами, які в цілому характеризуються надзвичайно високою та стрункою будовою, подібною до Civettictis civetta. Інші види відомі за численними зубами та фрагментами нижньої щелепи.

Скам’янілості

Джерела

1. https://dinopedia.fandom.com/wiki/Vishnuictis
2. https://phys.org/news/2025-04-fossils-reveal-ancient-carnivorous-mammals.html
3. https://www.deviantart.com/johannesviii/art/Vishnuictis-plectilodous-1311321625
4. https://www.deviantart.com/hodarinundu/art/Vishnu-the-Preserver-903051148
5. https://www.reddit.com/r/pleistocene/comments/wb8jqb/vishnuictis_a_giant_civetlike_viverrid_the_size/
6. https://en.wikipedia.org/wiki/Vishnuictis

The post Vishnuictis first appeared on Вимерлий світ.

Ektopodon — вимерлий рід сумчастих, типовий рід родини Ektopodontidae, що мешкав у лісистих місцевостях Південної Австралії, Квінсленду та Вікторії. Останній вид цієї групи вимер на початку плейстоцену (між 2,588 млн років тому і 781 000 років тому). Маса його тіла становила приблизно 1300 грамів. Вчені вважають, що ектоподони були високоспеціалізованими сумчастими, що харчувалися насінням.

Типовий вид Ektopodon serratus ґрунтується на матеріалах, видобутих на місці знахідки скам’янілостей озера Нгапакалді в Південній Австралії.

Рід Ektopodon колись населяв ліси Південної Австралії, Квінсленда та Вікторії. Перші описи 1960-х і 1980-х років підкреслювали їх унікальні особливості будови молярів. Недавні дослідження представили два нових види сумчастих ектоподонтидів з нижніх відкладень формації Етадунна (пізній олігоцен) в Південній Австралії, а також нову філогенетичну гіпотезу для родини Ektopodontidae.

Ektopodon відрізняється унікальною морфологією черепа, включаючи укорочену морду та специфічні вигини між премолярами та молярами. Морфологія молярів Chunia та Ektopodon є відмінною, але визначення видів залишається складним завданням. Кут нахилу лицьової частини, який визначається вигином морди на межі між P3 і рядом молярів, призводить до того, що морда має інший кут нахилу, ніж ряд молярів. Ектоподонтиди мали значно більший кут нахилу і коротші лицьові частини порівняно з сучасними кускусовидими сумчастими. Такий ступінь укорочення лицьової частини пов’язаний з відмінностями в морфології зубів на рівні видів.

У басейні озера Ейр у Південній Австралії знайдено одні з найдавніших відомих скам’янілостей сумчастих, які були виявлені в формації Етадунна, що датується 23,3–25 мільйонами років тому. Протягом цього часу наземні травоїдні сумчасті зазнали значних таксономічних і стоматологічних змін, ймовірно, через потепління клімату Австралії. Ektopodon, рід із родини Ektopodontidae, має унікальну будову молярів. Моляри Ektopodon stirtoni з пізнього олігоцену мають характерну лофодонтну морфологію з поперечними лофами, модифікованими в бічно стиснуті горбки. Ця унікальна зубна структура не зустрічається у жодних інших сумчастих або плацентарних ссавців. Емаль молярів Ektopodon в основному радіальна з певними модифікаціями, а розподіл різних типів емалі є характерним для сімейств сумчастих. Скам’янілості Ektopodontidae датуються від верхнього олігоцену до пліоцену, а їхні моляри мають унікальні адаптації. Перші три верхні та нижні моляри мають два або три модифіковані поперечні лофи, тоді як четверті моляри мають зменшені лофи. Кількість горбків на лофі варіюється від 8 до 10 залежно від положення зуба.

Викопні рештки Ektopodon переважно походять із формації Етадунна в Південній Австралії, датованої епохами пізнього олігоцену та раннього міоцену. Ця формація складається з озерних відкладень, багатих аргілітами з вкрапленими доломітовими шарами, які служать ключовими стратиграфічними маркерами. Значні знахідки скам’янілостей у фауністичних зонах, таких як місцева фауна Мінкіна та Дітджіманка, висвітлили різноманітність і поширення екоподонтид під час їх розквіту.

