Olotimcolobus — викопний рід приматів родини мавпових (Cercopithecidae), що існував у Східній Африці в пізньому міоцені, приблизно 6,2–6,0 млн років тому. Скам’янілості цього роду виявлено у формації Лемудонго на південному заході Кенії. Типовий і єдиний вид — Olotimcolobus narokensis. Вид і рід Olotimcolobus описано 2026 року в межах систематичного перегляду викопних мавп цієї формації.

Olotimcolobus належав до підродини колобусових (Colobinae) — групи мавпових, до якої належать сучасні колобуси та лангури. Його виокремлення як нового роду стало можливим завдяки дослідженню нових викопних матеріалів, зокрема часткового черепа, а також порівнянню з іншими викопними й сучасними представниками родини. Типовим зразком є частковий череп, що має позначення NMK-NK 79104.

Рештки Olotimcolobus narokensis походять із формації Лемудонго на південному заході Кенії. Вік відкладів становить приблизно 6,2–6,0 млн років, що відповідає пізньому міоцену.

Родова назва Olotimcolobus утворена за участю слова olotim, що мовою маа означає «мавпа лісу». Назву запропонували спільно з місцевою громадою масаїв. У виборі назв брав участь Лайбон Мокомпо Оле Сімел (Laibon Mokompo Ole Simel), духовний лідер масаїв, а переклад здійснив Генрі Сайтабао (Henry Saitabao) з Національних музеїв Кенії. Видовий епітет narokensis пов’язаний із Нароком — регіоном Кенії, де розташована формація Лемудонго.

Формація Лемудонго вирізняється значним різноманіттям викопних мавпових. До перегляду систематики тут було відомо три види колобових. Нові матеріали дали змогу встановити наявність четвертого виду — Olotimcolobus narokensis. Крім того, раніше відомий невеликий представник колобових, систематичне положення якого залишалося невизначеним, отримав назву Lemucolobus orkimusei.

У цій формації також уперше для місцевої фауни було ідентифіковано представника підродини папіонових (Papioninae). Таким чином, викопні матеріали свідчать про співіснування кількох еволюційних ліній мавпових у Східній Африці наприкінці міоцену.

Скам’янілості

Джерела

1. https://ca.wikipedia.org/wiki/Olotimcolobus_narokensis
2. https://www.icp.cat/index.php/ca/sala-de-premsa-4/noticies-icp/item/3708-descobreixen-dos-nous-generes-de-primats-de-fa-6-milions-d-anys-en-un-jaciment-fossil-de-kenya
3. https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1002/ajpa.70317
4. https://www.facebook.com/groups/789853862066520/posts/1732641327787764/
5. http://novataxa.blogspot.com/2026/10/olotimcolobus.html

The post Olotimcolobus first appeared on Вимерлий світ.

Chelus colombiana — вимерлий вид прісноводних черепах родини Chelidae, представник роду Chelus, до якого належать сучасні матамати. Вид існував у Південній Америці протягом міоцену, приблизно 10–15 мільйонів років тому. Його викопні рештки відомі з Колумбії та Бразилії, а нові знахідки розширили відомий ареал до Перу. За розмірами ця черепаха належала до найбільших представників родини Chelidae.

Chelus colombiana була великою водною черепахою. У 2026 році дослідники описали викопний панцир із Перу завдовжки 84,6 см, масу тіла його власника оцінили приблизно у 65 кг. Цей екземпляр, що має позначення MUSM-920, є одним із найповніше збережених і найбільших відомих панцирів представників роду Chelus. Інший викопний екземпляр із Бразилії має неповністю збережений панцир завдовжки близько 77,4 см. За попередніми оцінками, загальна довжина тіла цієї тварини могла сягати приблизно 90 см.

Вид належав до підряду бокошийних черепах (Pleurodira), представники якого втягують голову під панцир, згинаючи шию вбік. Його спорідненість із сучасними матаматами підтверджується морфологією викопних решток. Водночас відсутність черепів, безпосередньо пов’язаних із деякими знайденими панцирами, ускладнює детальне порівняння викопних форм і визначення меж мінливості всередині роду.

Викопні рештки Chelus colombiana відомі з кількох регіонів північної частини Південної Америки. Початкові знахідки походять із Колумбії, зокрема з формації Вільяв’єха (Villavieja) у районі Ла-Вента, що датується середнім міоценом. Інші рештки були виявлені у формації Барзалоса (Barzalosa) в Колумбії, а також у міоценових відкладах Бразилії. У 2026 році до відомого ареалу додалися знахідки з Перу.

