Вимерлі тварини 🦤 (Період існування: міоцен) 🦤 Вимерлий світ

Dusisiren

admin — Fri, 10 Apr 2026 15:40:18 +0000

Dusisiren — вимерлий рід дюгоней, споріднений із морською коровою Стеллера (Hydrodamalis gigas), який мешкав у північній частині Тихого океану в міоцені та пліоцені.

Ця тварина вважається сполучною ланкою між родом Metaxytherium, від якого вона еволюціонувала, та родом Hydrodamalis, до якого належить знаменита морська корова Стеллера (H. gigas). Еволюційна лінія, що веде до H. gigas, починається від Metaxytherium, проходячи спочатку через Dusisiren jordani, потім через D. dewana, щоб нарешті дійти до Hydrodamalis cuestae. Останній жив наприкінці міоцену, 5 мільйонів років тому, та передує H. gigas. Цей шлях тривав 20 мільйонів років.

Вид D. jordani був відкритий у 1925 році й спочатку віднесений до роду Metaxytherium. Він мешкав у Каліфорнії та районі Санта-Крус в Аргентині в період від 12 до 10 мільйонів років тому. У 1963 році було знайдено особливо повний екземпляр, що лежав на спині. Це вказує на те, що він був захоронений відразу після смерті, до того, як на нього вплинули течії та хижаки-падальники. Тварина, яка, за оцінками, була літньою на момент смерті, мала переломи кісток, що зажили неідеально ще за життя. Переломи, що стосувалися дванадцятого правого ребра, грудини та передньої частини черепа, здаються наслідком удару знизу. Це схоже, ніби тварину хвиля вдарила об скелю. Морда Dusisiren була нахилена під кутом 45° і мала зубний ряд, кількість зубів у якому поступово зменшувалася від виду до виду. Це було пов’язано з споживанням м’яких водоростей, дуже поширених у середньому міоцені.

Дослідження японського вченого Кобаяші (Kobayashi) щодо еволюції нижньої щелепи та рухливості шиї й хребта у кладі Hydrodamalinae показує, що у видів D. dewana, D. takasatensis та Hydrodamalis spissa жування вже було схожим на жування у H. gigas (з вузькою та прямокутною жувальною поверхнею нижньої щелепи). Вид D. takasatensis, описаний Кобаяші, має деякі особливості, такі як більший потиличний мищелок та сигмоїдний гребінь, ніж попередній вид D. dewana. Це свідчить про більш розвинений та посилений рух шиї. Обмежена кількість спинних відростків у грудних хребцях вказує на те, що епіаксіальні м’язи були слабо розвинені, а отже, рухливість хребетного стовпа була меншою. Ці тварини, на відміну від більш примітивних видів, таких як D. jordani, мабуть, плавали у спокійному середовищі.

Dusisiren є прикладом еволюційної теорії переривчастої рівноваги. Він розвинувся від предка, який харчувався мангровими деревами, щоб адаптуватися до холодного клімату в північній частині Тихого океану, розвинувши здатність харчуватися водоростями водоростей на відкритому узбережжі. Початкові модифікації шийних відділів свідчать про те, що Dusisiren був здатний маневрувати та харчуватися у високоенергетичному середовищі на охоплених прибоєм узбережжях із глибокою холодною водою.

Група дивних Paleoparadoxia tabatai поїдає морську траву, а на задньому плані плавають три Dusisiren jordani. Поруч пропливає морська черепаха з родини Chelonidae. Міоцен, тихоокеанське узбережжя Північної Америки.

Існує чотири визнаних види роду Dusisiren:

Dusisiren jordani (Kellogg, 1925) (типовий вид);
D. reinharti Domning, 1978;
Dusisiren dewana Takahashi, Domning, and Saito, 1986;
Dusisiren takasatensis Kobayashi, Horikawa, & Miyazaki, 1995;

Скам’янілості

Скелети дорослого та молодого Dusisiren jordani (LACM 4940/127970 та LACM 4940/127971), виставлені в Музеї природної історії округу Лос-Анджелес.

Джерела

The post Dusisiren first appeared on Вимерлий світ.

Masripithecus

admin — Sun, 29 Mar 2026 16:42:00 +0000

Masripithecus — рід гоміноїдних приматів, відомий із ранньоміоценової формації Могра у Ваді-Могра на півночі Єгипту. До нього входить єдиний вид — Masripithecus moghraensis, описаний у 2026 році. Цей рід був описаний як перша безперечна викопна мавпа, відома з Північної Африки. В оригінальному дослідженні було встановлено, що він ближчий до сучасних гомінідів, ніж до мавп того ж періоду зі Східної Африки.