Ектоподон та його родичі демонструють унікальну морфологію зубів, зокрема в розташуванні та структурі молярів. Варіації у формі та розмірі молярів серед таких видів, як Chunia та Ektopodon, мають вирішальне значення для ідентифікації видів та філогенетичного аналізу. Ці стоматологічні адаптації відображають їхню поведінку поїдання насіння, що вимагало міцних та ефективних шліфувальних поверхонь.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Ektopodon
2. https://uk.wikipedia.org/wiki/Ektopodon
3. https://www.researchgate.net/publication/307017527_New_specimens_of_ektopodontids_Marsupialia_Ektopodontidae_from_South_Australia
4. https://www.deviantart.com/avancna/art/Riversleigh-Koalas-561367700

The post Ektopodon first appeared on Вимерлий світ.

Cercopithecoides — вимерлий рід колобусових мавп з Африки, що мешкав у період від пізнього міоцену до плейстоцену. Існує кілька визнаних видів, найменші з яких за розмірами наближаються до деяких більших сучасних колобусових, а самці найбільших видів важили понад 50 кілограмів.

Типовий вид, Cercopithecoides williamsi, був названий О. Д. Моллеттом (O. D. Mollett) у 1947 році на основі часткового черепа та щелепи самця з Макапансгату, Південна Африка. З того часу його знахідки були зафіксовані на багатьох пліоценових і плейстоценових пам’ятках у Південній Африці, Анголі та Кенії. Найбільший вид, Cercopithecoides kimeui, був названий Мів Лекі (Meave Leakey) в 1982 році на основі скам’янілостей, знайдених у Кенії та Танзанії.

C. kimeui відомий за черепом, KNM-ER398, повним черепом з пошкодженою лівою очницею та виличною кісткою, правою P4, моляром 3 з обох боків та зношеним іклом. Він був зібраний Стівеном Райтом Фростом (Stephen Right Frost) в районі 105 Кенії в 1968 році. Цей вид має вузьку і роздуту морду з товстою, неглибокою нижньою щелепою. Ймовірно, вони мали жорсткий раціон, про що свідчить значне зношення їхніх зубів.

Вважається, що раціон Cercopithecoides складався з листя, а також значної кількості піску, що пояснює наявність великих ямок і подряпин на зубах Cercopithecoides. Встановлено, що тверда їжа була додатковим доповненням до раціону мавп. Вчені стверджують, що споживання підземних накопичувальних органів пояснює наявність численних ямок. Cercopithecoides, ймовірно, безпосередньо конкурував з більшими, також наземними, папіонінами.

Рука часткового зразка KNM-ER 4420 C. williamsi демонструє зменшення розміру першої п’ясткової кістки порівняно з іншими, оскільки зменшення розміру великого пальця є одним з найважливіших факторів, що відрізняють мавп Старого і Нового Світу. Cercopithecoides є одним з перших випадків зменшення великого пальця у родині Cercopithecidae, подібно до сучасних азіатських колобусових і викопних родів Microcolobus і Mesopithecus. Це робить Cercopithecoides першим відомим африканським колобусом.

Посткраніальна адаптація до наземного способу життя в Cercopithecoides, швидше за все, є вторинною. Вважається, що предки мавп були дереволазними. Відсутність зменшення великого пальця у Mesopithecus означає або: незалежне зменшення великого пальця у африканських та азіатських колобусів або
кілька випадків розселення колобусів з Африки. Вчені вважають першу гіпотезу більш імовірною.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.reddit.com/r/Naturewasmetal/comments/18izm7s/in_the_early_pleistocene_of_eastern_africa_a/
2. https://www.researchgate.net/publication/277084128_The_Hand_of_Cercopithecoides_williamsi_Mammalia_Primates_Earliest_Evidence_for_Thumb_Reduction_among_Colobine_Monkeys
3. https://www.researchgate.net/publication/271218079_Dental_Microwear_Analysis_of_Cercopithecoides_Williamsi
4. https://www.deviantart.com/artbyjrc/art/Monkey-business-Cercopithecids-1-888396655
5. https://prehistoric-wiki.fandom.com/wiki/Cercopithecoides
6. https://x.com/JoschuaKnuppe/status/1665494035291684866
7. https://x.com/MAntonPaleoart/status/1376135082763751424
8. https://en.wikipedia.org/wiki/Cercopithecoides

The post Cercopithecoides first appeared on Вимерлий світ.

Eurygnathohippus — викопний рід непарнокопитних ссавців родини коневі (Equidae), споріднений з родом Hipparion. Рід Eurygnathohippus мешкав в Африці та Південній Азії від верхнього міоцену до нижнього плейстоцену.