Перуанські зразки походять із регіону Фіцкарральд-Арч і околиць міста Ікітос. Один панцир, MUSM-920, знайшли 2005 року на березі річки Інуя, а другий, MUSM-5003, — 2010 року у відкладах бурого вугілля поблизу Ікітоса. Обидва зразки зберігаються в Музеї природничої історії Національного університету Сан-Маркос у Лімі.

У міоцені західна Амазонія була зайнята великою системою водойм Пебас, яка включала озера, болота та річки. Розширення відомого ареалу Chelus colombiana на територію Перу свідчить про поширення цього виду в межах зазначеної водно-болотної системи. Дослідники пов’язують значні розміри міоценових черепах Північної Південної Америки з масштабом і зв’язністю водних середовищ, а не лише з кліматичними умовами.

Вид Chelus colombiana описав американський палеонтолог Роджер Вуд (Roger C. Wood) у 1976 році. Опис ґрунтувався переважно на викопних рештках панцира, зокрема на майже повному зразку з формації Вільяв’єха в Колумбії.

Chelus colombiana належить до роду Chelus, сучасні представники якого відомі під назвою матамати. Серед сучасних представників роду — Chelus fimbriata та Chelus orinocensis.

Спочатку було визнано два викопні види Chelus: C. lewisi з формації Урумако у Венесуелі (міоцен) та C. colombiana, спочатку описаний за рештками з формації Вільяв’єха в Колумбії (середній міоцен), але згодом виявлений у відкладах верхнього міоцену штату Акрі (Бразилія) та формації Барзалоза в Колумбії (нижній міоцен). Обидва види описав у 1976 році Роджер Вуд. Оскільки C. colombiana знайдено в шарах нижнього міоцену, її вважають найдавнішою відомою матаматою, хоча шийний хребець з пізнього крейдяного періоду Аргентини натякає на існування ще давнішої базальної форми. Деякі викопні екземпляри матамат з різних бразильських локацій можуть належати до додаткового виду, проте не виключено, що це молоді особини C. lewisi або C. colombiana. Інші пліо-плейстоценові скам’янілості з Бразилії Вуд (1976) інтерпретував як новий вид, проте ця думка не знайшла підтримки у наступних дослідників.

C. lewisi та C. colombiana раніше відрізняли за деталями будови кісток карапаксу та формою тазових рубців. Однак Феррейра з співавторами (Ferreira, 2016) довели, що ці так звані відмінності насправді вписуються в діапазон індивідуальної мінливості. Оскільки рештки C. lewisi зазвичай менші за розміром, ніж у C. colombiana, вони припустили, що ці відмінності відображають різні стадії онтогенезу, а не видові розходження. Відповідно, C. lewisi було визнано синонімом C. colombiana, яка тепер розглядається як форма молодих особин цього виду. Крім того, Феррейра та співавтори припустили, що C. colombiana може бути прямим предком C. fimbriatus. Розміри C. colombiana перевищували розміри сучасних видів на 50–100%.

Скам’янілості

Джерела

1. https://it.wikipedia.org/wiki/Chelus
2. https://es.wikipedia.org/wiki/Chelus_colombiana
3. https://inkorr.com/vimerlij-vid-chelus-colombiana-najbilsi-cerepahi-miocenu-pivdennoi-ameriki-ta-novij-vid-patagoniaemys-aeschyli-349981
4. https://www.sci.news/paleontology/chelus-colombiana-15116.html
5. https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S1871174X26000703

The post Chelus colombiana first appeared on Вимерлий світ.

Titanotaria — рід пізніх, базальних моржів з міоцену округу Оранж, штат Каліфорнія. На відміну від набагато пізніших моржевих, у нього не було бивнів. Про Titanotaria відомо з майже повного екземпляра, який слугує голотипом для єдиного визнаного виду — Titanotaria orangensis. Це найкраще збережена скам’янілість моржа, відома на сьогодні.

Хоча голотипний екземпляр (OCPC 11141) роду Titanotaria був виявлений ще в 1993 році і є одним із найповніших відомих скам’янілостей моржа, протягом понад 20 років цьому матеріалу приділяли мало уваги. Перша згадка про ці скам’янілості в рецензованій літературі з’явилася у 2017 році, коли Барбоза (Barboza) з колегами опублікували фауністичний перелік для шару Осо (Oso Member) формації Капістрано (Capistrano Formation), де було знайдено Titanotaria. Зокрема, скам’янілі кістки було зібрано в місті Лейк-Форест, округ Оранж, штат Каліфорнія, під час будівництва церкви «Сідлбек» (Saddleback Church). Повний опис з’явився через рік після згадки Барбози, і його очолив Ісаак Магалланес (Isaac Magallanes). Саме він опублікував детальний аналіз скам’янілостей разом із філогенетичним аналізом. За словами палеонтолога Роберта Боессенекера (Robert Boessenecker), останки неофіційно були відомі під назвою «Уолдо».