Вид Masripithecus moghraensis був описаний Шоруком Аль-Ашкаром (Shorouq F. Al-Ashqar) з колегами у 2026 році на основі викопних решток нижньої щелепи, знайдених у формації Могра в районі Ваді-Могра, що у північно-східній частині депресії Каттара на півночі Єгипту. Вік цих викопних решток датується пізнім раннім міоценом, приблизно 17–18 мільйонів років тому.

Родова назва поєднує слово «Masr» — назву Єгипту на єгипетському діалекті арабської мови — з грецьким словом «pithekos». Видова назва походить від назви місцевості Ваді-Могра, де були знайдені скам’янілості.

Голотипом є MUVP 830 — передня частина нижньої щелепи, на якій збереглися область симфізу, корінь лівого другого різця, корінь і частина коронки лівого ікла, корінь правого ікла, а також коронки лівого P3, правого P3 і P4, правого M2 та правого M3. Паратипом є MUVP 831 — ліва нижньощелепна кістка, що зберегла корені та сильно стерті часткові коронки ікла та зубів від P3 до M3.

Masripithecus відомий лише за рештками нижньої щелепи та зубів. Його ідентифікували за характерним поєднанням ознак, серед яких високий і міцний корпус нижньої щелепи, відносно великий ікловий зуб і третій нижній премоляр, другий і третій нижні моляри, що мають майже однакову довжину, а також моляри з відносно низькою коронкою, сильно зубчастими краями, низькими округлими горбками та слабким гребенем між сусідніми горбками.

До додаткових діагностичних ознак належать: метастилідні горбки на другому та третьому молярах, язичковий цингулум, що оточує метаконід другого моляра, відносно великий і бульбоподібний гіпоконулід другого моляра, а також відсутність на третьому молярі дистолінгвально відкритої фовеї, типової для багатьох інших мавп раннього міоцену. Нижні моляри Masripithecus відрізняються від молярів сучасних йому африканських мавп. В деяких аспектах вони нагадують моляри деяких євразійських гомінідів середнього міоцену.

У оригінальній статті Masripithecus був віднесений до підряду Hominoidea як incertae sedis на рівні родини. Комбінований молекулярно-морфологічний байєсівський аналіз датування кінцевих точок показав, що він є ближчим до сучасних гомінідів, ніж будь-яка інша мавпа раннього міоцену зі Східної Африки. У дослідженні це розміщення було інтерпретовано як заповнення філогенетичної та біогеографічної прогалини поблизу походження сучасних Hominoidea.

Альтернативні аналізи, наведені в додаткових матеріалах, також віднесли Masripithecus до групи високорозвинених гомінідів, хоча його точні філогенетичні зв’язки відрізнялися залежно від методу. Негодинниковий байєсівський аналіз відніс його до вищих гомінідів у межах кронових Hominoidea, тоді як аналіз максимальної ощадливості відніс його до вищих гібонів. Тому автори вважають його більш широке трактування надійним, водночас відзначаючи нестабільність у детальних родинних зв’язках груп гомінідів раннього міоцену.

Міцну щелепу та складні моляри з низькою коронкою у Masripithecus було визнано ознаками переважно фруктоїдного раціону. Його раціон також включав тверді об’єкти, такі як горіхи чи насіння. Вважається, що цей таксон мав більш універсальний жувальний апарат порівняно з іншими мавпами раннього міоцену.

Скам’янілості Masripithecus походять із формації Могра — річково-морської послідовності в районі Ваді-Могра на півночі Єгипту. У оригінальному дослідженні цей рід розглядається в контексті остаточного тектонічного з’єднання Афро-Аравії з Євразією під час раннього міоцену. Його наявність у північному Єгипті можна сприймати як доказ того, що північно-східна частина Афро-Аравії, можливо, відіграла важливу роль у ранній еволюції та поширенні гомінідів.

Masripithecus moghraensis та розповсюдження гомінідів у міоцені. На карті виділено Ваді-Могра, Єгипет (зірочка), місце знахідки Masripithecus, першої безсумнівно ідентифікованої північноафриканської мавпи, поряд із ключовими міоценовими місцезнаходженнями гомінідів на території Афро-Аравії та Євразії. Стрілки вказують на передбачувані маршрути поширення. На вставці філогенетичного дерева Masripithecus позначений як найближчий до кронових Hominoidea сестринський таксон. У нижньому лівому куті — реконструкція зовнішнього вигляду Masripithecus на основі нижньої щелепи Masripithecus у поєднанні з морфологією морди середньоміоценового гоміноїда. Художник — Mauricio Antón.

Скам’янілості

Джерела

The post Masripithecus first appeared on Вимерлий світ.

Vishnuictis

admin — Fri, 20 Mar 2026 14:46:07 +0000

Vishnuictis — вимерлий рід з родини віверових, що існував від середнього міоцену до плейстоцену в Індії, Пакистані, Китаї, М’янмі та Кенії. Цей рід є політипним: до нього відносять близько 7–8 видів, а типовим видом є Vishnuictis durandi.