Eurygnathohippus за своїм загальним виглядом нагадував сучасного коня. Деякі види досягали значних розмірів, з висотою в холці близько 1,3 метра. Його череп мав пропорції, дуже близькі до пропорцій сучасних коней, з довгою мордою, потужними жувальними м’язами і очима, розташованими далеко позаду. Зуби Eurygnathohippus були гіпсодонтними, тобто з високою коронкою, але не такими, як у сучасних видів. Його ноги, як і у всіх його близьких родичів, Hipparionini, мали три пальці, але центральний палець був набагато міцнішим за бічні.

Більшість відомих скам’янілостей цього роду було виявлено в Африці, де його види мешкали між кінцем міоцену та нижньою частиною плейстоцену. Скам’янілості Eurygnathohippus також були виявлені в осадах верхнього пліоцену на плато Потвар в Пакистані та на пагорбах Сівалік на північному заході Індії.

Eurygnathohippus є досить спеціалізованим представником Hipparionini, до якого входили численні види коней, що мали сучасний вигляд, але все ще мали три пальці на кінцівках. Ці коні процвітали протягом більшої частини міоцену та пліоцену і вимерли лише в нижньому плейстоцені.

З’явившись приблизно 7,2 мільйона років тому, Eurygnathohippus еволюціонував від Hipparionini, схожого на Hippotherium, що походив з Азії або Європи. За кілька мільйонів років він дав початок численним формам з різними спеціалізаціями. Наприклад, у відкладах верхнього міоцену в Лотагамі, Кенія, були виявлені скам’янілості двох дуже різних видів Eurygnathohippus: один (E. turkanense) був великим і міцним, а інший (E. feibeli) мав струнке тіло і довгі ноги.

Інший, більш пізній вид (E. cornelianus) з нижнього пліоцену Кенії був особливо спеціалізованим. Він поєднував в собі гіпсодонтні моляри з надзвичайно подовженою мордою та різцями, що дозволяли йому легше досягати низької трави. Серед інших видів можна знайти E. woldegabrieli, що мешкав у середньому пліоцені Ефіопії, та E. afarense, що мешкав у пліо-плейстоцені Чаду та Ефіопії.

Різні види Eurygnathohippus займали різні екологічні ніші. E. turkanense, з його міцною статурою, був, можливо, краще пристосований до лісистих середовищ, тоді як E. feibeli, завдяки своїм пропорціям бігуна, здається, був більш пристосований до відкритих місцевостей. E. cornelianus, навпаки, схоже, спеціалізувався на поїданні короткої та жорсткої трави, як і сучасні коні.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.deviantart.com/artbyjrc/art/Giddyup-Equids-2-861850935
2. https://www.deviantart.com/smilocarnifex/art/WWB-Redux-Eurygnathohippus-hasumense-1270056785
3. https://www.deviantart.com/angeloraptorex230/art/Eurygnathohippus-1278239828
4. https://x.com/Extinct_AnimaIs/status/995747761936125954
5. https://fr.wikipedia.org/wiki/Eurygnathohippus
6. https://en.wikipedia.org/wiki/Eurygnathohippus

The post Eurygnathohippus first appeared on Вимерлий світ.

Kolopsis — вимерлий сумчастий ссавець з родини дипротодонтів. Існував у верхньому міоцені та верхньому пліоцені (приблизно 8–3 мільйони років тому), а його скам’янілості були знайдені в Австралії та Новій Гвінеї. Типовий вид — Kolopsis torus.

Це була тварина середнього-великого розміру, її довжина могла перевищувати півтора метра. Як і всі дипротодонти, Kolopsis мав масивне тіло, яке підтримували потужні стопохідні лапи. Череп був високим ззаду, але мав досить подовжену, хоча і не таку, як у Alkwertatherium, морду трубчастої форми. Однак поверхня піднебіння була широкою і плоскою ззаду. Був присутній досить розвинений сагітальний гребінь. Зубний ряд був більш розвиненим, ніж у інших подібних сучасних йому дипротодонтів, таких як Neohelos, особливо в структурі третього верхнього премоляра, що мав дуже розвинений парастиль.

Kolopsis був вперше описаний у 1967 році Вудберном (Woodburne) на основі скам’янілостей, знайдених в районі Алкоота (Північна територія, Австралія) у відкладах верхнього міоцену. Типовим видом є Kolopsis torus, відомий завдяки численним скам’янілостям. Інші види, що належать до цього роду, — K. yperus, також з району Алкоота, і K. rotundus з верхнього пліоцену Папуа-Нової Гвінеї.