Назва Titanotaria вшановує Каліфорнійський державний університет у Фуллертоні, широко відомий під назвою «Титани». Це було зроблено з метою відзначення співпраці між університетом та округом Оранж, яка привела до створення John D. Cooper Archaeological and Paleontological Center. Друга частина назви роду, –otaria, є посиланням на рід Otaria та є суфіксом, що часто використовується для позначення викопних ластоногих. Видова назва означає «походить з округу Оранж».

Голотипний череп Titanotaria належить самцеві з асиметричним черепом, що, ймовірно, є наслідком зажилої патології. Рострум Titanotaria видовжений і розширюється приблизно на рівні кореня першого ікла. Передщелепні кістки мають трикутний контур і злегка підняті над зубним рядом. Найпередніший кінчик передщелепної кістки позначений виступаючим пренаріальним відростком, за яким одразу йде заглиблення, розташоване над різцями та іклами. Воно, ймовірно, слугує місцем прикріплення бічного носового м’яза.

Носові кістки довгі (60 % довжини рилової частини) з паралельними краями та широким V-подібним швом із лобовою кісткою. Вилична дуга широка і має овальне випинання на вентральній поверхні. Місце з’єднання виличної кістки з верхньою щелепою значною мірою зрощене, а на виличній частині виличної дуги присутній невеликий трикутний посторбітальний відросток. Лобна кістка найширша у передній частині черепа і має два скроневі гребені, які зростаються, утворюючи сагітальний гребінь. Гребінь випуклий і довгий, з хвилястим профілем. Це відрізняється від більш похилих сагітальних гребенів інших одобенідів, таких як Imagotaria та Neotherium. У напрямку до задньої частини черепа сагітальний гребінь з’єднується з потиличними гребенями, які є широкими і прикривають потиличну ділянку при погляді зверху.

Формула зубів Titanotaria становить 3.1.4.2. /? .1 .4 .2 . У верхній щелепі різці довгі та витончені, з овальним поперечним перерізом та одним коренем. Ікла міцні, конічні та більші за різці. Хоча перший премоляр, судячи з морфології альвеоли, ймовірно має лише один корінь, другий є дволопатевим із бульбоподібною коронкою. Наступні зуби також мають по два корені, причому між двома молярами спостерігається зменшення розміру. У нижній щелепі різці не збереглися, а їхні альвеоли приховані осадом. Нижній зубний ряд дуже короткий і займає лише 40 % нижньої щелепи. Нижні ікла майже такі ж великі, як і їхні верхні аналоги, і, як і вони, міцні, конічні та мають вигнуту форму. Як і у верхній щелепі, зуби, починаючи з другого премоляра нижньої щелепи, мають два корені та бульбоподібні коронки. Однак останній нижній моляр, судячи з анатомії його зубної лунки, мав, ймовірно, один корінь.

У Titanotaria збереглася більша частина посткраніального матеріалу. Описано однак лише ті елементи, що мають значення для філогенетичного аналізу. У голотипі відсутні лише кілька ребер, частини правої передньої кінцівки, більша частина таза та деякі дистальні елементи кінцівок. Довжина тварини сягала 3 метри, а вага становила близько 540 кг.

Філогенетичний аналіз показав, що Titanotaria була базальною представницею родини Odobenidae, яка не входила до клади Neodobenia (названої в тій самій публікації разом із родом). Таке ж розміщення пізніше підтвердили Бівер (Biewer) з колегами під час опису роду Osodobenus.

Titanotaria відома з члена «Осо» формації Капістрано, де збереглося багате угруповання викопних видів моржів, таких як Gomphotaria pugnax, Pontolis magnus, Pontolis kohnoi та Osodobenus eodon. У цій формації також було знайдено вухатого тюленя Thalassoleon, поряд із гігантськими морськими коровами, китами родини Cetotheriidae, дивним Desmostylus, різними видами акул та рештками неідентифікованих крокодилів.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.facebook.com/groups/1456655311080224/posts/3131878713557867/
2. https://x.com/JoschuaKnuppe/status/2035889704151748701
3. https://www.threads.com/@bobnicholls.art/post/DFsNmlxoWVp
4. https://en.wikipedia.org/wiki/Titanotaria

The post Titanotaria first appeared on Вимерлий світ.

Absalomichthys — викопний рід риб із родини Caristiidae (ряд Beryciformes), які жили в міоцені. Відомий лише один вид — Absalomichthys velifer. Його викопні рештки було знайдено в Південній Каліфорнії.