Голотип V. durandi був виявлений В. Е. Бейкером (W. E. Baker) та Г. М. Дюрандом (H. M. Durand) у 1836 році в передгімалайському регіоні. У 1868 році Х’ю Фалконер (Hugh Falconer) дослідив цей зразок і описав його як можливий новий, ще не названий вид роду Canis. У 1884 році Річард Лайдекер (Richard Lydekker) також вивчив зразок і виявив, що його морфологія схожа на морфологію вівер, і описав його як Viverra durandi. Назва виду дана на честь Г. М. Дюранда (H. M. Durand), який відкрив скам’янілості. Пізніше, у 1932 році, Гай Еллкок Пілгрім (Guy Ellcock Pilgrim) також ретельно вивчив зразок, зазначивши, що він досить відрізняється від роду Viverra, щоб бути віднесеним до власного роду. Він перекласифікував його як вид новоствореного роду Vishnuictis — Vishnucitis durandi. Лайдекер описав дві часткові черепні коробки, що належать V. durandi, Пілгрім зазначив, що обидва ці черепні рештки походять із Сівалікських пагорбів, але їхній вік не визначений, найімовірніше, це пліо-плейстоцен з відкладів Пінджор.

Рід названо на честь Вішну, одного з головних індуїстських божеств, у поєднанні з грецьким словом ἴκτις — «куниця».

Vishnuictis durandi — типовий вид роду, відомий із пагорбів Сівалік, вік яких достеменно не встановлено. Спочатку до цього таксону відносили лише два черепи: голотипний череп (BMNH M1338), який був зображений Лайдекером у 1884 році (у палатальному вигляді) та Пілгрімом у 1932 році (у дорсальному та латеральному видах), та референтний екземпляр (BMNH M37150), який залишився неілюстрованим. Загальний розмір V. durandi не оцінювався, але вважається, що це дуже великий представник родини Viverridae.

У 1996 році Роберт Хант (Robert M. Hunt) проаналізував зразки V. durandi. Він оцінив довжину основи всіх трьох черепів приблизно у 18–20 см, що робить їх порівнянними з Viverra leakeyi. Він також зазначив, що лобові ділянки черепів значно розширені, в результаті чого лобові розширення схиляються вниз. Зубний ряд V. durandi дуже схожий на V. leakeyi, маючи секторальні форми в будові іклоподібних зубів та молярів. Це вказує на більш гіперхижий раціон для обох таксонів. V. durandi має більш секторальну іклоподібно-молярну ділянку, ніж V. leakeyi. Пізніше того ж року він запропонував Viverra peii, знайдений на місці знахідки пекінської людини в Чжоукоудяні, Китаю, як потенційний молодший синонім V. durandi, припускаючи, що V. durandi також був присутнім у пліоцені Західної Азії. Він також описав V. durandi як вовкоподібного віверида, що мав ріжучі ікла з молярами та морфологію черепа, схожу на Civettictis civetta, що вказує на те, що рід Vishnuictis є більш спорідненим до Civettictis, ніж до Viverra.

Vishnuictis salmontanus — наразі найменший вид у роді. Вид Vishnuictis salmontanus був виявлений у районі, що нині називається Хаснот у горах Сівалік, і датується ранньою частиною пізнього міоцену (10,1–7,9 млн років тому). V. salmontanus відомий за відносно повними рештками черепа. Загальні розміри нижнього M¹ становлять 10,4 × 5,7 мм², що загалом менше порівняно з розмірами нижнього M¹ Viverra zibetha, довжина якого становить 14,3 мм. Орієнтовний діапазон ваги V. salmontanus становив 2–4 кг. У 2025 році Баррі (Barry) визнав Vishnuictis hariensis та Viverra nagrii синонімами Vishnuictis salmontanus. Етимологія назви цього виду на даний момент невідома.

Vishnuictis chinjiensis відомий за частковою гілкою нижньої щелепи, описаною Пілгрімом. Спочатку Пілгрім у 1932 році відніс його до роду Viverra.

У 2008 році Моралес (Morales) і Пікфорд (Pickford) наполягли на перекласифікації цього таксону як виду в межах роду Vishnuictis. Голотип був виявлений у Кукар-Доку, поблизу міста Чінджі в гірському масиві Солт-Рейндж, Пакистан, і датується серединою-кінцем міоцену. Це робить його найстарішим відомим видом у роді. Додаткові рештки знайдено в Нагрі (Пакистан, частина формації Нагрі), Рамнагарі (Індія, частина формації Чінджі), Калагарсі (Індія) та Чаунгті (М’янма, частина формації Іраваді). Розміри нижньої M¹ V. chinjiensis вказані як 10 × 5,2 мм², незважаючи на це, оцінка ваги, розрахована Баррі (2025), вказує, що він важив близько 3–5 кг, що на 1 кг більше, ніж V. salmontanus. Етимологія виду походить або від формації Чінджі, або від розташованого поблизу міста Чінджі.