Kolopsis вважається типовим представником зигоматур (Zygomaturinae), групи дипротодонтів з незвичайними зубними спеціалізаціями. Kolopsis, здається, є більш похідним ніж інші міоценові зигоматури, такі як Plaisiodon і Alkwertatherium. Kolopsis може бути базальним для групи зигоматур, що включає Zygomaturus і Hulitherium.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.deviantart.com/artbyjrc/art/Megamarsupials-Diprotodontids-revised-1220016846
2. https://www.deviantart.com/sinammonite/art/Kolopsis-torus-315567944
3. https://www.deviantart.com/chuditchmammals/art/Kolopsis-torus-844676442
4. https://australian.museum/learn/australia-over-time/extinct-animals/kolopsis-torus-/
5. https://australian.museum/learn/australia-over-time/extinct-animals/alcoota-kolopsis/
6. https://it.wikipedia.org/wiki/Kolopsis
7. https://en.wikipedia.org/wiki/Kolopsis

The post Kolopsis first appeared on Вимерлий світ.

Postschizotherium — вимерлий рід родини Pliohyracidae, тісно пов’язаної з сучасними даманоподібними, але значно більшої за розмірами. Ймовірно, це був напівводний травоїдний звір, якого палеонтологи порівнюють за екологічним статусом із сучасним бегемотом.

Postschizotherium — останній відомий представник своєї підродини Pliohyracinae. Він жив на територіях сучасної Північної Азії (північний Китай, Тибетське нагір’я, регіон Трансбайкалля/Західне Забайкалля) наприкінці пліоцену та на початку плейстоцену.

У період з 1924 по 1926 рік Еміль Лісент (Emile Licent), засновник і директор музею Хоанго Пайхо в Тяньцзіні, та його колега-єзуїт П’єр Тейяр де Шарден (Pierre Teilhard de Chardin) провели масштабні польові дослідження в басейні Ніхевань. Тут вони зібрали величезну кількість різноманітних скам’янілостей, що належали до тоді ще невідомої фауни плейстоцену. Ці скам’янілості були офіційно описані Тейяром де Шарденом і Жаном Півето (Jean Piveteau) в 1930 році, що стало основою для того, що сьогодні відомо як фауна Ніхевана.

Серед решток, знайдених Лісентом у Ніхевані, були перший верхній лівий моляр і пов’язаний з ним третій премоляр. Тейяр де Шарден і Півето зазначили, що за своєю загальною формою ці зуби мали значну схожість із зубами халікотеріїв, групи великих копитних тварин з кігтями, які також були присутні в Ніхевані. Однак, оскільки відмінності від відомих халікотеріїв були істотними, вчені дійшли висновку, що ці рештки належали до нового роду халікотеріїв.

У 1932 році Густав фон Кенігсвальд (Gustav von Koenigswald) переописав ці рештки як новий рід і вид Postschizotherium chardini. В назві виду він вшанував Тейяра де Шардена. Вчений припустив, що ця тварина була найновішим і найпохіднішим представником гіпсодонтової лінії халікотеріїв, пов’язаною з Metaschizotherium.

Наприкінці 1940-х років зубні рештки, виявлені в лігнітах Собле на півдні Франції, були ідентифіковані як належні близькому родичу Postschizotherium. Останнього Жан Віре (Jean Viret) назвав Neoschizotherium rossignoli. У 1949 році, після виявлення додаткових матеріалів з того ж місця, Віре встановив, що зразки з Собле, ймовірно, належали широко поширеному роду даманів Pliohyrax, як P. rossignoli. Отже, на основі схожості з зубним рядом Pliohyrax Віре перекласифікував Postschizotherium як даманоподібного, близько спорідненого з Pliohyrax. Він зробив висновок, що даманоподібні, які походять з Африки, поширилися на північ, ненадовго проникли до Європи аж до Атлантичного океану і вижили до четвертинного періоду в Східній Азії.

Довжина Postschizotherium становила близько 1,5 м. Він мав дуже високо розташовані і висунуті вбік очні ямки, схожі на очні ямки сучасних бегемотів. Це вказує на те, що він, ймовірно, вів подібний напівводний спосіб життя. Форма черепа також свідчить про те, що він міг мати короткий хобот, схожий на хобот тапіра.

За оцінками, заснованими на аллометричних регресіях зубів, маса тіла Postschizotherium chardini могла становити від близько 900 до понад 1400 кг (Schwartz et al., 1995). Водночас автори зазначають, що такі оцінки можуть бути завищеними через особливості зубної морфології.