Вид, який нині відносять до цього роду, первісно був описаний Девідом Старром Джорданом (David Starr Jordan) у 1925 році під назвою Abantis velifer. Згодом назву роду Abantis було замінено на Absalomichthys. Власне, рід Absalomichthys був встановлений австралійським іхтіологом Гілбертом Персі Вітлі (Gilbert Percy Whitley) у 1933 році. У базах даних також наводиться Absalomichthyes як синонімічна назва.

Absalomichthys velifer відомий за добре збереженими зчленованими скелетами. Особливою морфологічною ознакою виду була дуже велика спинна плавцева структура. Вона, за наявними описами, була значно більшою відносно тіла, ніж у сучасних представників родини.

Сучасні дослідження відносять Absalomichthys velifer до родини Caristiidae — групи морських глибоководних риб, відомих як каристові. При цьому точне філогенетичне положення викопного виду всередині Caristiidae залишається невизначеним.

Фауна формації Модело, де був знайдений Absalomichthys, включала численних пелагічних та глибоководних риб. Серед кісткових риб поряд з Absalomichthys velifer відомі, зокрема, представники родів Chalcidichthys, Argyropelecus, Bathylagus, Laytonia та інших таксонів.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Modelo_Formation
2. https://fr.wikipedia.org/wiki/Absalomichthys
3. https://en.wikipedia.org/wiki/Absalomichthys
4. https://www.deviantart.com/avancna/art/Absalomichthys-Chalcidichthys-115235614
5. Occasional papers of the California Academy of Sciences, no.159 (2012:Jan.)

The post Absalomichthys first appeared on Вимерлий світ.

Ictitherium — вимерлий рід з родини Hyaenidae, виділений Труессаром (Trouessart) у 1897 році. Ictitherium мешкав на всій території Євразії у пізньому міоцені.

Типовий вид — Ictitherium viverrinum. Родове ім’я походить давньогрецьких слів ἴκτις («куниця») та θηρίον («звір»). Рід Ictilherium довго був «сміттєвим» таксоном для дрібних та середніх гієнід з Євразії. Ситуація почала змінюватись лише починаючи з 80-х років XX століття. Зараз в рамках роду виділяють два безсумнівних види: Ictitherium viverrinum та Ictitherium syvalense. Присутні також деякі сумнівні види, кількість яких відрізняється в різних дослідженнях.

Іктитерій був стрункою гієною середнього розміру, завдовжки близько 1,2 метра. Його морфологія конвергентна з морфологією гривастого вовка (Chrysocyon brachyurus). Ictitherium мав довгі, стрункі ноги, схожі на ходулі. Незважаючи на ці довгі кінцівки, він не був швидким бігуном. Анатомія його суглобів, навпаки, свідчить про те, що він був пристосований до ефективного ходіння, стрибків на здобич та огляду високої трави у своєму середовищі існування — саванно-лісових угіддях.

Зубний ряд Ictitherium ідеально пристосованим до споживання комахоїдної їжі. Однак у нього не було потужних зубів, необхідних для розгризання кісток, як у сучасних гієн. Цей рід був дуже численним і широко поширеним і мав досить розвинений соціальний устрій, в рамках якого полювання здійснювалося групами.

Цей рід був віднесений Гінсбургом (Ginsburg) у 1977 році до окремої підродини під назвою Ictitheriinae в межах родини Hyaenidae. В 1982 році Куртен (Kurten) знову відніс його безпосередньо до родини Hyaenidae.

Скам’янілості

Джерела

1. https://www.researchgate.net/publication/229708041_Studies_of_fossil_hyaenids_the_genera_Ictitherium_Roth_Wagner_and_Sinictitherium_Kretzoi_and_a_new_species_of_Ictitherium
2. https://uk.wikipedia.org/wiki/Ictitherium
3. https://ru.wikipedia.org/wiki/Иктитерии
4. https://es.wikipedia.org/wiki/Ictitherium
5. https://de.wikipedia.org/wiki/Ictitherium
6. https://uchytel.com/ua/Ictitherium-viverrinum
7. https://www.darwinmuseum.ru/subprojects/exposition/?hall=7&showcase=20&zone=1&id=100854
8. https://alphynix.tumblr.com/post/825226780427304960/ictitherium-ebu-was-a-hyena-that-lived-in-what-is
9. https://www.deviantart.com/jagroar/art/The-late-Miocene-Eastern-Africa-Part-2-615482087
10. https://www.deviantart.com/willemsvdmerwe/art/Prehistoric-Hyenas-382422089
11. https://x.com/MAntonPaleoart/status/1281113486811160576

The post Ictitherium first appeared on Вимерлий світ.

Mesocyon — вимерлий рід хижих ссавців з родини псових. Він з’явився у олігоцені і проіснував аж до початку міоцену (34–21 мільйонів років тому). Скам’янілості Mesocyon були знайдені в численних родовищах Північної Америки. Він був розміром з койота і був першим відомим псовим, який харчувався переважно м’ясом.