Vishnuictis plectilodous

Vishnuictis plectilodous наразі вважається найбільшим видом у роді Vishnucitis, який навіть перевищує розміри попереднього рекордсмена — V. durandi. Він відомий, зокрема, завдяки єдиному нижньому зубу M¹, виявленому в Харіталянгарі, штат Хімачал-Прадеш, Індія, що датується раннім пліоценом (8–4,5 млн років тому) верхньої формації Дхок-Патан. Розміри нижнього зуба M¹ становлять 25,7 × 13 мм². Це робить його найбільшим відомим представником родини Viverridae за всю історію, навіть більшим за Viverra leakeyi та Pseudocivetta. Етимологія назви виду походить від поєднання двох слів plectilis та οδούς. Латинське plectilis, що означає «плетений; складний», вказує на складні куспиди нижнього зуба M¹, які відрізнялися за висотою та формою, а грецьке οδούς означає «зуб». Складність будови зуба також свідчить про те, що V. plectilodous, ймовірно, був більш всеїдним, на відміну від V. durandi.

Vishnuictis hasnoti був відкритий у регіоні Хаснот гірського масиву Солт-Рейндж (Пакистан) Пілгрімом, хоча він відніс цей таксон до підродини Lutrinae та описав його як Lutrine gen ind., hasnoti.

У 2025 році Баррі розглянув цей таксон як вид з родини Viverridae та перекласифікував вид до роду Vishnuictis, ця класифікація була пізніше того ж року підтримана Анеком Рамом Санкяном (Anek Ram Sankhyan) та його командою. Розміри M¹ Vishnuictis hasnoti становлять 14,5 × 7,5 мм², а вага — від 9 до 20 кг, що робить його порівнянним за розмірами з Civettictis civetta. Відкладення, де було виявлено голотип, датуються 11,4–9,8 млн років тому і є частиною формації Чінджі. Назва виду походить від регіону Хаснот у Пакистані, де спочатку було виявлено голотип.

Найдавнішим відомим представником роду Vishnuictis є V. africana (названий на честь континенту Африка), знайдений у формації Муруюр у Кенії, що датується середнім міоценом.

Види V. durandi та V. salmontanus відомі за численними черепами, які в цілому характеризуються надзвичайно високою та стрункою будовою, подібною до Civettictis civetta. Інші види відомі за численними зубами та фрагментами нижньої щелепи.

Скам’янілості

Майже повний череп V. salmontanus (вид зліва).

Голотип V. durandi.

Джерела

The post Vishnuictis first appeared on Вимерлий світ.

Ektopodon

admin — Mon, 09 Mar 2026 15:18:00 +0000

Ektopodon — вимерлий рід сумчастих, типовий рід родини Ektopodontidae, що мешкав у лісистих місцевостях Південної Австралії, Квінсленду та Вікторії. Останній вид цієї групи вимер на початку плейстоцену (між 2,588 млн років тому і 781 000 років тому). Маса його тіла становила приблизно 1300 грамів. Вчені вважають, що ектоподони були високоспеціалізованими сумчастими, що харчувалися насінням.

Типовий вид Ektopodon serratus ґрунтується на матеріалах, видобутих на місці знахідки скам’янілостей озера Нгапакалді в Південній Австралії.

Рід Ektopodon колись населяв ліси Південної Австралії, Квінсленда та Вікторії. Перші описи 1960-х і 1980-х років підкреслювали їх унікальні особливості будови молярів. Недавні дослідження представили два нових види сумчастих ектоподонтидів з нижніх відкладень формації Етадунна (пізній олігоцен) в Південній Австралії, а також нову філогенетичну гіпотезу для родини Ektopodontidae.

Ektopodon відрізняється унікальною морфологією черепа, включаючи укорочену морду та специфічні вигини між премолярами та молярами. Морфологія молярів Chunia та Ektopodon є відмінною, але визначення видів залишається складним завданням. Кут нахилу лицьової частини, який визначається вигином морди на межі між P3 і рядом молярів, призводить до того, що морда має інший кут нахилу, ніж ряд молярів. Ектоподонтиди мали значно більший кут нахилу і коротші лицьові частини порівняно з сучасними кускусовидими сумчастими. Такий ступінь укорочення лицьової частини пов’язаний з відмінностями в морфології зубів на рівні видів.