Подібно до сучасних бегемотів або капібар, Postschizotherium, ймовірно, проводив більшу частину часу, валяючись у водоймах, і виходив на сушу, щоб пастися на траві. Його місцем проживання були вологі ліси та луки, де він мешкав разом з іншими тваринами, такими як коні, бики, одні з останніх халікотеріїв, шерстисті носороги, бобри, макаки, ведмеді, великі коти, ранні рисі та шаблезубі коти.

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Postschizotherium
2. https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S1871174X25000915
3. https://www.facebook.com/groups/1456655311080224/posts/7047226528689713/
4. https://www.facebook.com/groups/1456655311080224/posts/24378587245127039/
5. https://www.reddit.com/r/Naturewasmetal/comments/16n85cl/fossil_hyrax_species_diversity_including_many/
6. https://www.reddit.com/r/pleistocene/comments/ytyz5r/postschizotherium_was_a_genus_of_large/
7. https://alphynix.tumblr.com/post/803032842326147072/postschizotherium-intermedium-was-a-large-hyrax

The post Postschizotherium first appeared on Вимерлий світ.

Euryzygoma — вимерлий рід сумчастих, які мешкали у вологих евкаліптових лісах Квінсленда та Нового Південного Уельсу в пліоцені Австралії. Типовий вид — Euryzygoma dunense.

Вважається, що Euryzygoma важила близько 500 кг і відрізнялась від інших дипротодонтидів незвичайними розширеними вилицями. Вони, ймовірно, використовувалися для зберігання їжі або для сексуальної демонстрації. Euryzygoma може бути родом-предком, від якого еволюціонував Diprotodon.

Ця тварина мала значні розміри, зовні нагадувала носорога і досягала довжини двох з половиною метрів. Головною особливістю була черепна коробка, яка мала дві дивні структури, сформовані щічними кістками. Ці кістки були надзвичайно широкими, завдяки чому череп був ширшим, ніж довшим (це є незвичайним для ссавців). Ці структури утворювали бічні розширення виличної дуги. Кінці цих кісток були гладкими, а не шорсткими, що свідчить про відсутність рогових наростів.

Euryzygoma є представником родини дипротодонтів, до якої входять найбільші сумчасті, що коли-небудь існували. Першими відомими науці рештками евризигоми були окремі зуби, знайдені в 1887 році і віднесені до Nototherium, іншого дипротодонта. Лише в 1912 році було знайдено череп у відмінному стані збереження, що дозволило встановити існування нового роду дипротодонтів. Окрім типового виду (E. dunense) було знайдено ще один вид, який поки що не має назви.

Euryzygoma жила в лісах, що складалися з евкаліптів. Ймовірно, вона харчувалася листям, і можливо, що кісткові виступи підтримували щокові мішки, де тварина зберігала їжу. Можливо, ці мішки були б корисними, оскільки дозволяли тваринам проводити менше часу поблизу водойм, заселених крокодилами. Також ймовірно, що ці виступи використовувалися для сексуальної демонстрації, адже деякі черепи Euryzygoma не мають цих виступів. Інші дипротодонти (зокрема, плейстоценовий Diprotodon) демонструють високий ступінь статевого диморфізму, і можливо, що тільки одна стать у Euryzygoma (ймовірно, самці) мала широкі, розширені вилиці. Ці міцні кісткові виступи, можливо, використовувалися в боях між самцями.

Дані аналізу δ13C скам’янілостей Euryzygoma з місцевої фауни Чінчілли вказують на те, що Euryzygoma dunense мала змішану трофічну спеціалізацію із значною перевагою в раціоні рослин C3.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Euryzygoma
2. https://it.wikipedia.org/wiki/Euryzygoma
3. https://spinops.blogspot.com/2020/07/euryzygoma-dunense.html
4. https://www.deviantart.com/sinammonite/art/Euryzygoma-dunense-316424471
5. https://www.deviantart.com/ntamura/art/Euryzygoma-113505525
6. https://www.deviantart.com/artbyjrc/art/Mega-marsupials-Diprotodontids-old-850731081
7. https://australian.museum/learn/australia-over-time/extinct-animals/euryzygoma-dunense/
8. https://uchytel.com/ua/Euryzygoma
9. https://www.couriermail.com.au/news/queensland/chinchilla/fossils-will-fuel-regions-appeal-to-tourists/news-story/9f88381cc412701fc7f1874a1b429819
10. https://yourblog.in.ua/euryzygoma.html
11. https://x.com/JoschuaKnuppe/status/1584337211729641472

The post Euryzygoma first appeared on Вимерлий світ.