Тіло цієї тварини було міцним і видовженим, а лапи — досить короткими. Череп був надзвичайно міцним, а морда — дуже короткою. Через таку будову Mesocyon прозвали «короткомордим собакою». Зовні він, мабуть, був схожий на койота, але набагато міцнішим і з коротшою головою. Кістки зап’ястя не були зрощені, як у сучасних псових, це дозволяло Mesocyon лазити по деревах та атакувати здобич передніми лапами. Однак, ймовірно, ці особливості не давали йому можливості швидко бігати. Крім того, цей псовий мав міцніші щелепи та зуби, ніж сучасні псові. Mesocyon спеціалізувався на трощенні кісток своєї здобичі, з яких він витягував особливо поживний кістковий мозок. Зубний ряд Mesocyon був гіперм’ясоїдним, це свідчить про те, що ці тварини харчувалися майже виключно м’ясом.

Mesocyon був вперше описаний у 1890 році Вільямом Берріманом Скоттом (William Berryman Scott). Це представник підродини Hesperocyoninae, до якої входили найдавніші представники родини псових. Зокрема, Mesocyon можна вважати найпримітивнішим представником клади, до якої, серед інших, відносять також Cynodesmus і Philotrox. Вважається, що Mesocyon був предком таких псових, як Enhydrocyon, які далі розвинули «кістколому» зубну формулу. Відомо декілька видів Mesocyon, серед яких одним із найвідоміших є M. coryphaeus. До роду Mesocyon колись також відносили вид M. geringensis, який зараз вважається типовим видом іншого роду псових — Sunkahetanka.

Mesocyon, ймовірно, мешкав у сухих лісах, подібних до тих, що зараз зустрічаються на сході Австралії. Серед його здобичі можна назвати Miohippus (родина конячих). Він, ймовірно, також співіснував з іншими хижаками, такими як Cynodesmus, Hoplophoneus і Nimravus, а також з великими травоїдними, такими як Dolichorhinus, Merycoidodon culbertsoni, Leptauchenia або Promerycochoerus.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Mesocyon
2. https://fr.wikipedia.org/wiki/Mesocyon
3. https://uk.wikipedia.org/wiki/Mesocyon
4. https://it.wikipedia.org/wiki/Mesocyon
5. https://www.reddit.com/r/Borophaginae/comments/1d1elqj/mesocyon_coryphaeus_illustration/
6. https://phys.org/news/2026-07-skeleton-million-year-dog.html

The post Mesocyon first appeared on Вимерлий світ.

Beneziphius — вимерлий рід китоподібних родини Ziphiidae. Його рештки виявлені в морських відкладах від пізнього міоцену до пліоцену в Бельгії та в рибальських угіддях біля берегів Іспанії.

Назва роду Beneziphius утворена поєднанням термінів «Bene», що вшановує бельгійського натураліста П’єра-Жозефа Ван Бенедена (Pierre-Joseph van Beneden, 1809–1894), та «Ziphius» — типового роду родини Ziphiidae. П’єр-Жозеф ван Бенеден був піонером у дослідженні неогенових морських ссавців з Бельгії.

Відомі два види: B. brevirostris та B. cetariensis. Рід Beneziphius відрізняється від інших примітивних дзьоборилових китів («клада Messapicetus» за визначенням Біануччі, Bianucci et al., 2016) тим, що його передщелепні кістки, злиті в одну кістку та потовщені, зверху перекривають мезоростральну борозну майже на всій її довжині. Два види Beneziphius відрізняються один від одного розмірами, довжиною рилової частини, довжиною передньощелепної кістки та особливостями передньощелепної мішкоподібної ямки.

B. cetariensis відомий лише з фрагмента черепа, який був виловлений з морського дна за допомогою донних тралів, тому його точний вік невідомий. Виходячи з даних про споріднені види, вважається, що він датується періодом між серединою міоцену та початком пліоцену, приблизно 13–5 мільйонів років тому.

Його довжина становила близько 4 м. B. cetariensis мав досить коротке і вузьке рило та був практично беззубим. Були виявлені лише сліди невеликих рудиментарних зубів, які, ймовірно, були повністю занурені в ясна. Самці цього виду, ймовірно, мали пару бивнеподібних «бойових зубів» на кінці нижньої щелепи, подібно до деяких інших дзьоборилових китів. Ці “бивні”, ймовірно, використовувалися під час сутичок між собою.

Задня частина черепа Beneziphius також була пропорційно високою. Хоча вона не була такою витонченою, як у деяких інших викопних видів, вона, можливо, все ж виконувала функцію «внутрішніх рогів» — демонстраційних структур, видимих лише за допомогою ехолокації.