У басейні озера Ейр у Південній Австралії знайдено одні з найдавніших відомих скам’янілостей сумчастих, які були виявлені в формації Етадунна, що датується 23,3–25 мільйонами років тому. Протягом цього часу наземні травоїдні сумчасті зазнали значних таксономічних і стоматологічних змін, ймовірно, через потепління клімату Австралії. Ektopodon, рід із родини Ektopodontidae, має унікальну будову молярів. Моляри Ektopodon stirtoni з пізнього олігоцену мають характерну лофодонтну морфологію з поперечними лофами, модифікованими в бічно стиснуті горбки. Ця унікальна зубна структура не зустрічається у жодних інших сумчастих або плацентарних ссавців. Емаль молярів Ektopodon в основному радіальна з певними модифікаціями, а розподіл різних типів емалі є характерним для сімейств сумчастих. Скам’янілості Ektopodontidae датуються від верхнього олігоцену до пліоцену, а їхні моляри мають унікальні адаптації. Перші три верхні та нижні моляри мають два або три модифіковані поперечні лофи, тоді як четверті моляри мають зменшені лофи. Кількість горбків на лофі варіюється від 8 до 10 залежно від положення зуба.

Викопні рештки Ektopodon переважно походять із формації Етадунна в Південній Австралії, датованої епохами пізнього олігоцену та раннього міоцену. Ця формація складається з озерних відкладень, багатих аргілітами з вкрапленими доломітовими шарами, які служать ключовими стратиграфічними маркерами. Значні знахідки скам’янілостей у фауністичних зонах, таких як місцева фауна Мінкіна та Дітджіманка, висвітлили різноманітність і поширення екоподонтид під час їх розквіту.

Ектоподон та його родичі демонструють унікальну морфологію зубів, зокрема в розташуванні та структурі молярів. Варіації у формі та розмірі молярів серед таких видів, як Chunia та Ektopodon, мають вирішальне значення для ідентифікації видів та філогенетичного аналізу. Ці стоматологічні адаптації відображають їхню поведінку поїдання насіння, що вимагало міцних та ефективних шліфувальних поверхонь.

Порівняння коал Nimiokoala greystanesi (вгорі), Litokoala kutjamarpensis (внизу) та загадкового сумчастого Ektopodon serratus з середнього міоцену Ріверслі, Австралія.

Скам’янілості

Зубний ряд Ektopodon tommosi no no композитний верхній зубний ряд, спереду зліва: фрагмент LM 1 (NMV P48750), частковий RM 1 (SAM P19962), LM 2 (NMV P48752), RM 2 (SAM P19963), LM 3 (NMV P48753), LM 4 (NMV P48757); b. LM 3 (NMV P48753); c. RM 2 (SAM P19963); d. RI 1 (NMV P48758); e. RM 1 (SAM P19950.

Джерела

The post Ektopodon first appeared on Вимерлий світ.

Cornwallius

admin — Fri, 06 Mar 2026 21:09:48 +0000

Cornwallius — вимерлий травоїдний морський ссавець з родини Desmostylidae. Cornwallius мешкав уздовж північноамериканського тихоокеанського узбережжя від раннього олігоцену до раннього міоцену (28,4 млн років тому — 20,6 млн років тому) і існував приблизно 7,8 мільйона років.

Назва Cornwallius була дана Хеєм (Hay) у 1923 році. Типовим представником цього роду є Desmostylus sookensis, названий Корнуоллом (Cornwall) у 1922 році. Він був перейменований на Cornwallius sookensis Хеєм у 1923 році.

Типовим місцем знаходження є формація Чаттіан Сук, острів Ванкувер, Британська Колумбія, Канада (48,4° пн. ш. 123,9° зх. д., палеокоординати 48,0° пн. ш. 115,0° зх. д.). Скам’янілості також були виявлені на півострові Баха Каліфорнія, узбережжях Орегону і Вашингтону та на острові Уналашка.

Ця тварина, як і інші десмостили, була схожа на маленького бегемота з перетинчастими лапами, довжиною, можливо, близько двох метрів. Вона мала довгу морду і ікла у формі бивнів, спрямовані вперед і трохи назовні. Порівняно з іншими десмостилами, Cornwallius відрізнявся чітко вираженим сагітальним гребенем (який, очевидно, слугував точкою кріплення для потужних м’язів щелепи), верхніми іклами, спрямованими чітко вниз, та наявністю посторбітального відростка виличної кістки. Він також мав характерний середній гребінь на тильній частині морди та параглосальні гребені в ділянці діастеми верхньої щелепи.

Вид, описаний у 1939 році як Cornwallius tabatai, котрий походить з Японії, згодом був віднесений до нового роду десмостилів, Paleoparadoxia (Reinhart, 1959). Cornwallius є десмостилом, що належить до родини Desmostylidae, у похідному положенні відносно архаїчного Ashoroa, але базальному відносно Ounalashkastylus, Kronokotherium і Desmostylus (Matsui і Tsuihiji, 2019).