Скам’янілості

Джерела

1. https://en.wikipedia.org/wiki/Beneziphius
2. https://fr.wikipedia.org/wiki/Beneziphius
3. https://www.researchgate.net/publication/311681053_A_new_species_of_the_fossil_beaked_whale_Beneziphius_Cetacea_Odontoceti_Ziphiidae_from_the_ocean_floor_off_Galicia_and_biostratigraphic_reassessment_for_the_age_of_the_type_species
4. https://alphynix.tumblr.com/post/823322683948285952/beneziphius-cetariensis-was-an-early-beaked-whale

The post Beneziphius first appeared on Вимерлий світ.

Miyumba — вимерлий монотиповий рід сумчастих ссавців родини кволових (Dasyuridae), що існував у ранньому міоцені на території сучасної Австралії. Рід описаний у 2026 році за викопними рештками з відкладень Рівесла (Riversleigh) на північному заході штату Квінсленд. Єдиний відомий вид роду — Miyumba chrisdickmani. На сьогодні Miyumba вважається найдавнішим і найпримітивнішим родом родини Dasyuridae, до якої належать сучасні тасманійські дияволи, кволи та багато інших австралійських і новогвінейських сумчастих хижаків.

Рід описали палеонтологи Тімоті Черчілль (Timothy J. Churchill), Майкл Арчер (Michael Archer), Сюзанна Генд (Suzanne J. Hand) та Рой Фарман (Roy M. Farman) у статті, опублікованій 17 липня 2026 року в журналі Australian Zoologist.

Назва роду Miyumba походить від слова мови ваан’ї (Waanyi), корінного народу, на землях якого розташована територія Рівесла, яким позначають місцевість, де знаходиться сама пам’ятка. Назва виду chrisdickmani вшановує значний внесок професора Кріса Дікмана (Chris Dickman) у розуміння біології сумчастих з родини Dasyuridae та інших австралійських видів, пристосованих до життя в посушливих умовах.

Представники роду Miyumba були дрібними тваринами розміром приблизно з сучасну сумчасту мишу (Antechinus) або дунарта (Sminthopsis). Орієнтовна маса тіла — 23–33,5 г. Рід відомий за шістьма викопними нижніми щелепами. Голотип типового виду — ліва зубна кістка з номером QM F62121. Він досліджувався за допомогою мікрокомп’ютерної томографії.

Рід Miyumba відрізняється від інших представників Dasyuridae таким поєднанням ознак нижньої зубної системи: перший нижній передкутній зуб (p1) редукований і приблизно на 10% коротший за другий (p2); другий передкутній зуб довший за перший і третій; відсутні діастеми між передкутніми зубами; перший моляр (m1) не редукований порівняно з другим і третім молярами; параконід на m1 не редукований; метаконіди не редуковані на жодному молярі; наявні передні та задні цингуліди; щічні цингуліди добре розвинені на передкутніх зубах і молярах; на талоніді четвертого моляра (m4) наявні три горбики, а сам m4 приблизно рівний за довжиною до інших молярів.

Найважливішим відкриттям стало виявлення в представників роду нової зубної синапоморфії, яка вперше чітко об’єднує родину Dasyuridae. У примітивних сумчастих хижаків третій нижній передкутній зуб (p3) зазвичай найбільший із трьох передкутніх зубів, тоді як у сучасних дасюрид цей зуб менший за перший і другий. Miyumba демонструє саме таку будову, що робить цей рід найдавнішим відомим викопним таксоном родини з цією ознакою.

Довгий час походження родини Dasyuridae залишалося нез’ясованим. Молекулярні дослідження вказували, що сучасні кволові — порівняно молода гілка сумчастих. Вони відокремилася від найближчих родичів близько 18 мільйонів років тому, тоді як переважна більшість відомих викопних кволових мали вік менше 5 мільйонів років. Це створювало розрив у палеонтологічному літописі — так звану «примарну лінію» (ghost lineage). Раніше вважалося, що цю прогалину заповнює викопний вид Barinya wangala, однак пізніші дослідження показали, що він насправді належить до іншої родини — Malleodectidae.

Опис роду Miyumba відсунув документований початок родини Dasyuridae приблизно до 23 мільйонів років тому. Це щонайменше на 5 мільйонів років раніше за попередні оцінки. Філогенетичний аналіз підтвердив статус Miyumba як сестринського таксона до всіх інших кволових, тобто найдавнішого й найпримітивнішого відомого роду родини.