Скам’янілості

Рештки Cornwallius sookensis з олігоцену США.

Джерела

The post Cornwallius first appeared on Вимерлий світ.

Cynelos

admin — Thu, 05 Mar 2026 17:20:05 +0000

Cynelos — хижий ссавець з родини Amphicyonidae. Існував у період від нижнього олігоцену до середнього міоцену (приблизно 25–14 мільйонів років тому). Його скам’янілі рештки були знайдені в Європі, Північній Америці та Африці.

Ця тварина зовні нагадувала невеликого, особливо міцного вовка, але, ймовірно, була стопоходячою. Зубний ряд був схожий на зубний ряд сучасних псових, здатний як розрізати м’ясо, так і подрібнювати здобич. Премоляри були досить розвинені, а нижній ікловий зуб мав довге лезо в тригоніді.

Лапи були відносно стрункими, але тіло все одно було досить компактним. Деякі дрібні види (такі як Cynelos schlosseri) важили трохи більше 20 кілограмів і, ймовірно, були пальцеходячими, але більшість видів були більшими (зокрема, C. helbingi, вагою майже 100 кілограмів) і стопоходячими. Припускається, що принаймні деякі види мали статевий диморфізм, причому самки були значно меншими за самців.

Cynelos є одним з найдавніших і найпримітивніших серед амфіціонідів, або «собакоподібних ведмедів». Цей рід включає велику кількість видів, знайдених у багатьох європейських місцевостях, а також у Північній Америці та Африці. Серед найвідоміших видів варто згадати європейський Cynelos lemanensis (типовий вид, описаний у 1862 році), північноамериканський C. caroniavorus та африканський C. euryodon з Кенії, що жив у нижньому міоцені. Деякі види, такі як C. steinheimensis, іноді відносять до інших родів, наприклад Pseudocyon.

Рід виник в Європі в пізньому олігоцені і близько 23 мільйонів років тому мігрував до Азії, Північної Америки та північної Африки. На американському континенті ареал Cynelos простягався до Панами, про що свідчить знахідка в ущелині Кулебра.

Група Cynelos переслідує пару Megistotherium, що вбили хоботного.

Всі види Cynelos були хижаками, але не настільки спеціалізованими, як інші форми амфіционідів. Ймовірно, перші види полювали на дрібних хребетних, а пізніші були здатні атакувати і більших тварин.

Реставрація Hyainailouros sulzeri (крайній ліворуч), Cynelos eurydon, Afrosmilus africanus та Hyainailouros napakensis (крайній праворуч).

Скам’янілості

Череп Cynelos lemanensis.

Джерела

The post Cynelos first appeared on Вимерлий світ.

Metechen

admin — Mon, 02 Mar 2026 23:08:04 +0000

Metechen — вимерлий рід гусеподібних птахів родини качиних (Anatidae), що існував у ранньому міоцені (близько 16–19 мільйонів років тому) на території сучасної Нової Зеландії. Описаний у березні 2026 року за скам’янілими рештками, знайденими у відомому палеонтологічному місцезнаходженні Сент-Батанс (St Bathans) у регіоні Отаго. Типовий та єдиний вид — Metechen luti.

Відкриття Metechen luti має важливе значення для розуміння еволюції птахів, оскільки цей вид вважається одним із найдавніших представників родини у Південній півкулі, отримавши через це неофіційну назву «Матінка Гуска» (англ. Mother Goose).

Родова назва Metechen походить від поєднання слів, що означають «матір» та «гуска». Це підкреслює статус таксона як предкової або однієї з найдавніших форм у своїй лінії. Видовий епітет luti означає «з бруду» в латинській мові.

До відкриття Metechen luti вважалося, що гігантські нелітаючі гуси Нової Зеландії з роду Cnemiornis мали іншу еволюційну траєкторію. Знахідка Metechen luti дозволила палеонтологам переглянути родовід цих птахів, пов’язавши їх з більш пізніми лініями. Виявилось, що хоча предки гусей з Сент-Батанс прибули до Зеландії ще 14 мільйонів років тому, але їхні нащадки не вижили.

Хоча повний скелет птаха не зберігся, аналіз кісток (зокрема елементів крила та ніг) дозволяє припустити, що Metechen luti був птахом середнього або великого розміру, здатним до польоту.

Джерела

The post Metechen first appeared on Вимерлий світ.

Neocometes

admin — Tue, 17 Feb 2026 16:53:00 +0000

Neocometes — рід вимерлих гризунів родини колючих сонь (Platacanthomyidae), що мешкали на території Євразії в епоху міоцену. Довгий час вважалося, що ці тварини зникли з Європи в середньому міоцені, однак знахідки, описані на початку 2026 року, свідчать про те, що вони збереглися значно довше — аж до початку пізнього міоцену. Типовий вид — Neocometes brunonis.