Морфологічна схожість Miyumba із сучасними кволовими з дощових лісів Нової Гвінеї дозволяє припустити тісний філогенетичний зв’язок між цими лініями. У ранньому міоцені територія Рівесла була вкрита тропічними дощовими лісами, тоді як сьогодні багато дрібних австралійських кволових населяють посушливі рівнини та пустелі. Це свідчить про те, що предки родини Dasyuridae виникли саме в дощових лісах, а вже пізніше окремі лінії пристосувалися до дедалі посушливіших умов, що поширилися на території Австралії протягом останніх 15 мільйонів років. Частина нащадків давніх форм, імовірно, вижила в тропічних лісах Нової Гвінеї, де подібні умови збереглися й донині.

Скам’янілості

Джерела

1. https://novataxa.blogspot.com/2026/07/miyumba.html
2. https://theconversation.com/australias-most-diverse-marsupial-predators-have-been-hiding-their-origins-for-millions-of-years-287296
3. https://connectsci.au/az/article/45/2/AZ26024/274299/A-new-genus-of-dasyurid-Miyumba-chrisdickmani

The post Miyumba first appeared on Вимерлий світ.

Samotherium — вимерлий рід із родини Giraffidae, що мешкав у міоцені та пліоцені на території Євразії та Африки. Типовий вид — S. boissieri, описаний у 1889 році.

Ця тварина була великими розмірами (лише череп досягав довжини близько 60 сантиметрів, а висота у холці могла перевищувати 2 метри), а статура була відносно стрункою. Лапи були довгими та стрункими, але міцними, а череп — видовженим і досить схожим на череп сучасної жирафи. Загалом зовнішній вигляд Samotherium, ймовірно, був дуже схожим на вигляд сучасного окапі, але статура була значно міцнішою, а розміри — більшими.

Samotherium мав на голові два осикони. Осикони зазвичай були спрямовані вгору й вигнуті назад. У самців вони були більшими та сильніше вигнутими, хоча у китайського виду S. sinense осикони прямі та спрямовані вбік, а не вгору. Інші китайські види (наприклад, S. fuguensis та S. quadricornis) мали ще два оксикони, спрямовані вперед.

Samotherium, вперше описаний у 1888 році Форсайтом Мейджором (Forsyth Major), був одним із перших великих жирафів. Він еволюціонував від більш примітивних і менших за розмірами видів, таких як Palaeotragus, у міоцені, ймовірно, у Східній Європі або Південній Азії. Згодом він поширився в Азії та проник навіть до Африки, де розвинувся у вид S. africanus. Останній вважається можливим предком пізніших форм африканських жирафоподібних, можливо, споріднених із справжніми жирафами. Серед різних видів Samotherium варто згадати S. boissieri, знайдений у Греції (Самос), та S. neumayri, знайдений в Іраку та Китаї, який існував аж до нижнього пліоцену. У Китаї Samotherium зазнав значної еволюційної диверсифікації: відомі різні види (S. sinense, S. tafeli, S. fuguensis) з особливим розташуванням рогів. Деякі види (зокрема S. tafeli та S. fuguensis) деякі вчені вважають такими, що належать до окремого роду — Shansitherium. Інші вчені, навпаки, вважають, що деякі китайські форми слід віднести до виду S. boissieri. Форма, споріднена з Samotherium boissieri, була описана на півдні Італії, в районі Чессаніті (Marra et al., 2009).

Пневматичні порожнини в черепі самотеріума вважаються еволюційною ознакою жирафів. Найдавніші види, такі як Palaeotragus, їх не мали, тоді як сучасні жирафи мають аналогічні структури. Вони слугують для збільшення розміру черепа без збільшення маси. Припускається, що вони були важливою передумовою, яка дозволила жирафам подовжити шию. Збільшення розмірів цих лобових пазух стало причиною зміщення осиконів, які спочатку розташовувалися над очницями, а згодом — у центральній частині черепа.

Зубний ряд був більш спеціалізованим порівняно з більш примітивними формами жирафів (такими як Palaeotragus). Моляри, як правило, були вищими (іпсодонтними), як і у сучасних видів.

Викопні рештки свідчать про те, що Samotherium мав округлу морду, що вказує на пасовищний спосіб життя та середовище існування, яке складалося з луків. Одним із поширених хижаків цієї тварини був Amphimachairodus.

Біолог Річард Елліс (Richard Ellis) висунув гіпотезу, що череп самотеріума зображений на давньогрецькій вазі як чудовисько, з яким бореться Геракл. Однак інші автори стверджують, що, швидше за все, це череп варана.

Дослідження 2015 року показало, що довжина шиї самотеріума була проміжною між довжиною шиї жирафа та окапі, судячи з результатів дослідження зразків S. major, знайдених у Греції. Вид S. major зустрічається в Румунії, Греції та Туреччині.

Мікрозношування зубів S. boissieri дуже схожі на такі у сучасних гну, що свідчить про те, що цей вид був травоїдом або, принаймні, мав проміжний тип харчування, на відміну від сучасних жирафів, які харчуються листям.