Єдиним сучасним родичем, що зберіг схожі риси, є колюча соня (Platacanthomys), яка нині мешкає в Індії.

Представники роду Neocometes були дрібними гризунами, морфологічно схожими на сучасних колючих сонь, хоча і не є їхніми прямими предками, а радше бічною гілкою. Характерною рисою роду є будова зубного апарату. Як і всі Platacanthomyidae, вони мали специфічну структуру молярів із високими коронками та складним малюнком емалевих гребенів, що вказує на пристосування до рослинної дієти.

Рід був вперше описаний у 1953 році. Протягом десятиліть палеонтологи вважали, що Neocometes вимерли в Європі під час середнього міоцену (близько 13–14 мільйонів років тому) через кліматичні зміни, які призвели до скорочення лісів. Однак у січні 2026 року було опубліковано результати досліджень нових скам’янілостей, знайдених у місцезнаходженні Хаммершміде (Hammerschmiede) в Німеччині (Баварія).

Нові дані базуються на виявленні зубів виду Neocometes brunonis у шарах, датованих віком 11,58 мільйона років (початок пізнього міоцену). Знахідка вказує, що цей вид проіснував на 1,7 мільйона років довше, ніж вважалося раніше. Таким чином, останні колючі соні Європи зникли не в середині міоцену, а ближче до його кінця. Знахідка підтверджує, що Neocometes були сучасниками людиноподібних мавп, зокрема Danuvius guggenmosi (відомого як “Удо”), чиї рештки також знайдені в Хаммершміде.

Вчені припускають, що популяція в Хаммершміде була однією з останніх (“реліктових”) популяцій цього роду в Європі. Їх остаточне зникнення сталось під час валеської кризи біорізноманіття.

На основі морфології зубів та аналізу супутньої фауни (знахідки в Хаммершміде та Іспанії), вчені реконструюють спосіб життя Neocometes як деревний. Вони мешкали у вологих субтропічних лісах, багатих на чагарники та ліани. Їхній раціон, ймовірно, складався з насіння, фруктів та, можливо, комах. Однак околиці кар’єру Хаммершміде в пізньому міоцені представляли собою пологий річковий берег, покритий лісом. Швидше за все, колючі соні рідко зустрічалися в такій мало придатній для них місцевості. Це пояснює, чому у кар’єрі Хаммершміде, який надзвичайно багатий на рештки викопних гризунів, досі було виявлено лише один зуб представника роду Neocometes.

Зникнення Neocometes пов’язують із подальшим похолоданням та аридизацією (висиханням) клімату в пізньому міоцені, що призвело до заміни густих лісів на відкриті ландшафти, непридатні для цих деревних гризунів.

Джерела

The post Neocometes first appeared on Вимерлий світ.

Cercopithecoides

admin — Fri, 30 Jan 2026 16:32:00 +0000

Cercopithecoides — вимерлий рід колобусових мавп з Африки, що мешкав у період від пізнього міоцену до плейстоцену. Існує кілька визнаних видів, найменші з яких за розмірами наближаються до деяких більших сучасних колобусових, а самці найбільших видів важили понад 50 кілограмів.

Типовий вид, Cercopithecoides williamsi, був названий О. Д. Моллеттом (O. D. Mollett) у 1947 році на основі часткового черепа та щелепи самця з Макапансгату, Південна Африка. З того часу його знахідки були зафіксовані на багатьох пліоценових і плейстоценових пам’ятках у Південній Африці, Анголі та Кенії. Найбільший вид, Cercopithecoides kimeui, був названий Мів Лекі (Meave Leakey) в 1982 році на основі скам’янілостей, знайдених у Кенії та Танзанії.

C. kimeui відомий за черепом, KNM-ER398, повним черепом з пошкодженою лівою очницею та виличною кісткою, правою P4, моляром 3 з обох боків та зношеним іклом. Він був зібраний Стівеном Райтом Фростом (Stephen Right Frost) в районі 105 Кенії в 1968 році. Цей вид має вузьку і роздуту морду з товстою, неглибокою нижньою щелепою. Ймовірно, вони мали жорсткий раціон, про що свідчить значне зношення їхніх зубів.

Вважається, що раціон Cercopithecoides складався з листя, а також значної кількості піску, що пояснює наявність великих ямок і подряпин на зубах Cercopithecoides. Встановлено, що тверда їжа була додатковим доповненням до раціону мавп. Вчені стверджують, що споживання підземних накопичувальних органів пояснює наявність численних ямок. Cercopithecoides, ймовірно, безпосередньо конкурував з більшими, також наземними, папіонінами.