Скам’янілості

Джерела

1. https://it.wikipedia.org/wiki/Samotherium
2. https://en.wikipedia.org/wiki/Samotherium
3. https://alphynix.tumblr.com/post/820788161858945024/have-you-ever-seen-half-a-giraffe-samotherium
4. https://age-of-mammals.ucoz.ru/index/samoterii/0-2581
5. https://uchytel.com/ua/Samotherium

The post Samotherium first appeared on Вимерлий світ.

Meterchen — вимерлий рід гусей з родини качкові (Anatidae), що існував у бурдигальському віці міоцену в Новій Зеландії. Типовий та єдиний вид — Meterchen luti.

Рід описала міжнародна команда палеонтологів під керівництвом Алана Теннісона (Alan J. D. Tennyson) у статті, опублікованій у журналі Historical Biology в 2026 році. Дослідники переглянули таксономічний статус 11 ізольованих викопних кісток, які раніше відносили до гусей (Anserinae) з відкладень Сент-Батанс. Розширений порівняльний морфологічний аналіз показав, що чотири зразки належать до виду Miotadorna sanctibathansi, а п’ять — імовірно великому представнику родини качкових, можливо Notochen bannockburnensis. Решта — одна, можливо дві кістки — виявилися представниками невідомого раніше виду розміром із невелику гуску. Він і був описаний як новий рід і вид Meterchen luti.

Родове ім’я Meterchen у перекладі з давньогрецької означає «мама-гуска», а видова назва luti — «болотяний» латиною. Отже, це біноміальне ім’я пов’язане з дитячим віршиком про маму-гуску, в якому мама-гуска піднімається з болота.

Рештки виду походять із відкладень раннього–середнього міоцену району Сент-Батанс, Отаго. Вони утворилися на берегах давнього озера Манугерікія близько 14–19 мільйонів років тому. Вік місцезнаходження є предметом дискусії. Раніше його відносили до раннього міоцену (бурдигальський ярус, ~19–16 млн років тому), однак пізніші дослідження припускають дещо молодший вік — одразу після позначки 14 млн років тому.

Відклади Сент-Батанс відомі як одне з найбагатших у світі джерел міоценових викопних решток і дають унікальне уявлення про давню біорізноманітність Зеландії. У часи існування Meterchen luti на берегах озера Манугерікія мешкали крокодили, черепахи, наметникові, ранні родичі кажанів, а також предки моа та ківі, поряд із багатим різноманіттям водоплавних птахів — качок і гусей. На сьогодні з цих відкладень описано десять унікальних видів водоплавних птахів.

Meterchen luti не є близьким родичем нещодавно вимерлих гігантських нелітаючих гусей Cnemiornis, ендемічних для Нової Зеландії. Дослідники не виявили жодних кісток із чіткою спорідненістю до підродини Cereopsinae серед матеріалу зі Сент-Батанс. Це суперечить попередній гіпотезі про тривалу історію цереопсин у Зеландії, яка нібито сягала щонайменше раннього–середнього міоцену.

Натомість отримані дані узгоджуються з сучасними оцінками молекулярного часу дивергенції. Згідно з ними, предки роду Cnemiornis прибули до Зеландії лише в пізньому міоцені — приблизно 7 мільйонів років тому, тобто значно пізніше, ніж вважалося раніше.

Дослідження дедалі частіше свідчать про те, що протягом усієї історії Зеландії відбувалися значні зміни у біологічному складі фауни. Хоча предки Meterchen, безсумнівно, з’явилися в Зеландії раніше, ніж 14 мільйонів років тому, жоден з їхніх нащадків не вижив. Натомість предки гігантських гусей роду Cnemiornis заселили ці землі набагато пізніше, але їхні нащадки вимерли незабаром після появи людей через надмірне полювання та хижацтво. Відносно недавня еволюція Cnemiornis є яскравим прикладом швидких морфологічних змін, які можуть відбуватися за короткий проміжок часу на островах. Заввишки у один метр і вагою до 18 кг це були найбільші гуси у світі.

Відкриття Meterchen luti разом з іншими нещодавніми генетичними даними свідчить про те, що походження авіфауни Нової Зеландії було складнішим і мінливішим, ніж вважалося раніше. Воно включало неодноразові заселення, вимирання та швидку острівну еволюцію.

Джерела

1. https://novataxa.blogspot.com/2026/03/meterchen.html
2. https://theconversation.com/meet-the-old-mother-goose-from-nzs-subtropical-prehistoric-past-271722
3. https://doi.org/10.1080/08912963.2025.2601236
4. https://novataxa.blogspot.com/2026/03/meterchen.html

The post Meterchen first appeared on Вимерлий світ.