Представники мавпових: 1. Paracolobus chemeroni; 2. Kanagawapithecus (= Dolichopithecus) leptopostorbitalis; 3. Rhinocolobus turkanensis; 4. Microcolobus tugenensis; 5. Mesopithecus pentelicus; 6. Cercopithecoides kimeui; 7. Victoriapithecus macinnesi.

Рука часткового зразка KNM-ER 4420 C. williamsi демонструє зменшення розміру першої п’ясткової кістки порівняно з іншими, оскільки зменшення розміру великого пальця є одним з найважливіших факторів, що відрізняють мавп Старого і Нового Світу. Cercopithecoides є одним з перших випадків зменшення великого пальця у родині Cercopithecidae, подібно до сучасних азіатських колобусових і викопних родів Microcolobus і Mesopithecus. Це робить Cercopithecoides першим відомим африканським колобусом.

Посткраніальна адаптація до наземного способу життя в Cercopithecoides, швидше за все, є вторинною. Вважається, що предки мавп були дереволазними. Відсутність зменшення великого пальця у Mesopithecus означає або: незалежне зменшення великого пальця у африканських та азіатських колобусів або
кілька випадків розселення колобусів з Африки. Вчені вважають першу гіпотезу більш імовірною.

На початку плейстоцену в Східній Африці леопард (Panthera pardus) в паніці тікає, зіткнувшись з великою мавпою Cercopithecoides kimeui.

Скам’янілості

Череп самки C. kimeui.

Джерела

The post Cercopithecoides first appeared on Вимерлий світ.

Eurygnathohippus

admin — Fri, 09 Jan 2026 14:48:02 +0000

Eurygnathohippus — викопний рід непарнокопитних ссавців родини коневі (Equidae), споріднений з родом Hipparion. Рід Eurygnathohippus мешкав в Африці та Південній Азії від верхнього міоцену до нижнього плейстоцену.

Eurygnathohippus за своїм загальним виглядом нагадував сучасного коня. Деякі види досягали значних розмірів, з висотою в холці близько 1,3 метра. Його череп мав пропорції, дуже близькі до пропорцій сучасних коней, з довгою мордою, потужними жувальними м’язами і очима, розташованими далеко позаду. Зуби Eurygnathohippus були гіпсодонтними, тобто з високою коронкою, але не такими, як у сучасних видів. Його ноги, як і у всіх його близьких родичів, Hipparionini, мали три пальці, але центральний палець був набагато міцнішим за бічні.

Більшість відомих скам’янілостей цього роду було виявлено в Африці, де його види мешкали між кінцем міоцену та нижньою частиною плейстоцену. Скам’янілості Eurygnathohippus також були виявлені в осадах верхнього пліоцену на плато Потвар в Пакистані та на пагорбах Сівалік на північному заході Індії.

Eurygnathohippus є досить спеціалізованим представником Hipparionini, до якого входили численні види коней, що мали сучасний вигляд, але все ще мали три пальці на кінцівках. Ці коні процвітали протягом більшої частини міоцену та пліоцену і вимерли лише в нижньому плейстоцені.

З’явившись приблизно 7,2 мільйона років тому, Eurygnathohippus еволюціонував від Hipparionini, схожого на Hippotherium, що походив з Азії або Європи. За кілька мільйонів років він дав початок численним формам з різними спеціалізаціями. Наприклад, у відкладах верхнього міоцену в Лотагамі, Кенія, були виявлені скам’янілості двох дуже різних видів Eurygnathohippus: один (E. turkanense) був великим і міцним, а інший (E. feibeli) мав струнке тіло і довгі ноги.

Інший, більш пізній вид (E. cornelianus) з нижнього пліоцену Кенії був особливо спеціалізованим. Він поєднував в собі гіпсодонтні моляри з надзвичайно подовженою мордою та різцями, що дозволяли йому легше досягати низької трави. Серед інших видів можна знайти E. woldegabrieli, що мешкав у середньому пліоцені Ефіопії, та E. afarense, що мешкав у пліо-плейстоцені Чаду та Ефіопії.

Різні види Eurygnathohippus займали різні екологічні ніші. E. turkanense, з його міцною статурою, був, можливо, краще пристосований до лісистих середовищ, тоді як E. feibeli, завдяки своїм пропорціям бігуна, здається, був більш пристосований до відкритих місцевостей. E. cornelianus, навпаки, схоже, спеціалізувався на поїданні короткої та жорсткої трави, як і сучасні коні.

Представники коневих: 1. Hippocherium primigenium; 2. Proboscidipparion pater; 3. Cormohipparion occidentale; 4. Merychippus insignis; 5. Miohippus annectens; 6. Mesohippus barbouri; 7. Anchitherium aurelianense.

Скам’янілості

Щелепа E. afarense, виставлена в Музеї геології та палеонтології у Флоренції.

Джерела

The post Eurygnathohippus first appeared on Вимерлий світ.